Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Майже щоранку на луки навколо маєтку спускався туман. Стелився від озера, тягнувся важкими смугами й осідав на траву вологим покривалом.

У дитинстві Драко боявся цього. Йому здавалося, що у сивій млі ховається щось темне й небезпечне. Варто було тільки ступити — й тебе поглине без сліду. Мати тоді брала його за руку й вела на прогулянку. Нарциса завжди його заспокоювала.

 — Тут немає нічого страшного, Драко. Дивись. Це лише тварини, вони шукають прихистку, як і ми.

Вони йшли крізь холодний серпанок, і, бувши маленьким хлопчиком, він поступово навчився бачити у тумані не чудовиськ, а тіні оленів та силуети птахів, що тихо здіймалися в повітря.

Та тепер, у свої вісімнадцять, він знову відчував, що страх повернувся. Але був іншим. Глибшим. Бо тепер Драко боявся не вигаданих дитячих потвор. А того, що справді могло причаїтися в цій сивій масі. Чогось невидимого, небезпечного, нечистого, що тягнуло до нього руки.

Від часу падіння Волдеморта Драко став в’язнем у власному домі. Маєток, який колись здавався безпечним, давно був схожий на клітку. Повоєнні розслідування точилися вже кілька місяців, і ця осінь стала першою, коли він не повернувся у Гоґвортс.

Драко завжди казав, що та школа не більше, ніж тягар, нав’язаний суспільством. Але тепер, коли бракувало навіть шуму в коридорах, суперечок однокласників, він відчував дивну порожнечу.

Він сумував.

У маєтку залишились тільки він і мати. Луціуса одразу після битви за Гоґвортс забрали аврори. Драко й Нарциса відбулися лише забороною на виїзд і низкою обмежень. Шкода, що вони так і не встигли втекти з Англії, коли ще була можливість.

Та найгірше було навіть не це.

 Їх ненавиділи всі.

Переможці ненавиділи їх, бо думали, що Мелфої відкрутилися від справедливого покарання.

«Замало для зрадників», — шипіли за їхніми спинами.

«Чому без ув’язнення?»

«Чому не в  Азкабані?»

Переможені, бо саме Драко з Нарцисою свідчили проти колишніх союзників. Вони називали імена, віддавали їх у руки міністерства. Ті, хто ще лишився на волі, цього не пробачали.

 Вже кілька разів до маєтку намагалися пробратися. Невідомі залишали сліди, іноді було чутно крики, глухий стукіт. Нарциса завжди закривала штори й тягла сина в глибину коридорів. Без чарівних паличок та магії залишалося лише ховатися.

Іронія: тепер Драко був змушений відчувати вдячність аврорам. Тим самим, що ще можуть кинути його за ґрати. Бо саме вони охороняли ворота, саме вони відбивали напади.

 Він ніколи б не подумав, що колись стоятиме по один бік із ними.

Сьогодні він знову вийшов на свій балкон. Осінній вітер розвівав серпанок туману й розтріпував світле волосся. Драко міцно стиснув листа у руках. Пергамент був зім’ятий, краї розтріпані. Він перечитував його знову й знову, щоразу з однаковим відчуттям люті.

Ґрейнджер.

Вона, виявляється, «подбала» про нього. Вибила дозвіл на домашнє навчання, прикрившись фразою: «Ти ж був під гнітом батька». Вона вирішила, що знає краще. Що має право втручатися.

Клята, нестерпна, свята Ґрейнджер.

Хто вона така, щоб вирішувати за нього?

Хто вона така, щоб жаліти його?

«Під гнітом»…

Драко зціпив зуби. Наче вона щось розуміла. Наче знала, як це — бути сином Луціуса. Він хотів розірвати листа на шматки, спалити, стерти навіть згадку про ті слова. Його гордість кричала: Мені не потрібна твоя милість, Ґрейнджер!

Але десь глибоко, там, де він не дозволяв собі довго затримувати погляд, була інша думка. Тиха, зрадлива.

«А що, якби не вона?»

Що, якби не її впертість і її голос на слуханнях? Він зараз сидів би в Азкабані. Або ще гірше…

 І від цього стало ще гидкіше. Бо це означало, що він мусив бути… вдячним.

Вдячним Ґрейнджер.

Драко різко зімкнув пальці на листі, так що вони побіліли.

 — Ніколи, — прошепотів він крізь зуби, дивлячись у туман. — Ніколи.

Імла під балконом наче піднялася вище й погустішала, закручуючись в клуби. І в цьому холодному серпанку йому почулося відлуння власних думок.

Chapter Text

Він стояв перед стародавнім дзеркалом Яцрес. Точніше, перед його зменшеною копією, що здавна належала родині Мелфоїв і дивом не була вилучена аврорами після арешту маєтку.

Майже десять років у дзеркалі щоразу з'являлася та сама картина: дівчина з кучерявим волоссям та теплими бурштиновими очима. Вона дивилася тільки на нього, щиро йому усміхалася, а у погляді було більше любові, ніж Драко міг уявити.

Але після сьогоднішньої ночі відображення змінилося.

Тепер на пероні стояв старший він, з більш суворим обличчям, позначеним зморшками пережитого. І обіймав хлопчика з білявим волоссям, який міцно тримався за нього.

Ось воно — нове бажання замість старого.

Нова любов. Та, що виросла на місці втраченої.

Не та, про яку мріяв колись, а та, що прийшла через біль.

Не подарунок долі, а те, за що довелося боротися.

Він не втримав юного кохання, яке колись палало в ньому вогнем та обіцянкою змін. Його дружина залишалася радше трофеєм обставин, ніж вибором серця. Та тепер у нього був син.

Син, заради якого він ладен віддати усе…

Свою гордість.

Свої амбіції.

Навіть частину власної душі.

Син, у чиїх руках лежала його спокута.

Другий шанс прожити життя інакше.

І коли холодне дзеркало тремтіло перед ним туманним сяйвом, Драко вперше за багато років відчув не страх і не гнів. А тиху, болісну присягу самому собі:

«Я вбережу тебе. Навіть якщо для цього доведеться втратити все інше».

Chapter Text

Драко знову прокинувся від того ж крику Ґрейнджер.

Такий самий розпачливий, надривний, що колись розривав стіни маєтку й лишився жити в його пам’яті. Тепер він лунав у снах. Наче знову і знову його кликала тітка Белатриса, насолоджуючись болем відьми.

На годинник і дивитися не треба було — знову третя ночі. Завжди ця проклята третя.

Ніби цей час перетворився на якусь невидиму мітку, внутрішнє тавро, яке не дозволяло забути.

Він намагався знову заснути. Але тиша не приходила. У темряві завжди чувся шепіт. Не справжній, а витворений уявою. Краплини минулих голосів, які домальовували жахіття. Пам’ять поверталася отрутою, щоразу в новій формі. Зловтішний сміх Белатриси, приглушені прохання Ґрейнджер, власне нерухоме тіло, яке тоді не посміло ступити вперед.

«Чому ти нічого не зробив?» — питав той шепіт.

І він не мав відповіді.

Кожного разу уява творила нові картини. Він бачив Ґрейнджер, що простягала руки, кликала допомоги. Бачив матір, яка відвертала погляд. І лише він завжди стояв мовчазним і безсилим. І від цього ставало ще гірше, бо саме це було правдою.

Вдень усе здавалося спокійнішим. Сонце розчиняло примари ночі. Але щойно заходили сутінки, Драко відчував, як тривога стискала груди. Він знав, що ніч знову принесе болючий крик та їдкий шепіт.

Що більше він переконував себе, що це лише травматичне відлуння пам'яті, то сильніше відчував, що це не просто сон.

Це був вирок.

Нагадування.

Бо, мабуть, найстрашніше полягало не в тому, що він чув її голос. А в тому, що десь глибоко всередині він хотів його чути.

Хотів, щоб вона кричала знову. Щоб він прокидався від цього крику.

Бо тільки він так ще міг відчути її живою…

Chapter Text

Герміона затамувала дихання й обережно визирнула з-за розбитої колони. Гострі уламки каменю тиснули їй у плече. Ззовні лунали звуки битви: крики про допомогу, стогони поранених, різкі вигуки заклять. Вона не знала, день це чи ніч. Небо вже давно сховалося за клубами диму й темними спалахами магії. Поодинокі смолоскипи блимали примарним світлом, розкидаючи кволі відблиски на обгорілі стіни. 

Десь попереду, по розтрощеному склу, важко й упевнено крокував хтось невідомий. Звук пролунав холодним відлунням порожнім коридором замку, і вона, здригнувшись, миттєво втягнула голову назад, ховаючись у вузьку нішу стіни.

Герміона притиснула до себе пошкоджену праву руку, і тупий біль хвилями розплився, пульсуючи у пальцях. Лівою ж вона міцно стиснула паличку, хоча знала, що сила заклять буде слабшою. Стиснуті зуби скреготіли, губи зблідли, але здаватися вона не мала наміру. Серце докоряло про те, що розділятися з хлопцями було помилкою.

І все ж… Гаррі мусив піти до спогадів Снейпа, а Рон залишився з родиною, яка оплакувала втрату одного з синів.

Герміона вирішила сама прочісувати коридори. І ці пошуки не були марними. Вона знайшла Лаванду. Дівчина непритомно стогнала, обличчя було попелястим, а на шиї глибокі сліди вовкулаки ще парували кров’ю. Герміона зібрала рештки сил і підняла однокласницю, та відлевітувала її до Великої зали. Зараз там були лікарня, їдальня й морг водночас.

На мить погляд Герміони знову зачепився за родину Візлі. Їхні постаті здавалися темнішими за найчорнішу грозову хмару, мов сама скорбота втілилася у людські постаті. Вона відвела очі, не наважуючись довше дивитися, і рушила далі.

У наступному коридорі її підстерегла небезпека. Поранений, але ще небезпечний смертежер. Його закляття розсікло повітря й розрізало руку Герміони. Вона оглушила його каменем, а потім, відшукавши паличку, зв'язала закляттям. Поріз на руці її був глибокий, гаряча кров миттєво запікалася, а пальці вже не слухалися — віднялися, ніби чужі. Паніка стискала горло, та вона примусила себе йти назад, до Великої зали.

І саме тоді вона опинилася тут.

Ця тісна ніша була наче пастка. Серце билося так сильно, що, здавалося, його почує весь замок. У скронях пульсувало, а дихання стало уривчастим та хрипким. Герміона втиснула спину в холодний камінь і заплющила очі, силкуючись опанувати тремтіння. Пальці, що стискали паличку, спітніли, а ліве плече напружено сіпалося.

Вона зробила крок убік — і під ногою задзвенів метал. Смолоскип, що валявся на підлозі, проскреготів, наче зловтішний крик у тиші.

Кроки стихли. Тиша нависла важкою завісою. Герміона завмерла, не сміючи навіть вдихнути.

І тоді вона почула новий звук. Рівномірне, чітке капання. Вона здригнулася й різко нахилила голову вниз. Її власна кров падала на іржавий щит, лишаючи темні плями та занадто гучні звуки.

Погляд застелила пелена паніки. Холод пробіг по хребту, наче грудневий вітер.

«Вона приречена»

З-за рогу в тьмяному світлі смолоскипів, повільно витягнулася довга тінь. Вона ковзала по стіні, ніби змія. З кожним важким кроком тінь наближалася, серце Герміони підстрибувало дедалі вище, а груди розпирав гарячий клубок страху.

Вона сильніше притиснула праву руку до грудей та сильно закусила щоку, щоб не видати жодного звуку. Ліву руку Герміона простягнула вперед, спрямовуючи паличку, проте навіть сама не знала, що буде нападати чи захищатися.

І в ту ж мить порив холодного вітру вирвав паличку з її пальців, й та покотилася по підлозі. Герміона зойкнула, але звук застряг у горлі. Порожня долоня затремтіла, пальці сіпнулися, ніби прагнули знову щось ухопити.

Безпалична магія.

Вона точно приречена.

Тінь стала тілом. Перед нею виросла постать у темному плащі. Герміона підняла підборіддя, хоч дихання було збите, а коліна зрадницьки тремтіли. І тоді її погляд уперся в чужі холодні очі.

Драко Мелфой.

Той, хто всі шість років ненавидів її й зводив шкільне життя до цілковитого хаосу. Той, хто відверто ненавидів її й бажав смерті.

Герміона відчула, як кров відхлинула від обличчя. Вона важко проковтнула в’язку слину, заплющила очі, а тоді довго й напружено видихнула крізь стиснуті губи, наче приймаючи неминуче. Знову розплющивши очі, вона зустрілася з його гострим поглядом.

Його груди судомно здіймалися й опускалися, щелепи були міцно стиснуті, а на скронях виступили жили. Погляд ковзнув униз, по її обличчю, шиї, пораненій руці. Герміоні стало ще гірше від цієї уважності.

Мелфой підняв паличку.

Герміона підняла голову вище, щоб гордо зустріти кінець. У кутиках очей пекло від стриманих сліз, але вона не дозволила їм зірватися. Ні, вона не стане принижуватися, не буде благати. Не перед ним.

Рух його руки був короткий, майже недбалий. Пошепки злетіло незнайоме слово, і з палички вирвався блакитний вогник. Він закружляв навколо її рани, обпікаючи холодним сяйвом. Герміона затремтіла, відсахнулася, але вогник лише зцілював, не шкодив. Краї рани повільно стягувалися, а біль притихав.

Її очі розширилися. Вона нічого не розуміла. Що це? Химерна жорстокість? Хворе бажання вилікувати, лише щоб завдавати болю знову?

— Шуруй у безпечне місце, — низько прорипів він між важким диханням. — Доки не натрапила на когось справді небезпечного.

Герміона кілька разів кліпнула.

Мелфой нахилився, легко підняв її паличку з підлоги. Він засунув її Герміоні в кишеню. Потім розвернувся і пішов тим самим шляхом, звідки прийшов.

Його плащ розчинився в темряві, ковтаючи кроки й лишаючи по собі тягуче відлуння, доки тінь повністю не зникла.

Герміона залишилася сама в німій, задушливій порожнечі коридору. Вона стояла, притиснувшись спиною до холодної стіни, і не могла змусити ноги рушити вперед. Пальці ще пам’ятали гарячу липкість власної крові, доки в голові пульсував нестерпний вихор думок.

— Що… це було?

Chapter Text

Драко підняв чарівну паличку перед собою, і холодне світло освітило сходи, що вели у темряву підвалу.

Кроки відлунювали порожнім маєтком. Зараз навіть стіни здавалися чужими. Минули роки відтоді, як тут звучали голоси й рутинна метушня. П'ять років вигнання, судів, тавра на імені. Драко відсидів свої два роки в Азкабані, де час розтягувався у вічність, а тіні минулого стискали горло сильніше за кайдани. Потім було вигнання. «Магічне вигнання», як це назвали, хоч це суті  не змінювало. Ото вже середньовічні методи в сучасному суспільстві.

Тільки Нарциса, вперта, як завжди, змогла вибороти хоч крихту з минулої величі. Вона не здалася й знайшла маленьку ниточку, яка вела до власного магічного коріння. Адвокати та стародавні сувої змусили Міністерство віддати маєток назад. І тепер, у цей похмурий осінній понеділок, вони ступили на паркет, що пам’ятав десятки поколінь. Згорблена, але ще велична, Нарциса проходила кімнатами, бідкаючись і ковзаючи пальцями по меблях, які були вкриті товстим шаром пилу. Статичні чари, накладені кимось наспіх чи зумисно, не врятували красу від занепаду. Тканини ламбрекенів потьмяніли, портрети в рамках потемніли, а очі предків, колись горді й пильні, тепер дивилися крізь туман пилу й забуття.

Драко ж вирушив униз.

Холод каменю пробирався крізь черевики. Здавалося, що кожен камінь хрумтів під вагою не стільки його тіла, скільки спогадів. Остання сходинка впиралася в тьмяну брудну калюжу. Драко нахилив паличку, і світло відбилося в каламутній поверхні.

Він обережно робив крок за кроком. Його плечі були  напружені, пальці міцно стискали паличку, а серце калатало не від страху, а від того дивного відчуття на межі між минулим і справжнім.

Драко підняв паличку й освітив все довкола. Зі стелі звисали павутини, перепліталися в арках і обплутували давні смолоскипи. Заржавілі ґрати зустріли його глухим скрипом, коли він торкнувся їх рукою. Холод пронизав пальці, і в ту ж мить хвиля спогадів обпекла свідомість.

Стогони. Голоси, які він волів би забути. Відлуння тортур, шурхіт заклять, запах крові, що просочував камінь. Перед очима знову стали бліді, перекошені від болю обличчя. Юний Драко був змушений бути свідком, завжди стояв у тіні, мовчки ковтав відчай, який не смів виявити. Хоч рідко втручався, майже ніколи, але дивитися… Він дивився. Був присутнім. І це «бути присутнім» було гірше, ніж власноруч завдавати болю.

Його обличчя сіпнулося, куточок губ напружився, наче він скуштував щось гірке. Поряд були інші спогади. Ті моменти, коли Волдеморт карав своїх, тих, хто провинився. І в той момент Драко мав би відчувати страх чи повагу, але було… задоволення. Напевно, на рівні підсвідомості він таки розумів нав'язаність ідей та відторгав це хоч подумки.

Драко різко змахнув головою, ніби хотів струсити з себе липкі тіні минулого. У скронях гупало, мов хтось гатив молотом ізсередини. Він зціпив щелепи, вдихнув холодне підземне повітря, від якого в легенях защипало. Очі на мить заплющилися, а пальці судомно стиснули руків’я палички.

Досить!

Усе це треба змінити. Переробити до останнього каменя. Змити кров, стерти пам’ять стін. А якщо не вийде — тоді краще замурувати. Засипати камінням, заклясти, щоб ніхто й ніколи не спустився сюди знову.

Chapter Text

Герміона вже третій рік працювала у Відділі таємниць. Сьогодні на її столі стояла стародавня скриня, яка була запечатана ще за часів засновників Гоґвортсу. Відьма досконало вивчила розблокувальне заклинання, перевірила кожну руну. І все ж, коли останній символ світився зеленим, повітря раптом завібрувало.

Темний морок ринув зі скрині хвилею, і холод ударив їй у груди. Герміона відчула, як щось почало просочуватися всередину. Шкіра на мить стала холодною й прозорою, і під нею було видно, як по жилах текла темрява, яка пульсувала в такт серця.

Герміона з переляком дивилася, але не могла зупинити процес. З вуст не злітало жодне закляття, безпалична магія не працювала, а паличка не слухалася.

Відьма впала навколішки та вчепилася руками в холодну підлогу. Пальці дряпали камінь, нігті ламалися, але вона майже не відчувала болю. М’язи судомно скорочувалися, спина вигнулася, кістки тріщали, перебудовуючи форму, а одяг розірвався по швах. Дихання перетворилося на уривчасте хрипіння, а груди стискала невидима залізна рука.

Демон.

Вона пам’ятала про це з попереджувальних написів.

І водночас з цією згадкою грубий голос прошепотів в її свідомості: «Тепер ти моя оболонка, доки не з’явиться істинне кохання». 

Герміона підвелася, обернулася до скляної шафи й побачила своє зображення. Вона хотіла закричати, але з рота вирвався задушений стогін. Вона не вірила тому, що побачила. Обличчя ще зберігало її форму, але змінилося. Шкіра стала сірою з темними синіми жилами. Очі стали червоними, а за формою видовжилися, як у хижака. Губи вигнулися в лютій посмішці. Волосся, здавалося, рухалося самостійно. Плечі стали ширшими й гострішими та були вкриті якимось панциром.  Герміона підняла руки й побачила, що пальці видовжилися, кінчики потемніли, а нігті перетворилися на гострі кігті.

Її паличка залишилася з нею, проте змінилася. Колись світле дерево виноградної лози потемніло, ніби обвуглилося, а замість срібного відблиску тепер по всій поверхні проступали червонуваті прожилки, схожі на судини. Часом вона пульсувала в руці відьми, ніби дихала.

Герміона відчула, як холод розростався всередині. Вона знову закричала, й  довкола запанував хаос. Меблі відлетіли від стін, скло потріскалося, а пергаменти розлетілися. З неї вирвалася неконтрольована магічна хвиля й зірвала двері з петель. Люди почали вибігати з сусідніх кімнат і закривати вуха.

Через декілька хвилин в кабінет забігли аврори й почали атакувати Герміону. Навіть Гаррі був там, але він не впізнавав її. Вони кидали у неї закляття. Бойові, навіть не для знерухомлення. Почувся крик: «Взяти живою чи мертвою!» 

Її, Герміону Ґрейнджер, героїню війни.

Вона подумала, як добре зараз було б опинитися десь за межами Лондона, й за мить опинилася в сільській місцевості.

Отже, крім зовнішнього вигляду, вона отримала ще й магічні навички демона.

Герміона декілька днів блукала лісами на околицях Лондона. І зараз вона була виснажена й голодна. Губи потріскалися, руки тремтіли. Ще й демон щоночі шепотів у голові: «Полюй, убивай. Ти сильна, доки живишся життям інших».

Герміона боролася. Проте, сили танули.

Коли сонце схилилося до горизонту, вона добрела до якоїсь садиби. Серед кущів пробіг кролик. Інстинкти демона спрацювали раніше, ніж думка. Вона рвонула вперед, пальці різко зімкнулися навколо тендітної шиї, і тваринка пискнула.

У грудях розливалося щось гаряче. Демон всередині вимагав жорстокості, але частка розуму палала соромом та зневагою до самої себе. Сльози покотилися по обличчю, змішуючись із брудом. У роті відчувався присмак заліза, коли з-під ясен вислизнули гострі, не її власні зуби.

Герміона заплющила очі, і вже нахилилася до здобичі, коли різкий потік магії вирвав кролика з рук. А її саму невидима сила притиснула до холодного каменю огорожі.

— Ґрейнджер?! — почувся хриплий чоловічий голос.

Вона розплющила очі. Перед нею стояв Драко Мелфой.

Її тіло сіпнулося, і світ обірвався.

Коли Герміона розплющила очі,  то зрозуміла, що знаходиться в м’якому ліжку. Світло ледь пробивалося крізь темні штори високих вікон. Нюх одразу вловив запах їжі. Серце швидко закалатало й вона кинулася до столика. Руки самі тягнулися до таці. Вона почала їсти руками, запихаючись, не думаючи про будь-яку обережність, щоб перевірити на отруту чи зілля. І не помітила, як хтось тихо увійшов до кімнати.

— Не спіши, — гримнув холодний голос. — Ніхто не відбере в тебе нічого.

Герміона миттєво замерзла, кусок м’яса завис у повітрі, і вона боязко поклала його на тацю. Серце стукотіло, а погляд відразу втупився у вікно. 

«Треба тікати» — промайнуло в думках.

Він напевно викликав аврорів. Потрібно самій розібратися з цим прокляттям.

Вона кинулася до вікна, але воно не піддавалося. Потім до дверей — але було марно. Герміона намагалася подумати та переміститися демонічним явленням, але ніщо не працювало.

— Ґрейнджер, усе замкнено та поставлений бар’єр проти будь-якого явлення, — твердо промовив Мелфой, — ти не зможеш вибратися звідси.

Вона металася по кімнаті, а серце шалено калатало в грудях.

— Як… я… — запнулася вона, — мені треба… вони мене знайдуть…

Раптово його руки схопили її за лікті й притиснули до грудей. Тіло затремтіло від несподіваного контакту. Тепло Мелфоя розлилося від місця дотику.

— Ніхто не знає, що ти тут!

Він уважно вдивлявся в її обличчя. Звичайно ж, не кожен день бачиш демона перед собою.

— Як ти мене впізнав? — прошепотіла вона.

— Ти про що? — він легенько відпустив її руки й зробив крок назад. — Ти не змінилася з мого останнього візиту в Міністерство на тому тижні. Чи ти думаєш, що я, як і будь-який чоловік, повинен помітити новинки у твоєму пофарбованому волоссі? Перепрошую, але я стереотипний, особливо щодо людей не з близького оточення.

Герміона перевела погляд на відображення у склі шафи. Там був ще той самий демон, що жив всередині неї. Серце стиснулося від жаху, і скроні запульсували.

— Ти напевно жартуєш, — похитала вона головою.

— Ти точно з’їхала з глузду у своєму Відділі таємниць.

І тут у голові пролунав шепіт: «Лише справжнє кохання може бачити в подобі демона істинне обличчя людини».

Серце завмерло. В очах потемніло, а потім свідомість знову підступила до краю темряви.

Chapter Text

Драко обережно ступав крізь десятилітній пил, що підіймався важким маревом від кожного його кроку. Усе довкола обволікав холод та спертий запах забутих років. Старі кам'яні сходи скреготіли при кожному дотику його черевиків. Драко виставив паличку вперед, освітлюючи шлях. Він провів рукою по трухлих дерев’яних поручнях, які виступали на стінах.

Тут давно не було живих…

Драко йшов сам, без підкріплення. Знав, що це його остання можливість повернути Герміону до життя. Минуло десять років, а він не міг змиритися з тим, що його наречену вбили прямо перед вівтарем. Спогади не давали йому спокою, нависали тьмяним маревом щодня та жахами щоночі. Він зупинився на сходинці та заплющив очі. Серце знову стиснула скорбота.  Скляні очі коханої, багряна пляма на білосніжній весільній сукні та божевільний крик Асторії знову виринуло з темряви його пам’яті. Хоч убивця відбувала ув'язнення в Азкабані, для нього це не є спокутою. Найменше, що він бажав цій відьмі — це смерть. Холодна й безжальна, як всі його подальші ночі без Герміони.

Він не  міг змиритися з втратою кохання всього життя. Не слухав умовляння друзів, не піддавався матері. Він роками випробовував свою надію. Вивчав стародавні манускрипти, подорожував до різних куточків світу, відвідував найстаріших чаклунів. Здавалося, що Драко прочитав усю можливу літературу з воскресіння. Навіть віднайшов найтемніші та найзабороненіші, тільки за читання яких можна було потрапити за ґрати. Він провів численні ритуали, які тільки залишили печіння в грудях та шрами на серці.

І ось, серед пожовклих рукописів Снейпа, він натрапив на згадку про склеп Мерліна. З його нотаток Драко зрозумів, що Северус намагався повернути до життя Лілі. Адже в рукописі було зазначено наслідок: кохання повинне бути взаємним.

Драко зробив глибокий вдих й зробив крок вперед. Обережно, але впевнено він крокував до самого входу в склеп. І кожна секунда наближувала його до того, що він чекав так довго.

Chapter Text

Маленька затишна кав’ярня зустріла Герміону мідними лампами, старими книгами на полицях та дзвоном ложечок у чашках. Пахло кавою та свіжою випічкою. Вона сиділа біля вікна, водила пальцем по краю чашки й намагалася не дивитися на кожного, хто заходив.

Герміона вже давно не нервувала так сильно.

Коли дзвіночок на дверях вкотре задзеленчав, вона одразу впізнала його.

Драко Мелфой.

Високий, у темному пальті, через розстібнуті ґудзики якого було видно світлу сорочку. Він швидко оглянув зал, побачив Герміону і рушив до її столика.

— Ґрейнджер, — коротко кивнув він, підходячи.

— Мелфою, — відповіла вона, намагаючись не видати переживання в голосі. — Дякую, що погодилися зустрітися.

Він повісив на спинку стільця пальто та сів навпроти.

— Ти писала про старе прокляття, — сказав просто.

Герміона опустила погляд на свої долоні. Навіть через рукави вона відчувала, як пульсував шрам.

— Так. Подарунок від Белатриси досі зі мною.

Мелфой нахилив голову.

— Ти зверталася до когось ще?

— До багатьох, — Герміона знизала плечима. — Понад п’ять років я шукала хоч когось, хто зміг би зняти прокляття або хоча б уповільнити його дію. Спочатку пішла до майстрів зіллєваріння, старих професорів з Гоґвортсу, навіть з портретами говорила.  Потім рушила далі, — вона склала руки в замок на столі. — Спілкувалася з відлюдниками з Карпат, алхіміками з Праги, шаманами з Гімалаїв… Навіть зверталася до темного цілителя з Каїра.

— Темного? — його брови ледь сіпнулися.

— Я не горджуся цим, — Герміона стиснула перенісся пальцями. — Але коли біль не дає спати ночами, межі моралі розмиваються.

Вона зробила ковток кави, яка вже охолола й була гірка, як і вся ситуація.

— Усі вони намагалися, — продовжила Герміона, — але кожен відступав. Прокляття глибше, ніж просто мітка. Воно… живе. Зростається з кров’ю. І тепер дістається до серця.

Драко слухав мовчки. Його пальці торкалися краю чашки, яку під час розповіді Герміони принесла офіціантка.

— Ти впевнена?

— Я бачила результати діагностичного закляття. Магічні вени навколо грудної клітки вже потемніли. Якщо процес не зупинити… — вона зітхнула. — Власне тому я й тут.

Мелфой підвів очі. Його погляд холодним, але не байдужим, радше зосередженим.

— Ти впевнена, що хочете, аби саме я цим займався? — запитав він після павзи. — З урахуванням нашого минулого.

— Я не шукаю друга, — сказала Герміона. — Я шукаю того, хто розуміє алхімію краще за мене.

Мелфой посміхнувся куточком губ.

— Справедливий аргумент.

Він якийсь час мовчав, вивчаючи її обличчя. Звуки кав’ярні ніби віддалилися, все стало глухим тлом. Його погляд ковзнув на годинник.

— Пройдімо до мене в кабінет, — тихо мовив він. — Ти ж сама сказала, що часу мало.

Герміона тихо кивнула. Вони швидко пройшли вулицею, й за рогом чекала майстерня Мелфоя. Тепер вона зрозуміла, чому він обрав саме цю локацію.

В приміщенні ще нікого не було. Герміона не боялася якоїсь кривди від Мелфоя. Адже, якщо він їй не допоможе, то забере цей біль та страждання разом із життям.

Кабінет Мелфоя виявився був схожим на лабораторії, які Герміона бачила раніше. Просторий, залитий м’яким світлом, що падало крізь високе аркове вікно. В повітрі пахло воском, металом і пекучим запахом алхімії. Уздовж стін стояли полиці з флаконами, колбами й зіллям усіх можливих кольорів. На одному зі столів тихо шумів перегінний апарат, схожий на скляне серце.

— Сідай, — спокійно промовив він, вказавши на крісло біля робочого столу.

Мелфой закотив рукави й поставив перед нею скляну колбу з прозорою рідиною.

— Це зілля стабілізації, — пояснив він. — Воно не нашкодить, але й не лікує. Лише утримує рівновагу між магією й тілом. Щоб я міг оглянути саму структуру прокляття.

Герміона кивнула. Потім випила зілля.

 — Якщо ти не проти, — промовив Мелфой, — я почну з огляду твого шраму. Це потрібно для аналізу структури прокляття.

Пальці тремтіли, коли вона розстібала манжет. Коли тканина від’їхала вгору,
Мелфой не відвів погляду, лише вдихнув глибше.

Шрам був потворним і живим. Чорні літери були випалені на шкірі, місцями злилися з венами, що набули сірого відтінку. Мелфой уважно роздивлявся, без огиди, без співчуття.

— Ти тримала це в собі п’ять років, — тихо сказав він. — І досі стоїш рівно.

— Це не привід для гордості. Просто я не вмію інакше.

Він узяв паличку, провів нею над рукою Герміони. З кінчика зірвався тонкий промінь срібного світла. Повітря загустіло, запахло озоном. Герміона відчула, як шкіра під пальцями почала пульсувати.

— Так, — пробурмотів Мелфой, нахиляючись ближче, — воно глибше, ніж я думав. Це не просто темне тавро. Це сплетіння руйнівної енергії, яке вживлене у твою кров. Впевнений, що кинджал Белатриси був просочений якоюсь отрутою, яка змішалася із життєвою силою.

— Моєю?

— І її. І твоєю. Ви обидві стали частиною формули.

Його погляд нарешті відірвався від її руки й зустрівся з її очима. Між ними зависла важка тиша.

— Думаю, вона створила отруту на основі своєї крові.

 Його зіниці розширилися та потемніли, й він відпустив руку Герміони.

— Щоб зруйнувати це, мені доведеться ввести інший елемент.

— Алхімічний? — вона коротко глянула на шрам, і знову підвела очі.

— Людський, — уточнив він. — І дуже близький до Белатриси.

Мелфой подивився на неї, не відводячи погляду й не кліпаючи.

— Ти пропонуєш…

 — Думаю, ти вже правильно здогадалася…

Chapter Text

1 жовтня

Ґрейнджер,

Отримав звістку про твою «допомогу». Із запізненням, але на жаль, вона все одно дійшла.

Дозвіл на домашнє навчання, кажеш?

Я розчулений до сліз. Справді. Так приємно знати, що хтось досі думає, ніби я неосудний. Ба більше той, хто не здатен подбати про себе без опіки найвизначнішої відьми нашого часу.

Звісно, ти знаєш краще. Ти завжди знала.

Дякую за таку шляхетність. Хоча вона майже така ж обтяжлива, як Азкабан.

Залиш свої жалі для тих, хто їх потребує.

Драко Луціус Мелфой

꧖﹏﹏﹏﹏﹏﹏✒️

4 жовтня

Мелфою,

Твоя манера спілкування залишилася незмінною.

Тільки ситуація змінилася.

Якщо ти волієш сидіти у маєтку під арештом і вдавати, що це вибір, будь ласка. Але, якщо вже говорити чесно, то без мого «втручання» ти б зараз не мені писав листи, а, можливо, визубрював би молитви в камері Азкабану.

Перепрошую, якщо мій вчинок зачепив твоє крихке его.

Просто не хотіла, щоб хтось постраждав через те, що система не працює як треба. Навіть колишні вороги.

Герміона Ґрейнджер

꧖﹏﹏﹏﹏﹏﹏✒️

6 жовтня

Ґрейнджер,

Серйозно думаєш, що красиві слова можуть переписати те, що було? Що я робив?

«Не хотіла, щоб ворог постраждав».

Як благородно.

Мабуть, тепер ти ночами спиш спокійніше, знаючи, що врятувала ще одну нещасну істоту.

Нещасного сина Слизерину.

…

Але ось правда.

Ти не врятувала мене. Ти просто продовжила мені покарання.

Бо кожна година тут — це самосуд, тільки без залу і без вироку.

Д.М.

꧖﹏﹏﹏﹏﹏﹏✒️

8 жовтня

Драко,

Я не чекаю вдячності. І тим більше дружби.

Ти завжди вмів перетворювати будь-що на отруту. Навіть те, що могло б стати шансом.

Можливо, ти маєш рацію.

Я не знаю, як це бути сином Луціуса Мелфоя.

Але я знаю, як це жити зі спогадами, які не дають дихати.

Ми всі, кожен по-своєму, в’язні війни.

Тільки ти, здається, вперто тримаєш двері замкненими зсередини.

Г. Ґ.

꧖﹏﹏﹏﹏﹏﹏✒️

9 жовтня

Ти пишеш, ніби знаєш мене.

Не знаєш!

Не знаєш, як щоночі, коли маєток стихає, я бачу всі обличчя, крики, тіла.

Не знаєш, що мати не спить, бо боїться, що завтра знову хтось нападе.

І я сам не певен, чи не легше було б мовчати. Не свідчити. Відбути покарання в кам’яних стінах.

Без цієї тиші.

Без очей, що дивляться з темряви з ненавистю.

Може, там хоча б було не чути власних думок.

Я не просив твого прощення, Ґрейнджер.

Бо не заслуговую його.

Д.

 ✦ · ✦ · ✦ · ✦ · ✦ · ✦

Та все одно Драко писав і чекав відповіді.

Щовечора, поки свічка повільно танула на полиці, він сідав за стіл і писав. Гнівно, уривчасто, безжально. Писав до світанку, доки тьмяний вогник не зникав у темряві.

А з першими променями ранку чорний пугач здіймався над маєтком, несучи чергового листа до замку, де Ґрейнджер, певно, вже втомилася відповідати.

Але Драко все одно писав.

Бо, коли догорала свічка, темрява знову поверталася. А з нею і власні демони.

Chapter Text

Драко лежав на холодній лаві й слухав, як краплі дощу лопотіли об камінь за вікном. Волога просочувалася в повітря.

— Мелфой.

Голос Поттера розсік важку тишу камери. Драко підняв голову й скептично звів брову. Його довге волосся злиплося й спадало на очі.

— Поттере, прийшов подивитися, як я гнию?

Гаррі закрив за собою важкі двері та сперся на кам'яну стіну. Звук замка глухо відбився від стін.

— Я прийшов з пропозицією, — сказав він і запхнув руки в кишені штанів.

— Пропозицією? — Драко скривився. 

— Шансом, — уточнив Поттер. —  Якщо допоможеш Міністерству, свідчитимеш проти решти смертежерів — твій строк скоротять. І матір отримає захист.

Драко гірко усміхнувся.

— І що саме я маю зробити, аби заслужити ваше «милосердя»?

— Дай нам прямі імена. Маршрути, кодові імена тих, хто досі ховається і продовжує нищити життя невинних.

Драко важко зітхнув і відвернувся. Він уп’явся пальцями в холодну лаву.

 — Знаю я вас.

— Даю слово.

— Ого, — присвиснув він. — Слово Поттера.

— А якщо ти мовчатимеш, вони виграють. І все це було дарма.

Знову стало тихо. Мовчанка затягнулася. В голові Драко заплутався лабіринт думок. Страх, провина, гнів, сумніви. Кожна стежка вела у глухий кут.

Якщо він погодиться — наживе нових ворогів.

Якщо відмовиться — не вийде скоро звідси.

А може, й не заслуговує вийти.

— Ти не розумієш, Поттере, — прошепотів він. — Ти живеш світлом. А я залишився в темряві.

— Можна вибратися й із темряви, — відповів Поттер. — Але лише якщо сам цього захочеш.

Драко підвів погляд і довго дивився на нього. Хтось, хто пережив забагато. В очах Поттера не було жалю, лише втома. Він хотів знайти брехню, знайти зачіпку, але не знайшов нічого.

— Я маю час подумати?

— До ранку.

Поттер кивнув і рушив до дверей. Щойно він взявся за ручку, Драко не витримав:

— Як вона?

Гаррі зупинився. На мить запала тиша. Потім він важко видихнув. Може, то лише здалося, що Драко почув скрегіт зубів.

— Стабільно. Магічна кома не дає вибору. Лише чекати.

Поттер різко вийшов, не чекаючи подальших слів Драко. Та він і не збирався говорити щось ще. Що йому казати? Просити пробачення? Помилування?

Безглуздо.

Драко довго сидів нерухомо, потім знову ліг на лаву. Вологий камінь обпік холодом. Драко довго вдивлявся у вузьку смугу неба за ґратами. Дощ ставав сильнішим, глухо бив у камінь.

Тиша стискала груди, а в голові знову плутався той самий лабіринт думок. Про те, ким він був, і ким ще міг би стати.

Зовсім скоро знову ніч. І крик Ґрейнджер знову повернеться. Бо, мабуть, це і є справжнє покарання. Чути її щоразу, коли світ навколо мовчав.

Chapter Text

Наступного дня Герміона знову повернулася до майстерні Мелфоя. Драко стояв біля столу, спершись руками на край, і, коли вона увійшла, не сказав жодного слова. Просто дивився на неї мовчки.

— Що? — вона питально вигнула брову.

— Думаю… — він на мить заплющив очі, — як тебе врятувати… чи, більше, як не вбити в процесі.

Мелфой нервово струсив головою, відкинув пасмо волосся й підхопив товстий, зачитаний підручник. Потім розгорнув його перед нею.

— Дивись, — він торкнувся ілюстрації пальцем. — Це кровне прокляття. І зняти його може лише кров того, хто наклав.

— То, я не маю виходу… — прошепотіла вона, відчуваючи, як усередині все похололо.

— Не зовсім.

Він перевернув кілька сторінок, поки не натрапив на старий, пожовтілий сувій.

— Ось, тут сказано, що кров родича теж може стати ключем.

Герміона нахилилася ближче, очі ковзнули по рядках давньої латини.

— Я можу зв’язатися з Андромедою.

Мелфой зітхнув і голосно прочистив горло.

— А чим я тобі не підходжу?

Герміона завмерла.

— Я просто не думала, що ти… аж так готовий мені допомогти.

— Ґрейнджер, — він майже гаркнув, і від цього тону по її руках побігли сироти. — Слухай, я зроблю все, що тільки зможу. Хочу зняти страждання, якими моя родина обтяжила твоє існування.

Він міцніше стиснув пальцями край столу, що нігті врізалися у деревину.

— Проте, нам потрібен відповідний час для ритуалу. Як би це банально не звучало, все має відбутися за повного місяця. І нам пощастило, це буде за три дні. Я підготую все необхідне.

——

Ці три дні тяглися нескінченно довго. Хвилини ніби зупинилися. Герміона майже не їла й не спала. Її руки тремтіли, коли вона зранку налила чай, і навіть книжки, які завжди заспокоювали, тепер лежали нерухомо пустим вантажем. Вона не говорила з друзями, не відповідала на їхні повідомлення та дзвінки. Усе довкола стало приглушеним. Навіть власні думки звучали чужими та спантеличеними.

Уночі Герміона лежала, втупившись у стелю, відчуваючи, як під шкірою ворушилося темне прокляття. Шрам ніби дихав, стискався, нагадував про себе болем у кістках. Здавалося, що він відчував наближення знищення прокляття.

Коли нарешті настала п’ятниця. Герміона закуталася в плащ і рушила до майстерні Мелфоя. Сутінки вже захопили вулиці, а дрібний дощ цокотів по бруківці. Навіть небо, здавалося, перейняло її настрій, й замість теплої паризької осені все довкола нагадувало звичайні лондонські будні.

Кроки Герміони луною розлетілися між високих стін, коли вона зупинилася перед знайомими дверима. Вона глибоко вдихнула й зайшла в приміщення. Коридор був пустим і темним, лише миготіла одинока лампа на столі адміністратора. А з-під дверей лабораторії Мелфоя виднілася тонка смужка світла. Герміона постукала й почула заклопотане: «Відкрито».

Щойно вона зайшла, то помітила, що лабораторія була не схожа на ту, яку вона бачила перед цим. Стіл, стільці, шафи були прибрані. Навіть не було полиць з колбами уздовж стін. Вікно тепер було без тканинних жалюзі. І Мелфой самотужки відчиняв його не чарами, а механічно, руками.

— Тут так… — Герміона розвела руками. — Пусто.

Драко розвернувся й втупив в неї погляд.

— Те, що нам треба, — він глянув на її сумку. — Треба залишити паличку й речі за межами кабінету. Я віднесу в сейф.

Герміона кивнула, зняла плащ й передала йому речі. Її пальці ковзнули по його руці, і від того незначного дотику по спині пробіг холодок. Він на декілька хвилин зник за межами лабораторії. А коли повернувся, то замкнув двері й мовчки пройшов кілька кроків углиб. Тиша, що впала, здавалася відчутною, ще трохи і її можна було помацати. Драко взяв з підвіконня ступку з пензлем і потягнув його угору — крапля тягнулася довгою в’язкою ниткою. А потім він присів й почав креслити два переплетені кола.

Герміона не витримала:

— Що це за рідина?

Він не одразу відповів, зосереджено завершуючи друге коло. Повільно підвівся й обережно відставив ступку на підвіконня.

— Суміш настоянки кіноварі, червоного фосфору та крові дракона.

Драко трохи нахилився, вдивляючись у кола.

— Кіновар надає форму. Він тримає контур, не дає магії розсіятися.  Червоний фосфор запалює реакцію, пробуджує рух.

Він зробив коротку паузу, занурюючи пензель знову.

— А кров дракона… — Драко підвів очі, і їхні погляди переплелися. — Вона зв’язує, змушує все живе підкоритися.

Герміона ледь чутно зітхнула.

— Тобто ти малюєш не просто коло, а живу межу.

— Саме так. Кожна лінія тут буде одним цілим, коли почнеться ритуал. Як підсилюватиме магію, так і буде щитом для нас.

Місяць ковзнув по вікну, а потім на підлогу до кіл, і червоні лінії спалахнули, ніби в них справді прокинулося життя. Драко відставив ступку, провів рукавом по чолу. Потім підняв чашу й поставив у центр переплетених кіл.

— Це мідь, покрита ртуттю. Вона краще проводить зв’язок.

Він глянув на Герміону.

— Ти готова?

Герміона відкрила рот, щоб відповісти, але замість слів вирвався лише короткий, тремтливий подих. У грудях усе стислося, а пальці похолодніли. 

Вона кивнула, і він зробив крок ближче.

— Тоді почнемо. Підійди в коло.

Драко простягнув руку, щоб торкнутися її пальців. Герміона побачила, як тремтіли його пальці.

— Після цього ми будемо зв’язані, — сказав він, не дивлячись їй у вічі. — Якщо ти відчуєш біль, то я теж. І навпаки.

— А якщо хтось не витримає?

Герміона стала навпроти Драко. Тепер вони були кожен у своєму колі.

— Тоді не витримаємо обоє.

Він узяв тонке лезо й зробив надріз на долоні. Краплина крові з’явилася миттєво, а далі розрослася густою темно-червоною лінією. Він передав Герміоні лезо, й вона повторила рух. Дихання перехопило, все всередині тремтіло. Яскрава, гаряча кров потекла по пальцях й капнула на підлогу.

— Тримайся рукою за інший край чаші, — сказав Драко й обхопив чашу зі свого боку.

Кров почала стікатися в одну калюжу, і повітря наповнилося запахом окисненого металу. Мелфой прочитав слова невідомою мовою. Але Герміона впізнала монотонність слів, адже такий говір використовувала Белатриса, коли виводила шрам на руці Герміони. В мить стало холодно, коліна підкосилися, але Драко підхопив її за лікоть.

— Дихай, — прошепотів він між словами замовляння.

Повітря почало тріщати. Калюжа крові спалахнула рубіновим світлом. З неї підіймалися тонкі промені, що пульсували й обплітали їхні руки. Світло просочилося крізь пальці, розлилося по шкірі. Герміона стиснула зуби. Шрам на руці зашипів, немов щось випалювало його зсередини.

— Відтепер ми одне ціле, — прошепотів він. — Не відступай.

Вона підвела очі від руки й зустрілася з темним поглядом Драко. Він продовжував щось говорити, але світ навколо ніби розчинився, наче вона пірнула в сито спогадів.

Герміона побачила уривки з чужого життя. Як маленький хлопчик у тіні кабінету ховав паличку, доки кричав батько. Вона відчула, як потоки магії пробиралися далі по венах і перед очима з’являлися все нові спогади. Але тепер не було розділення, вони обоє бачили то від Герміони, то від Драко. 

Гаррі відкинув протягнуту руку.

Герміона плакала в туалеті.

Гіркоту в погляді батька, коли Драко програв у квідич.

Герміона на Різдвяному балу, але зі спостережень Драко.

Дзвін келихів у темному маєтку.

Дружні посиденьки.

Товариські обійми.

Поцілунки.

Картинки змінювалися перед очима як швидке перемотування каналів на телевізорі. Дихати стало важче.

Дзенькіт келихів в маєтку.

Втомлений Гаррі.

Темні очі Волдеморта.

Тяжкі моменти пошуків горокраксів.

Ніч в підвалі маєтку.

Божевільний крик Белатриси.

І цівка крові, яка стікала з руки Герміони.

Вона точно не бачила цього.

Це не її спогад.

Герміона зрозуміла, що межа між їхніми свідомостями зникла. Спогади накладалися, змішувалися, плуталися.  Вона відчула біль, що не належав їй, сором, який не був її, страх, який носив він. А Мелфой відчув нічим не замаскований гнів Герміони, її сором, розпач, молитви у підземеллі.

Вони здригнулися одночасно.

 Світло у чаші спалахнуло. Шрам на руці Герміони загорівся чорним полум’ям. Вона закричала. Мелфой схопив її руку і міцно стиснув, що аж затріщали кістки.

— Тримайся, Ґрейнджер!

— Це вб’є тебе!

— Ти не маєш вибору!

Світло розірвало простір, і все занурилося в темряву.

———

Герміона отямилася на холодній підлозі. Повітря було важке, насичене запахом металу та горілої плоті.  Кожен вдих різав горло.  Вона підняла руку, й побачила, що шрам зблід, вени посвітлішали, вони вже не були чорними, а пульсація зникла. Зникло відчуття, що шрам живий, як і біль, що роками жив у ній.

Вона різко сіла, серце калатало аж у скронях.  Довкола панувала тиша, лише світло місяця сковзало по підлозі. Поруч лежав блідий Мелфой.

Герміона підповзла до нього на тремтячих колінах. Його очі були закриті, але груди повільно рухалися.  Вона торкнулася його плеча, хотіла струсити, змусити отямитися, та погляд зупинився на його руці. Там, поверх вигорілої мітки смертежера з’явилися темні прожилки, дуже схожі на візерунок її вен.

Вона доторкнулася до його зап’ястка, і в ту ж мить Драко розплющив очі.

Chapter Text

Драко плюхнувся в крісло біля каміна й склав руки на грудях.

— Я чув новини з Міністерства, — Ґрейнджер різко перевела на нього погляд. — Тео розповів, що ти працювала над забороненою скринею. Ще жалівся, що від вибуху і його відділ постраждав.

Відьма залізла на ліжко, підібгала ноги й обійняла себе за плечі, які злегка тремтіли. Й крадькома зиркала на вікно.

Драко зітхнув і трохи нахилився вперед.

— Не переживай, ніхто не знає, що ти тут, — вирішив заспокоїти її.

Вона повільно обернулася до нього.

— Чому ти це робиш? — Герміона нахилила голову набік і примружила погляд.

— Бо кожен має шанс на виправлення, — усмішка розпливлася на його обличчі.

— Дуже дотепно говорити мені мої ж слова, — буркнула вона, закочуючи очі.

Він лише звів брови.

— Ти мені допомогла тоді. Тепер моя черга.

Ця його репліка залишилася без відповіді. Відьма мовчки дивилася на нього, напевне, обдумуючи сказане. Вона опустила руки на коліна й поклала на них голову.

— Всі бачать мене монстром, — прошепотіла вона й міцніше стисла коліна, що нігті аж уп’ялися в шкіру.

Драко продовжував дивитися на неї.

— Мені це знайомо. Коли ти носиш прізвище Мелфой, людям не потрібні докази, щоб ненавидіти тебе.

Вона підняла голову й Драко побачив відблиск болю в її червоних від втоми очах.

— Але ж ти… — вона затнулася. — Ти й досі бачиш мене відьмою.

— Бо ти не перестала бути нею, Ґрейнджер.

Герміона похитала головою й засміялася.

— Поки ти була у відключці, я трохи почитав. Але потрібно дещо перевірити.

Драко піднявся з крісла, й відьма насторожилася. Вона позадкувала до стіни й вперлася в неї спиною.

— Не бійся, я нічого поганого не зроблю. Й не домагатимуся тебе.

— Це останнє з моїх проблем. То тобі краще боятися за своє життя. Крім магії я маю навички звичайної боротьби, а зараз ще й підсилена демонічною сутністю.

— Мені справді дуже страшно, — сказав Драко, але на обличчі сяяла усмішка. — Якщо ти не заперечуєш.

Він підійшов ближче, і відьма неохоче кивнула головою.

— Розкажи, що змінилося у твоїй зовнішності.

Герміона опустила погляд і глянула на свої руки.

— Кігті як у птаха, — Драко глянув на її витончені пальці. — Плечі як у… дракона, вкриті панциром.

Він підняв долоню й хотів доторкнутися, але відьма відсахнулася.

— Можна? — тихо перепитав.

Герміона легенько закивала. Її пальці здригнулися, коли його долоня накрила її руку, таку крихітну й тендітну у порівнянні з його. Він ніжно провів по пальцях аж до кінчиків нігтів. Від цього дотику відьма затремтіла.

— Я нічого не бачу і… не відчуваю.

Драко доторкнувся до її плеча, яке було м’яким наче шовк, навіть через сорочку.

— Я читав, що це демон ілюзії. І всі твої зміни, лише в уяві.

— Але ж інші бачать мене такою, — її голос зірвався.

Драко прибрав руку з її плеча. Потім побачив одинокий кучерик, який неслухняно звисав на її обличчя. Хотілося прибрати його, але він зміг втриматися від спокуси.

— Саме так і працює ілюзія. Виділяється марево, яке оточує твоє тіло, і ніхто більше не бачить справжньої тебе. І починають погрожувати, намагатися знищити. Від цього все людське всередині жертви зникає і демон перероджується насправді.

— Але ж я відчувала, — вона хитала головою й колисалася на ліжку. — Тріск кісток, палання шкіри…

Герміона підняла погляд, і Драко побачив сльози, які виступили в кутиках її очей. Він зціпив зуби.

— Ілюзія на рівні підсвідомості.

— Ти хочеш сказати, що я божевільна?

— Не перекручуй мої слова, — розсерджено гиркнув Драко. — Я сказав лише те, що сказав. Це все ілюзія, — він обвів руками її тіло. — І я спробую допомогти тобі позбутися цього.

Очі Ґрейнджер були розширені й палали ненавистю. А потім вона закинула голову назад і голосно засміялася. Проте Драко чув відчай серед цього дзвінкого сміху.

— У мене є абсурдна здогадка.

— Ґрейнджер, — він запустив руки в волосся й відтяг пасма. — Кажи все.

Якийсь час вона мовчки дивилася на нього. І Драко вже здалося, що це він божеволів.

— Демон сказав: «Лише справжнє кохання може бачити в подобі демона істинне обличчя людини».

Драко голосно фиркнув, але в грудях від цих слів закололо. Серце калатало, як навіжене. Він намагався не подати знаку.

— Гарна байка. Звучить як епіграф до любовного роману.

«Аби ж ти тільки знала» — кричали думки.

Герміона різко схопилася за груди й впала на ліжко. Її тіло сіпнулося, а спина вигнулася.

— Ґрейнджер!? — Драко кинувся вперед.

Вона хрипіла, задихалася.

— Відійди, демон тут. Він прокидається. Він хоче тебе вбити.

Драко не слухав. Схопив відьму за плечі, намагаючись втримати її. Герміона була гаряча. Лихоманка.  Все це могло бути частиною демонічного прокляття. Вона вигиналася, кричала, намагалася зірвати з себе одяг та подряпати обличчя.

— Досить! — закричав Драко, але вона не реагувала.

Він притиснув її до ліжка, аби зменшити самопошкодження. Її зіниці були повністю  розширеними, щока та шия подряпаними, а волосся скуйовдженим.

— Герміоно, тримайся, — він ніжно провів рукою по щоці, але це ще більше розбурхало відьму.

І, коли він нахилився ближче, вона рвучко підняла голову й вкусила його. Гарячий біль миттю пройняв плече. Драко застогнав, але не відпустив її, і не відсахнувся. Він відчув як її зуби глибше врізалися в його шкіру.

— Кусай, якщо це необхідне для тебе, — прохрипів він. — Роби все, щоб зупинити його…

В мить хватка її зубів послабшала. Драко трохи відсторонився, але все тримав її за плечі. Очі Герміони прояснилися, вони вже не були такими чорними, темними та червоними від втоми та сліз.  Кругом рота в неї була його багряна кров. І це не повинно було його так заводити.

Драко обережно відпустив її руки, а потім прибрав вологе пасмо з її обличчя.

— Поки я тут, — прошепотів він, борючись з тривогою, яка панувала всередині, — жоден демон не забере тебе.

Губи Герміони затремтіли й оголили зуби, на яких блищала його кров.

Chapter Text

Гоґвортс цього року якийсь сірий був і тихий. Учні по коридорах ходили як якісь зомбі, тіні колишніх себе. Герміона розуміла, що від закінчення війни минуло ще небагато часу, але треба якось учнів з цієї депресії витягти.

Вона сиділа на підлозі в покинутій аудиторії, схилившись над старим пергаментом. Джіні та Луна також намагалися допомогти з пошуками. Ну, принаймні не заважали — й то вже добре.

— Це може спрацювати, — прошепотіла вона, злегка торкаючись літер, що світилися слабким сріблястим сяйвом. — Це не звичайне закляття якесь. Це цілий ритуал очищення.

Джіні скептично підняла брову й обперлася спиною об шафу.

 — Ти впевнена, що воно не зітре всю свідомість, залишивши нас амебами?

— Якщо все зробимо правильно — ні, — Герміона закусила губу, намагаючись приховати хвилювання.

— Та ну, коли ж у нас що з першого разу виходить як треба, — рудоволоса похитала головою.

— Мені здається, — Луна м’яко усміхнулася, — якщо воно допоможе хоча б одному серцю відчути тепло, це вже того варте.

Вночі троє відьом, загорнувшись у мантії, вийшли з Гоґвортсу на темне подвір’я замку. Герміона вдихнула холодне повітря, що пахло дощем і сирістю. Кожен їхній крок луною відлунював у порожнечі. Вони вже підходили до краю лісу, аж раптом позаду почулося приглушене шарудіння. Герміона зупинилася й тривожно озирнулася.

— Хотіли без нас веселитися? — пролунало насмішкувато.

З тіні вийшла Паркінсон. Її губи скривилися у знайомій зверхній посмішці.

Джіні закотила очі, хрестячи руки.

 — Це не розвага, Паркінсон.

— Але це додасть сил та наснаги, — спокійно додала Луна.

З темряви вийшла Дафна Ґрінґрас і склала руки на грудях.

 — Ми знаємо, що ви задумали. Ґрейнджер, ти надто часто розмахувала тим пергаментом.

— І ми знаємо, що вам бракує відьом для ритуалу, — підхопила Пенсі й нахилила голову набік. — І що ви надто горді, щоб попросити допомоги у Слизерину.

Герміона підняла підборіддя. У грудях ворухнулася знайома хвиля роздратування, але вона стримала її й зітхнула.

 — А що ви матимете з цього?

Паркінсон розвела руками.

 — Кінець сірих днів? Фінал меланхолійного настрою? — її голос був насмішкуватим, але в очах, коли вона на мить зустріла погляд Герміони, промайнула втома. — Може, всі почнуть жити, а не просто проживати?

Вона поглянула на свої ідеально нафарбовані нігті й повільно зітхнула.

 — Вибери сама, Ґрейнджер.

Вітер розвівав мантії та шарпав за волосся. Вогкі тіні дерев повзли ближче, ніби сам ліс прислухався до їхньої суперечки.

— Ви ж розумієте, — почала Луна, — якщо ми об’єднаємо сили, шанси, що ритуал спрацює, зростають у рази. Стародавні закляття потребують балансу.

— Бла-бла, Лавґуд, — пирхнула Пенсі й закотила очі. — Не тягнімо кнізла за хвіст. Усі ми прекрасно розуміємо, що ми вам потрібні.

— І ми переступили через свою гординю, — Дафна зробила крок уперед. — Ваша черга.

Герміона повільно видихнула.

— Гаразд. Будемо працювати разом. Задля спільної справи.

Джіні закотила очі, притиснувши руку до грудей.

— Тільки не думайте, що ми тепер подруги.

— Повір, — Паркінсон злегка нахилила голову, її губи скривилися у знайомій зневажливій посмішці, — навіть у найгіршому химерному сні я б не захотіла бачити тебе поруч.

Джіні іронічно всміхнулася.

 — Взаємно.

Луна зробила крок уперед.

 — Можна не бути подругами, щоб зробити щось важливе, — тихо сказала вона. — Просто треба на мить довіритися.

Дафна глянула на неї, потім на Герміону.

 — Отже, домовимося: ніхто нікому не довіряє, але всі удають, що довіряють. Так?

— Саме так, — коротко відповіла Герміона.

Джіні рішуче струснула волосся.

 — Ну, гаразд. Якщо це допоможе позбутися цього сірого болота, я в грі.

Паркінсон скривила губи.

— Лише цього разу, — буркнула вона.

— Домовились, — Герміона кивнула в бік лісу. — Тоді йдемо.

Chapter Text

Драко аж здригнувся від холоду. Повітря стало густішим, а світло від палички почало гаснути, наче щось невидиме поглинало його. Темрява ніби пульсувала навколо нього, і на мить йому здалося, що поруч хтось дихає.

— Lumos Maxima!

 Світло пробивалося лише на пару кроків, освітлюючи величну арку, де стародавні руни затягло пилом та павутиною. А потім крізь неї виринув силует. Більше здивований, ніж наляканий Драко зробив крок назад, але проходу вже не було. Спина вперлася в стіну. Він хотів було повернутися й перевірити, що стало зі сходами, але повертатися до небезпеки спиною було вкрай необачно. Що ж іще може критися в темному склепі, який століттями був замурований під землею.

Сире, холодне повітря вдарило в обличчя Драко, і вже за мить перед ним явився високий чоловік у старовинному плащі, який тягнувся по землі. Посох із тріснутим каменем торкнувся підлоги, і від удару сріблясте сяйво побігло по арці, змушуючи руни ожити. Волосся духа спадало до плечей білими хвилями й закривало все обличчя. Чи бачив він щось перед собою?

— Хто осмілився потривожити спокій Мерліна?

Драко різко зітхнув і опустив паличку, намагаючись заспокоїти тремтіння в руках.

— Я… Драко Мелфой.

— Гммм, — протяг старець і погладив бороду. — Навіщо ти прийшов до мене?

— Я шукаю шлях повернути кохану. Герміону Ґрейнджер.

Дух підійшов ближче. Крізь довге волосся Драко побачив сирі очі, які вдивлялися в його обличчя, ніби читаючи щось.

— Ти прагнеш воскресити серце, що більше не б’ється.

— Саме так, — Драко проковтнув клубок, який стискав горло.

— Ти ж розумієш, що це не буде задарма?

Чи то здалося, чи насправді вогні на арці засвітилися яскравіше. Драко відчував, як холод пробирався вверх крізь підошви черевиків, наче затягувало болото.

— Розумію, — він на мить прикрив очі, борючись із внутрішньою тривогою. — І готовий платити.

Мерлін повільно підняв руку, і холодний вітер пронісся склепом, зриваючи пил із каменів. На стіні спалахнуло червоне рунічне коло із символом вічності в центрі.

— Ритуал вимагає жертви рівної силі почуття. Ти віддаси не золото, не кров, а те, що тримає тебе живим.

— Душу? — голос Драко зірвався.

Мерлін похитав головою.

— Ні. Щось ще цінніше.

Дух махнув рукою і перед очима пронеслися спогади щасливого життя. 

— Пам’ять. Любов живе у спогадах. Без них вона не матиме влади над тобою.

Драко застиг. Він розумів, якщо погодиться, то забуде Герміону. Її сміх, щасливий погляд, ніжний голос, те, як вона вимовляла його ім’я.

— Ти зможеш повернути її, — продовжив дух, — але для тебе вона стане чужою. Ти не знатимеш, кого врятував. Ні, всі спогади про неї я не заберу. Але не буде почуттів.

Драко ковтнув. Руки затремтіли.

— Якщо це ціна, — він зробив крок уперед, — я заплачу.

Мерлін довго дивився на нього, ніби оцінював. Потім підняв свій жезл, і в стіні срібним полум’ям розгорівся портал.

— Я піду до неї, — сказав він. — До тих, хто за межею. Дізнаюся, чи її кохання живе, чи хоче вона повернутися. Якщо так — я приведу її. Якщо ні…

— Якщо ні? — перепитав Драко.

— Тоді ти залишишся тут, між світом живих і мертвих, з порожнім серцем.

Полум’я розгорілося яскравіше.

— Все ще готовий до такої плати?

— Заради неї готовий на все.

Мерлін кивнув і ступив у портал та розчинився у сяйві. Страх, що весь цей час стискав груди, обірвався і залишив після себе не полегшення, а порожнечу.

Тиша впала густою пеленою. Драко сів на камінь та опустив обличчя в долоні. Він не боявся втратити своє життя чи спогади. Краще померти, аніж знову жити без неї.

З арки повіяло холодом, а потім пролунав ледь чутний шепіт.

«Драко…»

Chapter Text

Герміона нарешті зібралася з духом прибрати в батьківському будинку. Роками вона обходила це місце стороною. Але коли смерть торкнулася так близько, довелося все переосмислити. Одразу після Парижа відьма вирішила відвідати емоційні місця. Так, після ризикованого ритуалу Мелфоя стало легше. Прокляття зникло, залишилися лише відгомони страждань. Білий шрам на передпліччі, болючі спогади та нічні жахи.

На столі, серед безладу коробок і старих світлин, лежала її паличка. Герміона водила ганчіркою по книжковій полиці, і з кожним рухом спогади накочували хвилями разом зі сльозами на очах. У повітрі стояв запах пилу й старих сторінок. Так пахло її дитинство, яке більше не належало їй. Вона прибирала, але насправді просто намагалася розібратися з власними думками.

Між полицею та шафою пальці натрапили на щось тверде й холодне. Герміона завмерла. Обережно потягнула і витягла щось, густо вкрите пилом. За мить вона відскочила, наче опечена, й відкинула предмет, який дзенькнув об підлогу й покотився до стіни.

Маска смертежера.

Герміона декілька разів кліпнула, намагаючись зрозуміти чи не був це плід її уяви. Проте сіра, знебарвлена, але все ще лиха маска дивилася на неї.

Серце калатало так сильно, що аж заболіло. В грудях виник клубок, який піднявся в горло й перейняв дихання.

Пройшли роки, коли магічний суд закрив останнього затятого спадкоємця Волдеморта. А тепер перед нею лежала згадка, яку вона воліла б не бачили. Але питання залишається відкритим: що цей предмет робив в будинку її батьків? У домі, де не мало бути нічого, крім спогадів про безпечне життя.

Герміона тихо підповзла ближче. Обережно, майже боязко простягнула носок черевика і легко штовхнула маску. Та, погойдуючись на дерев'яній підлозі, здавалася безневинною. Напруга в плечах трохи спала. Герміона сіла на п’яти й схилилася над предметом.

Звичайний шмат металу. Без життя. Без загрози.

Вона повільно підняла маску й обережно ковзнула пальцями по запиленій поверхні. Потім старанно протерла пил рукавом светра. На звороті, біля краю, з’явилося гравіювання — «М». Герміона провела подушечкою пальця по літері й відчула різкий біль. Вона примудрилася зачепитися за щось гостре.

Кров виступила і великою червоною краплею скотилася, а потім заповнила гравіювання. Перед очима щось спалахнуло. Не світло, а бурхливий вихор видінь.

Два силуети кружляли перед каміном і здавалися неймовірно щасливими. Пітьма розвіялася, і Герміона впізнала обличчя: вона сама, молодша і… Драко. Він був у важкому, чорному плащі смертежера. Але ж, її сміх був таким живим та дзвінким, а його погляд занадто ніжний та люблячим.

Герміона з криком відштовхнула маску, і та покотилася, дзенькнула й затихла біля стіни. Вона притисла долоні до обличчя, важко дихаючи.

«Щось Мелфой таки наплутав з тим ритуалом», — прошепотіла Герміона, відчуваючи, як холодний піт виступив на лобі.

Chapter Text

— То ось як ти це бачиш, Поттере, — протягнув Драко. — Я, значить, добровільно намалював собі мішень на спині, надавши всі ті показання. А ви?.. Мені не почулося?

Поттер знизав плечима.

— Можеш не дякувати. 

— Які благородні… — Драко звів вище брову. — А премію за співпрацю дадуть? Чашку з написом «найкращий колишній смертежер року»?

— Два роки в Азкабані, — сухо повторив Поттер. — А потім — магічне вигнання. Без права повернення до Англії.

Драко опустився на лаву.

— Вигнання, — розтягнув він. — Тобто мені навіть не дозволять повернутися, щоб відвідати могили предків?

— Ну, це ціна твоєї свободи, — сказав Поттер.

Драко, здається, вловив якусь гіркоту в його голосі.

— Свободи, — гмикнув він і сперся ліктями на коліна. — Дві зими в Азкабані й вигнання. Не надто щедра винагорода за моє «каяття»?

— Ми не торгуємось, — Поттер поправив окуляри.

— Авжеж ні. Ви ж тепер святі. Ви не торгуєтесь, ви пропонуєте шанс, — Драко з гіркою посмішкою повторив його слова.

Гаррі помітно стиснув щелепи.

 — Це краще, ніж нічого.

Драко підвівся, відкинувши з лиця пасмо брудного волосся. Мовчки підійшов до столу, схопив перо й швидко підписав документи.

— От і все. Тепер ти щасливий, Поттере?

— Ні, — відповів Гаррі.

Драко засміявся.

— Як благородно. Хочеться аплодувати.

Поттер зібрав папери, кивнув наглядачеві й рушив до дверей.

— Побачимося, — кинув він.

— Навряд чи, — відповів Драко. — Я ж тепер майже не громадянин Англії.

Гаррі зупинився лише на мить.

— Але це не означає, що ти не можеш змінитися.

Двері зачинилися, і Драко довго не відводив від них погляду. У камері знову почувся вологий шум дощу.

— Вітаю, Мелфою, — прошепотів він собі під носа. — Тепер ти вільний. У власному пеклі.

————

Два роки потому…

Драко ступив з міжнародного магічного порталу прямо на берег Сени. Нарциса підійшла ближче й торкнулася його руки.

— Сину, — вона міцно обійняла його. — Нарешті дочекалася.

Мати відсторонилася й протерла сльози на обличчі. Драко міг порахувати на пальцях однієї руки, коли бачив як вона плакала. Хоч він розумів, що це сльози радості, на душі защеміло.

— Ти схуд. І виглядаєш… інакше.

— Це комплімент? — Драко ледь усміхнувся.

— Просто кажу як є, — відповіла вона й міцніше стиснула його лікоть. — Два роки в Азкабані не роблять людей кращими.

Драко примружив погляд.

— А от тут помиляєшся, мамо. Якщо довго сидіти в темряві, починаєш цінувати будь-яке світло. Навіть найтьмяніше.

Вона мовчала. Лише дивилася на нього з тією ніжністю, яку раніше не могла собі дозволити.

— Я боялася, що ти не витримаєш.

— А я боявся, що витримаю, — знизав він плечима, — і все залишиться таким, як було.

Вони рушили алеєю вздовж Сени. Вітер приносив запах кави й сирої трави.

— Знаєш, там я читав. Усе, що тільки можна було знайти — трактати з алхімії, старі філософські записи. Навіть копії рукописів Фламеля. Виявилося, що алхімія дуже цікава наука. Вона про очищення. Про перетворення.

Нарциса подивилася на нього уважніше.

— І хто тобі дав ці книги? Міністерство не таке щедре.

Драко ледь усміхнувся.

— Кажуть, у благородному Міністерстві знайшовся хтось, хто потурбувався про в’язнів, — він зробив паузу. — Здогадуюся, що це та, як завжди мала те дивне бажання рятувати навіть тих, хто того не просив.

Мати зрозуміла натяк і мовчки кивнула.

— І тепер? — спитала Нарциса, коли вони сіли в маленькій кав’ярні під навісом.

— Тепер я хочу відкрити власну практику. Не аптеку і не лавку чарів. Алхімічну майстерню. Місце, де можна лікувати не тіло, а наслідки магії. Рани, що не гояться звичайними способами.

— А паличка?

— Зроблю сам, — відповів він.

 Драко зробив ковток своєї кави та довго дивився на гамірну вулицю.

— Знаєш, іноді доля дає тобі шанс почати все заново.

Нарциса на мить опустила погляд.

— Я бачу, що ти вже не той хлопчик із маєтку.

— Його давно немає. І, мабуть, це правильно, — сказав Драко. — Бо тепер я не хочу тікати від свого імені. Я хочу дати йому інше значення.

Chapter Text

Зморені відьми поверталися до замку. Земля під ногами все ще парувала від ритуального вогню, а в повітрі відчувався запах попелу та згорілої трави. Кожен вдих був пекучим, горло саднило, а у вухах досі дзвеніло від заклинань.

Луна йшла попереду, її босі ноги лишали сліди на вологій землі. Раптом вона спинилася.

— В такі моменти я розумію вампірів та вовкулаків, — прошепотіла вона, не відводячи погляду від неба.

— Ти про що? — Джіні перечепилася через корінь й глухо вилаялася. Вона різко змахнула рукою, намагаючись відновити рівновагу. 

Луна озирнулася через плече. Вона так загадково посміхнулася, по-своєму, по-лунівськи чарівно.

— Місяць, — вона кивнула і знову підвела погляд догори. — Ви тільки погляньте, який він гарний.

Герміона глянула на небо. Місяць справді здавався ближчим, червонуватим, ніби хтось повісив у небі розпечений диск.

— Вчора був яскравіший, — буркнула Джіні й продовжувала витирати долоні об мантію.

— Бо сьогодні повне місячне затемнення, — Герміона вперла руки в боки. — Саме через це він такий червонастий. А не через «жертв вампірів».

Луна знизала плечима й прошепотіла.

 — Але ж то так романтично.

Дафна, проходячи повз, скептично пирхнула.

— Лавґуд, ти точно божевільна, — її верхня губа ледь помітно скривилася.

Луна тихенько засміялася. Вона підняла обличчя догори, і Герміона побачила, як у її, розширених від темряви, зіницях відбивався місяць.

— Вічне життя, — продовжила Луна. — Це цікаво.

— Залежно, з ким його ділити, — зітхнула Герміона, відчуваючи, як важкість від ночі осідала на плечах, й інстинктивно потерла шию.

Позаду тріснула гілка. Всі одночасно обернулися. Серце Герміони стиснулося, пальці мимоволі ковзнули до кишені, де лежала паличка.

— От я взагалі не вірю в ці казочки про вампірів, — сказала Пенсі, змахуючи з плеча велику попелину. Вона відверто позіхнула.

— Не можу повністю заперечити, — Герміона протерла долонею очі й повільно видихнула. — У маґлівському світі безліч теорій про відьом. Сотні книг, фільмів, легенд. Щоправда, більшість спотворюють саму суть, — вона знизала плечима й підійшла ближче до Луни. — Так само і з вампірами. Не виключаю, що десь існує їхній таємний світ паралельно з маґлівським, як і наш магічний.

— Я от завжди думала, що Драко вампір, — задумливо промовила Луна, не відводячи погляду від неба. — Такий блідий, манірний, і вічно поводився так, ніби йому було боляче від сонця.

Джіні гмикнула й похитала головою.

— Вампір? Можливо, енергетичний. Живиться чужою силою.

Дафна не стримала сміх і прикрила рота рукавом. Її плечі затряслися.

— Якщо це правда, то Ґрейнджер його головне джерело живлення.

— Драко — це як червоне вино після зіпсованої вечері: виглядає дорого, але викликає печію, — додала Пенсі, вивертаючи губи в кривій усмішці.

Герміона закотила очі, але кутики губ зрадницьки сіпнулися.

— Добре, смійтеся. Побачимо, хто з вас жартуватиме, коли він приїде до школи.

— Драко повертається? — підскочила Дафна.

— Так, — Герміона знизала плечима, ховаючи усмішку. — Але це поки секрет. Своїм зміям — ні слова.

А потім рушила до замку, аби ще чогось зайвого не буркнути чи не видати своїх емоцій. Вона прикусила внутрішній бік щоки, щоб утримати усмішку.

Вітер зрушив траву, і попіл із поля ритуалу поплив їм услід. Герміона зиркнула через плече. Тінь почала сходити з місяця. Червоний диск знову ставав срібним, яскравим. Так само проясниться й життя учнів, які були змушені подорослішати занадто рано.

Chapter Text

Відьми вийшли на відкриту галявину Забороненого лісу, що спускалася до самого берега Темного озера. Повітря було вологе й таке прохолодне, що аж проймало навіть крізь мантії. Герміона глянула на старий дуб, який стояв тут, мабуть, ще з часів засновників. Його коріння пробиралося крізь величезне каміння й виходило просто в темну воду, а важкі віти, схилившись, торкалися поверхні озера. Учні часто збиралися під ним для розмов, зізнань чи поцілунків. Але ніхто й гадки не мав, що ці камені мають велику магічну силу. Навіть сама Герміона не знала, поки не знайшла цей стародавній ритуал.

Вона вдихнула на повні груди, вловлюючи запах сирої кори, прілого листя та озерної вологи. Потім закинула голову й звела погляд у небо.

— Саме час, — прошепотіла вона й кивнула в бік місяця, який виблискував серед темного неба й відкидав доріжку на озеро.

Герміона підійшла в центр імпровізованого кола каменів і розгорнула на ньому пергамент, і чорнило на ньому на мить спалахнуло блідою синявою. Навколо неї нависли відьми.

— Зараз ми трохи змінимо алгоритм ритуалу. Оскільки ми до цього обдумали все на трьох, — вона глянула на слизеринок.

— Всі подяки потім, — Пенсі махнула рукою, а Джіні на цю репліку тільки закотила погляд.

— Не забуваємо про перемир’я, бо магія відчуває все.

— Тільки найкращі помисли, — слизеринка підняла руки в знак капітуляції.

Герміона заплющила очі й подумки порахувала до п’яти. Її пальці мимоволі стисли пергамент так, що він тихо зашурхотів. Хоч як Пенсі її не дратувала, заради загального блага вона готова потерпіти.

— Ми маємо з’єднати наші сили, — спокійно почала Герміона. — Це не звичайна магія з підручників. Це давній ритуал гармонії. Він очищує не землю і не воду, а свідомість. Ми спробуємо зняти з учнів тягар, що навис після війни. Ритуал не замінить почуття, він просто допоможе з навколишньою аурою, яка перестане тиснути тягарем наслідків та спогадів.

— Звучить занадто закручено, — Дафна знизала плечима.

— Ми вас не гукали, — буркнула Джіні, перехрещуючи руки на грудях.

— Стулися, — кинула Пенсі.

— Досить! — вигукнула Герміона, що аж сови злетіли з дуба.

Герміона провела поглядом по кожній із них: по впертих обличчях, по схрещених руках, по легкому напруженні в плечах. І лише тоді продовжила спокійніше.

— Луна, ти відповідатимеш за зв’язок із природою. Твоє завдання не змінилося, треба розбудити трави. Ми вчора вже знайшли місцину з ними. Тому ти швидко впораєшся.

— Звичайно, я миттю все принесу, — кивнула білявка й рушила на пошуки. Лише її волосся та вогник палички залишалися видимим.

— Джіні, ти розводиш вогонь. Без магії. Твої іскри мають підпалити трави, що принесе Луна.

Рудоволоса мовчки кивнула й дістала з кишені кресало.

— Дафна, — Герміона повернулася до слизеринки, — тобі треба створити магічний купол, щоб стримати енергію кола. Збалансуй його, щоб енергія не прорвалася назовні.

— Гаразд, — вона закусила губу. — І, Ґрейнджер, тобі дуже пасує цей командний голос.

Ґрінґрас підморгнула й розвернулася спиною. Вона підійшла до озера й почала виводити паличкою руни захисту. Герміона ж на декілька секунд застигла від коментаря однокласниці.

— Гмм, — Паркінсон прочистила горло. — Я не в такому захваті, як Дафна, але сьогодні потерплю твоє командування.

— Щиро дякую за таку честь, — Герміона театрально приклала руку до грудей. — Ти працюєш з емоціями. Поглинь біль, але не дозволяй йому осісти в тобі.

— О, спеціально вибрала мені найважче?

— Атож, — Герміона підняла брову. — Чи ти боїшся виклику?

— Не на ту напала.

— Тримай кристал, — Герміона передала їй камінь. — Спробуй наситити його емоціями.

— Ти в курсі, що обрала не найемоційнішу людину, — Паркінсон скептично звела брову.

— В цьому й суть ритуалу, — вона знизала плечима.

Пенсі зітхнула, струснула волосся і, скинувши мантію з плечей, сіла просто на камінь. Вона підібрала ноги під себе, заплющила очі й підняла обличчя до неба, ловлячи місячне світло на вії. Її руки лежали на колінах, і здавалося, що пальці, які міцно обхопили кристал, легенько тремтіли.

— А я спробую спрямувати все це в один потік.

Герміона дістала з сумочки кристали. Долоні тремтіли, але не від страху, а від напруги й відповідальності. Вона розставила камені на камені по колу. Останній кристал поставила аж у воду. Він, ніби вдихнувши життя, прийняв біле світло місяця й перенаправив його на інших. Промені, наче срібні, зійшлися в центр, де Джіні вже розвела багаття.

Дим ліниво піднявся, спершу прозорий, потім густіший, огортаючи відьом теплом і терпким запахом горілої кори. Луна схилилася над багаттям, вона тримала в руках кілька пучків шавлії, м’яти та ромашки.

Герміона обернулася й побачила Дафну, яка звела руки вгору й виводила останні штрихи закляття. Бар’єр зімкнувся над ними тихим потріском, і над галявиною спалахнула майже прозора сфера.

Краєм ока Герміона глянула на Пенсі, її плечі напружилися, губи тремтіли, і раптом по щоках скотилися дві сльози. Вона мимоволі завмерла, адже уперше бачила слизеринку такою. Ті сльози здавалися дивними й чужими. Сльоза скотилася по щоці й впала на кристал в руці.

Відьми стали в коло біля центрального каменю. Кожна тримала по кристалу. Герміона кивнула Луні, і та, ніби прокинувшись, кинула трави в полум’я. Воно з шипінням вибухнуло коричневим світлом.

— Поправте свої кристали, щоб світло місяця, що проходить через них, зійшлося якраз у багатті, — владно сказала Герміона. — А потім Джіні опустиш туди раухтопаз. Він вважається потужним засобом для очищення від негативних думок, боротьби з нав’язливими ідеями та зниження тривожності.

Відьми зрушили з місць. Камені в їхніх руках тремтіли, віддзеркалюючи світло, і між ними простір наповнився м’яким сяйвом. Воно відбивалося в гранях каменів й розсіювалося довкола, але основне світло йшло в центр.

— Як тільки Джіні поставить камінь та повернеться на місце — всі повторюйте закляття за мною.

Відьми кивнули.

— Давай.

Джіні нахилилася й кинула золотистий камінь в центр багаття.

Герміона відчула, як під ногами починала пульсувати земля.

— Salus mentis ab obscura delusione purgata.

Відьми підхопили латину. Слова линули спершу несміливо, а потім глибше, сильніше, і кожен склад, мов живий, зливався з вітром. Їхні голоси відбивалися від каменів і дерева, накочувалися один на одного, творячи гул, схожий на биття серця.

Повітря стало щільним. Вітер змінив напрямок, наче хтось невидимий дихнув над ними. Полум’я загуло, дим і туман переплелися в сизу хмару, що піднялася над галявиною й попливла до замку.

Тіла відьом ніби вібрували. Серця калатали, і кожен удар відгукувався під ногами. Камені в їхніх руках пульсували в такт, гріючи долоні.

Пальці Джіні судомно стислися, Дафна затулила очі рукою від яскравості світла, Пенсі ширше розставила ноги, щоб втримати рівновагу.

— Дивіться, — прошепотіла Луна.

 На мить здалося, що з веж і дахів замку сповзала темна павутина, як тінь, що нарешті втратила силу.

У цей момент камені в руках затремтіли і яскравіше засвітилися, а потім розсипалися попелом в руках. Полум’я рвонулося вгору й вибухнуло яскравою сферою. Ударна хвиля розкидала відьом, немов хтось штовхнув шахові фігуру з дошки.

Герміона відчула гаряче повітря на обличчі, дим різав горло, очі сльозилися. Вона спробувала підвестися, долоні тремтіли, нігті впивалися в землю. Усе довкола заполонив дим та попіл. Великі шматки спалених трав літали в повітрі й осідали на волосся й одяг.

Дівчата, відкашлюючись, піднялися з землі. Над замком розгортався сизий, напівпрозорий серпанок, а в ньому виблискували золоті іскри, ніби чиїсь хороші спогади.

Герміона підняла голову. Місяць тепер світився інакше. Срібло на його поверхні повільно перетікало в глибокий червоний відтінок, як розпечене залізо.

Відьми стояли мовчки, дивлячись, як сизий морок відступав від замку, розчиняючись разом із димом і попелом спалених трав.

— Здається спрацювало, — прошепотіла Луна.

— А ми й не помітили, — буркнула Пенсі, продовжуючи витрушувати мантію.

Chapter Text

Герміона сиділа, підібгавши ноги, на старому дивані своєї квартири. Криволапик кружляв під ногами, муркочучи й б’ючись хвостом об її халат. У руках вона тримала чашку гарячого чаю, пара від якого здіймалася вгору й лоскотала обличчя.

Раптом голову пройняв різкий, сліпучий біль. Перед очима спалахнуло біле світло, і все навколо затремтіло. Герміона намагалася вдихнути, але повітря не вистачило. Вона судомно зойкнула, пальці розтиснулися, і чашка випала з рук. Окріп розлився по підлозі. Криволапик зашипів і вискочив з кімнати, залишивши по собі зім’ятий килим.

Герміона затисла голову долонями. Судомно впивалася пальцями у волосся, ковзала нігтями по шкірі. Перед очима закрутилися видіння, схожі на чиїсь яскраві спогади, тепер нав’язані їй.

Вона бачила себе і Мелфоя. Вони ще школярі, на балу, в русі танцю. Він ніжно притискав її талію, а вона ковзала пальцями по його сорочці. Герміона міцніше стиснула скроні й захитала головою: треба якось витіснити це.

Але видіння не зупинялися.

Далі вона побачила гарячі й несамовиті поцілунки. Багато поцілунків… В школі, в будинку її батьків, у незнайомих місцях. Картинки швидко змінювалися перед очима: хтиві дотики, оголені тіла, млосні стогони. Герміоні стало спекотно. Її нудило. Піт виступив на лобі, тіло палало, ніби всередині розгорався вогонь.

Знову голову пройняв біль, який відбивався у скронях. У вухах звучали слова зізнання в коханні, обіцянки. Занадто ніжні погляди Мелфоя. А далі…

Біла сукня…

Багряна кров…

Нестерпний біль…

Божевільний крик…

Та переляканий погляд Драко…

Герміона змахнула головою, проганяючи ці видіння. Вона спробувала піднятися, сперлася руками на стіл. Хитаючись, ступаючи мов крізь туман, дісталася ванни. Холодна вода обпекла долоні, потім лице, але біль у голові тільки посилився.

Герміона впала на коліна, прикрила обличчя руками, а потім з грудей вирвався дикий, оглушливий крик, сповнений відчаю. І вона втратила свідомість…

Прийшла до тями на холодній підлозі ванної кімнати. Вода з крана все ще текла, дзюрчала, наче щось далеке й байдуже. Тремтячи, Герміона підвелася на ноги. Вона вчепилася пальцями у край умивальника й глянула у дзеркало. Звідти на неї дивилася жінка з розкуйовдженим волоссям, блідим, мов крейда, обличчям і божевільним блиском в очах.

— Це не видіння... — прошепотіла. — Це спогади.

Кутики її губ сіпнулися. Спершу ледь помітно, а потім посмішка стала розповзатися ширше, перекосила обличчя, доки повністю не перетворилася на злий вишкір. Очі блиснули й з грудей вирвався надривний сміх. Герміона закинула голову назад, затулила рота рукою, але сміх не припинявся. Він тряс її плечі, розривав горло, доки сльози заливали обличчя.

— Він таки обдурив долю.

А вже за кілька хвилин вона явилася біля воріт маєтку...

Chapter Text

Повітря стало важким, кожен подих болісно різав груди. Усе перед обличчям пливло. Останнє, що вона встигла побачити, — сповнене тривоги, обличчя Драко. А потім усе розчинилося у темній безодні.

Коли Герміона прийшла до тями, тіло билося в дрібній лихоманці. Зуби цокотіли, плечі судомно сіпалися. Здавалося, що холод йшов з середини, розповзався від кісток до шкіри. Горло пересохло, у вухах гуло, а перед очима був лише туман. Герміона спробувала підвестися, та спину пройняло болем, і вона судомно стисла простирадло.

Миттю біля неї з’явився Драко. Він сів на ліжко поряд, і вона відчула, як його гарячі пальці стисли її долоню.

— Спокійно, — його голос був занадто ніжним. — Все добре.

Герміона кліпнула й впіймала боковим зором щось контрастне. Погляд ковзнув вниз, де на білій сорочці Драко темніла засохла кров. Всередині все стиснулося.

Це зробила вона, наче звір.

Її пальці здригнулися, ніби самі хотіли вирватися з його стискання. Руки затремтіли, але Драко легенько накрив їх своєю долонею й лагідно погладив. Герміона підвела погляд і, перед тим як подивитися  в сірі очі, втупилася в його плече. Край сорочки був обірваний, а крізь дірку проглядалася свіжа рана — загоєна, але ще червона. 

Герміона здригнулася і знову затремтіла. Драко легенько обійняв її за плече й заспокійливо погладив по спині. Від цього дотику тремтіння справді трохи вщухло.

— Ти марила, — він майже прошепотів. — Кричала, ніби тебе спалювали живцем.

Герміона здригнулася, закрила обличчя долонями.

— Я… я його відчувала. Усередині. Це було, наче він намагався роздерти мене, — вона затиналася. — Я… шкодую. За все. За те, що відкрила ту кляту скриню. За те, що тебе втягнула в це. Що вкусила…

Її плечі знову затрусилися, і гарячі сльози проривалися крізь пальці.

Вона почула, як Драко тихо видихнув і підсунувся ближче. Потім легенько взяв її обличчя в долоні.

— Агов, — він витер великим пальцем вологу під очима. — Ти не винна. Якби не ти, інший би відкрив. І, можливо, уже не було б кого рятувати.

Вона на мить зустріла його погляд. У тих сірих очах не було осуду. Лише втома й… теплота? Щось у грудях кольнуло і серце стислося. Герміона ковтнула повітря, і подих урвався.

— Чому не прогнав мене? — вона глипнула на нього. — Коли я стала… звіром… Ти мав би втекти.

Куточки губ Драко ледь піднялися.

 — Я вже втікав одного разу. Від себе. Більше не хочу.

Їй знову стало холодно. Тіло почало трусити, але Драко не відпускав її. Він нахилився до її обличчя, і світ звузився до дотику його долонь. Герміона заплющила очі, й за мить відчула дотик його гарячих губ. Вони дуже контрастували з її холодними вустами.

У ту ж мить тіло Герміони пронизав різкий спазм. Повітря навколо загуділо, вікна задрижали, свічки згасли. Перед очима спалахнуло червоне світло, і з грудей Герміони вирвався клубок чорної тіні. Він навис над ними, а потім зашипів та вирвався крізь шибку з дзвоном скла.

Герміона зойкнула й, знесилено, притиснулася до Драко. Вона ще не встигла осмислити, що сталося, але головне відчувала — демон покинув її тіло. Герміона розслабилася в обіймах Драко, заплющила очі й схилила голову йому на плече.

У кімнаті було тихо, лише в розбиту шибку завівав холодний вітер.

Можливо, Герміона задрімала, чи навіть поспала трішки. Та згодом Драко злегка засміявся. Вона важко вдихнула й повільно розплющила очі.

— Здається, демон залишиться голодним, — прошепотів він.

Потім торкнувся лоба Герміони своїм і ніжно ковзнув пальцем по її щоці.

— Добре, що я зруйнувала його прихисток, — тихо сказала вона. — Скриня не підлягає відновленню.

Драко кивнув.

— Отже, більше жодна невинна душа не втамує його голод.

А за вікном світанок уже розливався тьмяним світлом, яке несло початок не лише новому дню, а й новому життю.