Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

*

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

В музичній індустрії сторона А і сторона Б (англ. A-side i B-side) позначає дві сторони грамплатівки, на якій записувалися сингли з 1950-х років. При цьому на стороні A записували основний твір, а на стороні Б записували твір менш популярний, часто навіть відсутній у альбомах.

Твори, видані на сторонах Б можна поділити на кілька груп:

• інша версія сторони A (напр. інструментальна, a cappella, або акустична)
• інший твір з того ж альбому, який не планується видавати окремим синглом
• твір визнано занадто слабким, щоб потрапити до альбому
• твір стилістично не вписується в альбом
• твір закінчено після видання альбому
• кавер відомої пісні
• інша версія твору з альбому

— Маю до тебе доволі делікатну розмову, Касе. Пройдемо у мій кабінет?

Справа від них догорають вогні запалених парафіянами у ранковій молитві свічок. Молодий пастор киває у напрямку свого кабінету, який знаходиться в глибині церкви. Кас погоджується. Вони проходять кам’яною підлогою молитовної зали, їхні кроки гучним стукотом лунають у тиші. Не часте явище, коли нікого немає у церкві. Вдало обраний момент. 

Прикрашені вітражами, витягнуті вгору вікна запускають у середину осіннє сонце сонячними зайчиками. 

Молодий пастор відчиняє дубові двері перед собою і Кас проходить у кабінет за ним слідом. Там жінка з дитиною на руках. Вона обертається до них. Дивно бачити її тут у такій годині, ще і з малечею.

Але Кас радий зустрічі.

— Ханно.

— Привіт, Кастіелю, — навзаєм усміхається та.

— Зачекай ще п’ять хвилинок, люба, — звертається до неї молодий пастор. — Ми хутко переговоримо.

Ханна киває. 

— Прошу присідай. — Жестом пастор вказує Касу на стілець навпроти письмового столу, а сам сідає за стіл у крісло.

Позаду нього нависає старий стелаж із книгами — той же самий, який був у батька. І книги, релігійні тексти — ті самі. Минуло майже два роки з початку служби молодого пастора у їхній церкві, а він і досі мало що змінив тут під себе. 

— Касе, до мене звернулася міс Сміт. Та, яка приносить у наш прихід квіти? — уточнює пастор.

Так, Кас розуміє, про кого йдеться. Він киває.

— Вона сусідка Вінчестерів, і так виглядає, що справи у них ідуть не надто добре. Дін часто… — пастор затиняється, щоби підібрати слово, — хворіє. Бен ще надто юний, аби займатися господарством. Міс Сміт каже, їм би не завадила допомога з ремонтом будинку перед холодами. Мені не важко зорганізувати когось із парафіян, але справа в тому, що, боюся…

— …Дін не погодиться, — завершує за молодого пастор Кас.

Той киває. 

Всі знають, що у Діна Вінчестера складене ставлення до місцевої церкви. Малеча на руках у Ханни починає вередувати. Та береться втішати дитину і відходить у куточок кабінету, щоби теж присісти на стілець.

— Я знаю, що його неприязнь бере початок ще з юності, і сформувалася задовго до моєї служби. Тож не мені тобі розповідати — ви з Ханною тут виросли. Я би навіть не втручався, та все ж Дін не сам. Ліза та діти — частина нашої громади. Тож я вважаю, ми маємо принаймні запропонувати допомогу.

Молодий пастор дивиться на нього питально. Звісно, Кас би щиро хотів, щоби у Діна все було добре.

— Так… е-м, — реагує він дещо збентежено. — А від мене ви хочете…

Чого саме?

— Поговори з Діном. Спробуй переконати прийняти допомогу.

Посмішка проситься на обличчя.

— Чого би він мене послухав? Ми з ним не друзі.

— І все ж таки, ближчі, ніж я з ним. Ви колись були дітьми цієї парафії. Разом у молодіжній християнській групі. Мені Ханна розповідала.

А Ханна розповідала з яким успіхом? За весь час вони з Діном ледь перекинулися словом.

— Це було двадцять років тому.

— І все ж таки, Касе, ти маєш з ним більше спільного ніж я, чужинець.

Пастор наполягає. Кас відводить погляд на мить, щоби зрозуміти, чи погодився би він спробувати достукатися до когось іншого з громади, якби це був не Дін. Звісно, погодився б. Але з приспаної з юності причини Кас волів би не взаємодіяти з Діном Вінчестером зайвого разу. 

Зізнаватися у цьому він, звісно, не збирається.

— Спробуєш? — просить пастор знову. — Принаймні з’їзди подивися, що там і як. Я хвилююся за Лізу та дітей. З того, що розповіла міс Сміт, у них і в сім’ї зараз не надто злагода. Якщо зустріну Лізу, я, звісно, з нею сам поговорю. Та все ж це будинок Вінчестерів. Дім Діна. Не хотілося би діяти за спиною у господаря.

Кас розуміє. Прохання пастора правильне, просто…  

— Я дійсно не думаю, що Вінчестер погодиться, навіть якщо проситиму я, — пробує востаннє відмовитися Кас.

— Зроби те, що у твоїх силах, добре? Запитай. Зрештою, це все, що ми можемо зробити, правда?

Тривога лоскоче давніми підлітковими почуттями у серці. Пастор має рацію, а Діну, схоже, дійсно потрібна допомога. Кас киває, розуміючи, що цим запалює вогник у грудях, якому ніколи не міг дати раду.

— Чудово! — Пастор усміхається його згоді. — Знайдеш час завітати до них найближчими днями?

— Добре.

Молодий пастор киває. 

— Власне я про це і хотів поговорити. Вибач, що так офіційно. Не хотів, щоби нас почули.

— Я розумію. 

Кас підводиться. 

— Репетиція хору сьогодні на третю? — уточнює пастор навздогін.

— Так.

— Я повернуся перед вечірньою службою, тож тобі сьогодні немає потреби засиджуватися, добре? А ввечері я сам закрию церкву.

Скрипить старий дерев’яний стілець — Ханна підводиться у куті кабінета. Молодий пастор встає третім: 

— А зараз я відійду ненадовго, гаразд? Бо, очевидно, наш старший син нарешті згадав, що він підліток і вирішив проявити свою бунтівну натуру. Я потрібен вдома.

Кас киває. Він обертається і на виході зустрічається поглядом з Ханною знову. Та зичливо йому усміхається. Часом Касу досі дивно усвідомлювати, що місце у цьому кабінеті, як і у житті Ханни спочатку пропонувалося йому. 

Будівля церкви, висока і біла, чимось нагадує корабель, що врізався у провінційну околицю на межі виїзду з міста Лоуренс у штаті Канзас, і може вважатися осередком життя місцевої громади. Тут відбуваються щоденні служби, діє церковний хор, але сюди також звертаються по допомогу, коли щось трапляється. Велике приміщення працює на потреби всієї парафії: тут є гуртки за інтересами, зустрічі християнської молоді, рада матерів, танці для літніх людей та багато іншого. У Каса завжди чимало організаційної роботи, адже релігійну тримає на пульсі пастор, залишаючи йому громадську.

Так було завжди без перебільшення, адже виростаючи з батьком-пастором, Кас, якому не завжди відгукувалась релігійна складова діяльності церкви, знаходив у такий залученості те, що міг запропонувати приходу. Перехідний період з молодим пастором, який заступав на місце батька, був доволі непростим, бо старий консервативний пастор пручався нововведенням, які тепер розквітли після його смерті. З активним сімейним життям, яке вів і батько Каса, і теперішній пастор, обом потрібнен був помічник.

За життя при церкві Кас заслужив загальну повагу і привітне ставлення усіх сусідів, хоча ні з ким не заводив близьких знайомств. Окрім, можливо, Ханни, в юності. Надалі Кас зосередив свої зусилля на добробуті громади і більше не озирався.

Кас закінчує справи, заплановані на сьогоднішній день, і залишає хор репетирувати в очікуванні пастора, а сам збирається додому. Вдягає бежевий тренч поверх світлої сорочки, приладжує на шиї синій шарф, адже вітри вже віють осінні, попри вересень на дворі. Темне волосся пригладжувати немає сенсу — воно однаково неслухняне, і розтріпається від їзди на велосипеді. Ще не посутеніло, але день уже хилиться до завершення, коли Кас відстібає свого залізного коня на стоянці. Подорож звідси до його будинку недалека, і має звичку промаювати ще швидше, бо Кас їздить цими вулицями все своє життя. 

На велосипеді Кас виїжджає з території церкви на перехрестя, але зволікає з вибором шляху — до Вінчестерів їхати в іншу сторону від дому. З одного боку прохання молодого пастора поговорити з Діном хочеться відкласти на потім, щоби могти підготуватися до раптової потреби у зустрічі. З іншого — хочеться завершити неочікувану справу якнайшвидше, наче зірвати лейкопластир, та скоріше забути, ніби і не було. Дін найімовірніше відмовиться від допомоги, тож все швидко забудеться. Демони минулого знову вляжуться спати у Касовому серці. Осіннє небо, у якому сховалося сонце, сіре, але, наче, не має бути дощу. Гаразд. Кас спробує з’їздити до Вінчестерів зараз.

Він крутить педалі знайомими вуличками, минає сусідські дворики, в які закрадається осінь. То там пожовкле листя виглядає серед зелені, то сям на кущах трусяться на вітру засохлі листочки. Наче заіржавілі, десь червоно-золоті ряди живої огорожі нагадують про недавню спеку теплого сезону. Те, що Каса знає вся околиця, працює й у зворотну сторону — йому відомі сімейні історії мешканців всіх тутешніх будинків, адже майже чотири десятиліття їхніх життів минули у Каса перед очима. 

Він не пам’ятає мить, коли побачив старшого сина Вінчестерів уперше. Зрештою, їхня власність знаходиться на порядній відстані від сімейного будинку Каса, тож природним чином вони не перетиналися на вулиці. Але Кас яскраво пам’ятає, коли побачив Діна вперше у церкві — неслухняного, але дуже красивого. Спогад крізь роки залишився у пам’яті променем сонця, під який підставляєш обличчя після довгих днів затяжної хмарності. Ця зустріч стала початком великої таємниці Каса і першим знайомством із самим собою. Чим більше Кас дорослішав, чим далі жив, і які би почуття у нього не викликали пізніше інші хлопці, а згодом і чоловіки, нічого з цього не відчувалося вагомішим за перше відкриття ще незрозумілого дитячого почуття; таємничим початком бажання, ім’я якому Кас зміг дати лише згодом.

Попри це вони дійсно майже не спілкувалися з Діном ні у молодіжній групі при церкві, ні у школі, але як і з іншими дітьми околиці паралельно подорослішали. Здалеку Кас бачив як Дін пережив свою молодість і ввійшов у середній вік. Відпустив з провінційної місцевості молодшого брата кудись у велике місто, поховав батьків і зажив власною сім’єю з місцевою дівчиною Лізою. Тож хоч і правдою було те, що Кас сказав пастору — вони з Діном геть не були друзями, — але наскільки насправді ти можеш бути чужим з людиною, яка проживає життя перед твоїми очима?

Кас спішується заздалегідь на розі вулиці. Поправляє плащ і шарф, що розв’язався дорогою. Не хочеться з’явитися перед Діном нечепурою, але Кас переконує себе, що це просто з ввічливості. Він вже давно не підліток і явився сюди на прохання церкви, яку представляє. Кас штовхає велосипед далі вулицею, а сам іде поряд у напрямку до Дінового дому. 

Ще здалеку за невисокою білою огорожею, під якою грядкою квітнуть різнокольорові айстри, Кас помічає чоловіка, що прибирає листя з газону граблями, і серце щемить проти волі. Стара шкіряна куртка, до ширини якої він так і не доріс, чи то батькова чи то братова — такої дрібниці Кас не пригадає, — і сірі джинси. Коротке світле волосся чоловіка кольору сухої трави. Дін збирає в одну велику купу листя, що вже встигло осипатися з дерев навколо його дому. 

Кас підходить достатньо близько, щоби скрекіт граблів не міг сховати чиюсь присутність, і різко, наче мисливець на полюванні, Дін обертається в його сторону та вмить вихоплює Каса поглядом.

Кас завмирає. Давнє кохання зав’язується у животі в тугий вузол. Але Кас швидко опановує себе. “Як зірвати лейкопластир”, — нагадує він собі, і спочатку вітається з Діном ввічливою усмішкою здалеку, як би він повівся з будь-яким іншим членом громади, та підходить ближче. 

Розуміючи, що гість до нього, Дін теж підходить ближче до огорожі.

— Вітаю, Діне.

— Касе, — називає його Дін на коротке ім’я.

Вони стоять у парі метрів один від одного. Кущики айстр між ними дістають Діну до колін. Скільки вони не бачилися, не говорили? Бо ж хочеш, не хочеш, а перетинаєшся з сусідами то на вулиці, то в магазині. Здається, останнього разу мимохідь бачилися ще в червні, коли Кас заходив у автомайстерню Боббі Сінгера, де Дін працює автомеханіком, щоби порадитися з власником щодо інструментів для ремонтних робіт. Минуло лише кілька місяців, але на завжди гарному обличчі Діна з золотими веснянками та зеленими очима, з того часу побільшало тіні. 

Зараз чоловік навпроти нього важко спирається на граблі.

— Як справи? — запитує Кас.

— Помаленьку. В тебе?

— Добре.

— Гарно. Це добре, коли все гаразд. 

Дін тримається ввічливо, але поглядає на Каса насторожено. Обмін навіть цими репліками вже довший за їхнє звичне спілкування. Кас дивиться за плече Діна — подвір’я, наче, не занедбане, Дін навіть сам його прибирає. То через що хвилюється міс Сміт? Ділянку за домом погано видно. Кас підводить погляд на будинок вгору — а, ось воно що. Здається, роботи з ремонту даху обірвалися щойно почались. Частина покрівлі вже знята — дерев’яні балки стирчать, мов скелет, перетягнуті будівничою плівкою — цупкою, але, звісно, не надто надійною проти осінньої погоди, яка тільки ставатиме суворішою чим ближче до зими. Навіть зараз плівку тріпає вітер.

В очах пильної старої пані життя без даху над головою, напевно, справжнє жахіття.

— Вирішив замінити покрівлю?

— Га? — Дін озирається на свій будинок, а потім знову до Каса: — А, так. Почав, але ще не мав часу завершити.

— Справа непроста.

— Так, але пораюся потихеньку.

“Як зірвати лейкопластир”.

— Тобі, можливо, потрібна допомога з цим? З заміною покрівлі, я маю на увазі, — переходить відразу до справи Кас. — Як власник свого дому я точно знаю, скільки всього потрібно буває зробити до зими.

— А хто питає? — насторожується Дін.

Шиєю тепло повзе до обличчя Каса. Звісно, він не брехатиме. 

— Сусіди, — пробує втім згладити Кас. — Міс Сміт говорила з нашим пастором…

Дін супиться миттєво:

— Міс Сміт би краще займалася своїми справами. Як і власне церква.

— Але добробут громади і є справою церкв...

— Та невже? — жалить Дін, не дозволяючи Касу завершити.

Звісно, неприємно, але Кас прекрасно розуміє Дінову реакцію. З юності він пам’ятає його буремним підлітком, про якого ходили різні легенди, особливо щодо його сексуальності. Всім було відомо, як у змові з тодішнім пастором реагував на витівки сина не менш запальний Джон Вінчестер.

Кас пробує проігнорувати грубощі.

— Нам правда не важко залучити кількох чоловіків з громади, котрі би…

— Ні, — відхиляє Дін впевнено, щоправда уже спокійніше. — Я впораюся зі своїми обов’язками самостійно.

Але плівка на даху не виглядає серйозно.

— Ти же знаєш наші осені, — пробує підібратися з іншого боку Кас. — У будь-який день небо може зайтися затяжною зливою. Варто поквапитись. 

— Ну, власне, покрівлею я планував зайнятися у першу чергу цієї суботи, якщо церкві вже настільки потрібно знати, — знову накручується Дін. — Тож так і передай пастору і міс Сміт, чи хто там ще за мене хвилюється.

— Я.

Зізнання злітає з губ легко, наче видих. Рум’янець ось-ось вибереться з-під коміра сорочки, і видасть його, але Кас намагається втримати неспокій всередині, коли Дін дивиться на нього своїми зеленими очима, що завжди нагадували Касу літо.

Дін не заперечує його слова цього разу.

Кас хапається за можливість: 

— Я би хотів допомогти, Діне. Щоби ні ти, ні діти з Лізою не змокли раптом негода почнеться. Навіть удвох ми впораємося швидше, ніж ти сам. Що скажеш, коли у суботу прийду допомогти лише я?

Погляд Діна досі на ньому. Отже, цю пропозицію Дін принаймні розглядає? Кас пробує усміхнутися, щоби здатися привітнішим. Чи виходить по-дурному? Він намагається, щоби Дін побачив у ньому приятеля, а не лише помічника при церкві.

— Добре, — погоджується Дін зненацька. — Приходь у суботу, коли сам. Я працюватиму з дев’ятої ранку, а ти приєднуйся як виспишся.

—Я прийду на дев’яту, — поспішає підтвердити Кас. — У тебе все є для справи чи мені взяти з собою інструменти? 

— Інструментів валом залишилося після Джона. Тільки рукавички візьми свої, якщо є, бо я не маю запасних, і вдягнися для роботи. — Він оглядає Каса. — Є щось, чого не шкода?

Кас усміхається.

— Ну, звісно, є. У мене ж теж свій будинок, і я не займаюся ремонтними роботами у ньому у сорочці. 

— Та звідки я знаю? Я-то тебе все життя лише у сорочках да з краваткою бачив, — знижує плечима Дін. 

Але говорить добродушно. Кас не втримується й усміхається ширше.

— Отже, ми домовилися на суботу?

— Так, гаразд. Приходь у суботу, Касе, — киває Дін.

І Кас з готовністю киває у відповідь. Це ж треба! Який чудовий результат. 

— Тож побачимося? — пропонує Кас.

— Побачимося, — підтверджує Дін знову. 

Вони на мить завмирають по різні сторони невисокої білої огорожі, але справа, здається, зроблена на сьогодні. Поки не стало ніяково, і щоби більше не відволікати Діна від прибирання, Кас розвертає велосипед. Залазить на нього і ще раз киває Діну на прощання. Той відповідає піднятою рукою. Кас крутить педалі, від’їжджаючи з вулиці, коли чує як граблі знову вичісують опале листя з газону Вінчестерів.

Що ж, як із лейкопластирем не вийшло, і тепер Кас має плани на суботу. Навряд чи йому слід почуватися таким щасливим, але маленька перемога додала Касу тихої радості на шляху додому. Відстані на їхній околиці не великі, тож не більше ніж за десять хвилин Кас уже знову спішується, але тепер перед власним будинком. 

Історія цієї будови з білого каменю нараховує більше століття, і за весь цей час у ній обов’язково жила сім’я служителя церкви. Спочатку дід Каса, а потім батько, пастор Чак, вели справи більш консервативно не тільки в церкві, а і в родині. Само собою очікувалося, що хтось із великої сім’ї пастора піде його шляхом. Але діти дорослішали, роз’їжджалися, створювали власні сім'ї. Тихий самотній Кас, молодший син, який завжди при церкві, був останньою надією батька, що хтось з дітей продовжить його справу.  

Кас залишає велосипед на ґанку і відчиняє двері ключем, заходячи до великого дому. Всередині тихо, ніде ні шороху і не горить світло. Колись сімейний будинок, у якому вирувало життя багатодітної пари, поступово спорожнів за минулі десятиліття. Кас вже не застав своїх бабусь і дідусів, і був ще маленьким, коли першою померла мама. За нею, посварившись з батьком, дім залишив один зі старших братів. Решта братів і сестра виїжджали по черзі та будували власне майбутнє. З кожним роком у великому будинку було в ужитку все менше кімнат і горіло все менше світла у вікнах вечорами, поки чотири роки тому Кас не залишився тут наодинці зі старіючим батьком, який через хворобу серця і поважний вік готувався передати паству молодому священнику. 

Кас проходить широкою вітальнею на першому поверсі до їдальні, що межує з кухнею. Як швидко восени за вікнами спускається вечір. Здається, цей великий будинок по-справжньому вдавалося наповнити, тільки коли всі далекі родичі з’їжджалися разом на сімейне свято, як наприклад, на весілля Анни, єдиної сестри Каса серед братів. З нею Кас принаймні часом знаходив спільну мову. Дівчина, вона перейняла крихти лагідності та чутливості від мами. Касу ці якості дозволялися, бо він був наймолодшим. Зрештою, вони з Анною і найближчі за віком. Серед братів Кас завжди почувався зайвим, не стільки навіть через свою сексуальність, про яку, звісно, ні сестра ні брати нічого не знали, а просто тому, що не тримався батькового строю, на відміну від решти дітей: підхід батька що до служби, що до життя здавався Касу надто середньовічним. Залишившись з ним в останні роки нездоров’я насправді наодинці, Кас остаточно зрозумів, наскільки йому чужі рідні люди. 

Він проходить кухнею, щоби зазирнути в корзину з овочами, з яких він зробить гарнір, поки запікатиметься мариноване м’ясо — одна із частих страв, яку готувала мама, і яку вони з Анною перейняли і готували на вечерю вдома ледь не щодня. Головним розчаруванням батька Кас став ще і тому, що єдиний серед дітей не завів сім'ї. Попри те, що зайняті власними справами старші брати навідували Чака набагато рідше, а щоденне піклування про нього й поготів стало обов’язком Каса, старий священник нестримно пишався їхніми приїздами, часто перекручуючи перед знайомими факти, щоби виставити інших синів у кращому світлі та похизуватися їхніми здобутками. Найстарший Рафаель, наприклад, батько аж чотирьох дітей, і, звісно, дуже зайнятий фінансовий директор у поважній фірмі. Ще двоє братів Нік і Майкл мають свою будівельну компанію. Анна, ну, вона жінка, і вдало вийшла заміж, народила дитину. А Кас… він просто як був так і залишився при церкві.

Кас піднімається поки що нагору у свою кімнату, яка була його фортецею з самого народження, тож бачила всі його обурення і переживання — все що ставалося з ним насправді, а не на показ для сім’ї. Чи важко прийшлося Касу в останні роки наодинці з батьком удома? Так, звісно. Але у якийсь момент, ще до того як батько захворів, але вже у дорослому віці, Кас зрозумів, що вся злоба і поведінка цього, насправді, доволі жалюгідного старигана, хоч часто і була адресована Касу, радше говорила щось про нього самого. А підсилена хворобою тим паче. Вигадані успіхи, перекручення дійсності старому пастору потрібні були лише тому, що він не міг витримати реальності, у який побудував своє життя на повазі до себе, як до патріарха дому і церкви, а не на щирості; на погрозах, часто релігійних, старозавітних, тож не отримав справжньої приязні, яку дають зичливі стосунки з людьми. В Каса інколи закрадалася думка, що, можливо, батько йому навіть заздрив, адже попри "вроджений порок моралі", про який батько здогадувався після одного випадку з Касом у юності, але про який нікому не міг розповісти, його однаково любили і поважали у громаді. 

Переодягнувшись у домашнє, Кас спускається на кухню і береться до приготування вечері. Найперше кидає на пательню м’ясо, щоби обсмажити. Коли пастор Чак зрештою помер на початку минулого року, Кас не відчув особливої втрати. Він давно вже поховав для себе люблячого і розуміючого батька, якого ніколи не мав. Але зі смертю пастора Кас не відчув і полегшення, адже гіркі семена, які посіяв батько і у громаді, і між ними з братами і сестрою, і у ньому самому добре проросли, як би Кас не старався їх полоти.

Широкі вікна кухні відкривають перед ним цілі полотна пейзажу. Коли страва готова, Кас вечеряє тут за столом сам, споглядаючи велике неоране поле, смугу лісу за ним, з якої у світлий час доби добре видно як злітають птахи, що ховаються у кронах зграями. Кас спостерігає ідеалістичну картину приміського вечора та ледь помітний у густих сутінках будиночок на кордоні між темним лісом і полем, схожий на човен.

Сонячний ранок суботи прохолодний і вітер пронизує до кісток, коли Кас їде на велосипеді у напрямку Дінового дому. Але, можливо, холод лише так відчувається, бо, плануючи зігрітися за фізичною працею, Кас вдягнувся на зустріч із Діном занадто легко — у стару флісову кофту і джинсовий комбінезон, який носить, коли лагодить щось у себе вдома. Десять хвилин по дев’ятій він виїжджає на вулицю, де знаходиться будинок Вінчестерів, з легким хвилюванням. Кас заспокоює себе тим, що Дін уже погодився прийняти допомогу від нього, тож тепер залишилося тільки зробити справу, про яку вони домовилися. А потім Кас повернеться додому. 

Ще здалеку він помічає фігуру на даху. Дін, завбачивши його, піднімає руку у привітальному жесті. Кас відповідає тим самим, коли спішується. У свою чергу Дін злазить драбиною вниз якраз коли Кас наближається до огорожі. Дін обтрушує руки об себе, перед тим як зустріти сусіда. 

Він у старих джинсах і сірому светрі, якого, з вигляду, не шкода, але який однаково йому пасує. 

— От тепер виглядаєш як сусід якому можна молоток довірити, — усміхається Дін, коли Кас підходить ближче.

— Доброго ранку, Діне.

— Привіт.

Дін знімає рукавичку і подає йому руку. Кас коротко потискає. Ніколи до цього вони не віталися за руку, тож відчуття долоні Діна у його горить на шкірі ще довгу мить. Господар дому, здається, сьогодні у гарному настрої. Він щулиться на сонці і усмішка щира, наче Каса дійсно тут чекали.  

— Залишай велосипед, — вказує Дін за місце біля огорожі. — Зайдеш на каву чи одразу до справи?

— Я снідав, дякую, і каву пив. Можна, одразу до справи. 

Дін киває.

— Тоді ходімо.

Вони прямують двором і Кас на ходу надягає робочі рукавички, які привіз із собою у кишені. Ніколи раніше він не був на власності Вінчестерів, навіть у юності чи дитинстві — тільки проїжджав часом повз їхнє подвір’я, а Діна бачив переважно у школі на перервах. Тож зараз Кас розирається, і хоч усе здається доволі прозаїчним, звичайним, все ж однаково відчувається, наче знаходитися за лаштунками якоїсь давньої історії.

Вони завертають за будинок і на деревах, що ростуть на задньому дворі, Кас помічає годівнички для птахів.

— Діти повісили? — киває він, а Дін на ходу обертається, аби побачити, на що той вказує.

— Га? А. Ще ми з Семмі свого часу. Але Емма підтримує традицію. Любить розглядати пташок, які прилітають поїсти. А Бен… кх-м… вже надто дорослий для цього.

Кас якось бачив Діна з донькою у магазині, але здалеку, і вона здалася йому дуже схожою на батька. Власний дитячий спогад як вони з мамою годували пташок восени й узимку виринає з пам’яті, але швидко втрачається знову. 

Дін зупиняється, коли вони підходять до драбини. Збоку розкладені широкі листи покрівлі, старі дерев’яні трухляві балки, а поряд нові, які певно, Дін планує встановити. Інструменти теж на газоні:

— Я саме почав знімати плівку, на яку ти жалівся, тож зараз допоможеш мені з нею, гаразд? Вона там добре зачепилася. А потім візьмемося власне за покрівлю.

Шпилька від Діна сьогодні по-дружньому тепла. 

— Гаразд, — усміхається Кас.

Роботи насправді не так багато як розповідала усім міс Сміт, а вдвох тим паче справа рухається добре. Дін вміло координує спільні зусилля і вони швидко входять у ритм. Більшість покрівлі на даху доволі міцна і ще послужить кілька років, просто — розповідає Дін Касу, поки вони працюють, — довелося зняти велику ділянку даху, щоби виявити, де саме він прогнив і почав протікати. 
 

Моторно працюючи, спітнілі на сонці, яке ближче до обіду стало над їхніми головами, наче наглядач, вони скоро справляються з задачею, тож по обіді вже прибирають з газона рештки старого дерева і покрівлі, заносять інструменти у гараж. Кас заходить сюди з дерев’яними балками в руках — і ось вона! Стоїть машина Діна. Вінтажна чорна Шевроле Імпала, що давно у родині Вінчестерів. Автомобіль іконічний, адже спочатку належав батьку Діна, а потім і його самого можна було по ньому впізнати. У старших класах Дін вже з’являвся у школу на Імпалі з характерним риком мотору, що приводило у захват багатьох старшокласниць. Це теж Кас спостерігав здалеку.

Він сумно усміхається під ніс черговому спогаду, але зосереджується на прибиранні. 

Впоравшись з усім, вони з Діном зупиняються на дворі. 

— Зайдеш на пиво? — пропонує господар. 

Щиро і по-дружньому. 

— Я не дуже до пиття алкоголю, — зізнається Кас.

— Чудово, бо у мене в холодильнику лише безалкогольне.

Кас сумнівається. Потреби проводити час із Діном уже немає, але йому хочеться залишитися. Ще побути тут. Зазирнути всередину. Кас підводить погляд на дах. Його справа тут завершена, тож можна повертатися додому. 

— Ходімо, — вмовляє Дін, і плескає його по плечу перш ніж закликати жестом до будинку. 

Після маленької битви з собою, Кас погоджується.

Вони піднімаються на ґанок будинку і заходять у передпокій — доволі темний і захаращений. Дін вмикає слабке світло. Дзеркало у повний зріст, стійка з верхнім одягом — нічого надзвичайного. В очі впадає яскрава дитяча парасолька — жовта з білими квіточками. Напевно, власність Емми? А прихилений до стійки зі взуттям стоїть скейтборд, мабуть, Бена. Кас старанно витирає ноги об килимок у коридорі, перш ніж пройти далі. Дін залишає ключі, і веде його до вітальні, радше тісної, а, може, просто теж захаращеної — два старих крісла розвернуті тут до нерозпаленого каміна, а в іншому напрямку розвернутий до плазми, що висить на стіні, стоїть широкий диван, теж новий як і плазма. 

Та все ж Кас почувається надто замазаним після роботи, щоби десь присісти.

— Я можу скористатися туалетом? — запитує він у Діна. 

— Звісно. Це туди і наліво, — показує господар напрямок кудись з вітальні коридором. — А я поки принесу нам пиво. Сендвіч зробити?

— Ні, дякую.

— Ну, а собі я зроблю.

Кас іде у вказаному напрямку, поки Дін виходить з вітальні, мабуть, на кухню. Стінами у коридорі розвішані сімейні фотографії Вінчестерів. Спочатку Лізи з дітьми, весільні фото її з Діном, втрьох із маленьким Беном, з Еммою, але набагато більше тут рамок зі старими світлинами. Кас роздивляється їх, поки Дін, судячи зі лязкоту з кухні, готує собі сендвіч. Ось Дін і його молодший брат ще діти. А це світлини їхніх батьків. Вінчестери всі вчотирьох. Дін із мамою. Здається, її звали Мері? А ось фото молодих батьків Діна біля тої самої Імпали.

Грюкають двері холодильника, і Кас згадує, що збирався до туалету й умитися. 

Коли він повертається до вітальні, Дін уже там з тарілкою з сендвічем і двома пляшками пива в руках. 

— Потримай, будь ласка, поки я накрию крісла. — Дін віддає йому пляшки, а тарілку примощує на поличку над каміном: — Ліза сваритиметься, якщо сидітимемо у брудному одязі.

І тільки тепер Кас розуміє своє враження від цього дому — наче життя тут зупинилося у минулому. Сьогодні ж вихідний день, а тут лише деякі речі дітей, їх самих з Лізою немає. І весь дім наче застиг у минулому Діна, з якого той виріс. Не так зазвичай виглядають сімейні вітальні, правда? Можливо, чутки про негаразди у їхньому шлюбі відповідають дійсності? Або ж все у порядку, і Кас просто перебільшує. Зрештою, речі дітей, напевно, на горі, а самим дітям просто не варто було залишатися в будинку, коли ведуться ремонтні роботи, тож вони десь поїхали з мамою, поки погода дозволяє подорожі.

Тим часом Дін уже накинув на крісла покривала, але ще присідає біля каміну, щоби розвести вогонь, бо попри чудову погоду назовні у вітальні доволі прохолодно. Кас сідає у запропоноване крісло, а коли Дін завершує з вогнищем, він забирає свій сендвіч з полички і сідає у друге.

Кас передає йому пиво.

— Ніколи би не подумав, що ти майстер будівельних робіт, — говорить Дін перш ніж відкусити сендвіч.

Кас усміхається.

— Чому?

Дін усміхається теж, але не відповідає. Жує. 

— У мене брати у будівельному бізнесі, — відкриває Кас. — А сімейний будинок великий і доволі старий. Тож мене часто залучали до ремонту: допомагав їм, коли вдома щось треба було полагодити. А з літа я сам поступово доводжу до порядку будиночок, який планувала ще моя мама.

— Чого б це?

Дін жує сендвіч, але Кас розуміє питання, яке той коротко формулює з набитим ротом.

— Наш великий дім стоїть порожній. Після смерті батька там живу лише я один. Поле за ним теж незадіяне. Тож брати вирішили пошукати фермерів, які би згодилися орендувати землю разом із домом. Мені треба буде кудись з’їхати.

— Брати вирішили, а ти проти?

— Я не великий фанат незнайомих людей у будинку, ні, — зізнається Кас. — Дивно якось. Я там прожив усе життя, а це чужі люди. Навіть якщо вони займатимуть лише частину дому.

— Паскудно, — жує Дін сендвіч далі.

— Так, — зітхає Кас, — але раціонально. Дім завеликий для мене самого, і я, звісно, не користуюся землею. 

Кас ніколи не бачив себе фермером.

— Але за полем ближче до лісу є недобудова — невеликий котедж, який мама при житті задумувала як гостьовий. Там тихо і найважчі справи вже зроблено, комунікації підведено. Тож я вирішив довести його до ладу і з часом переїхати туди. От і практикуюся в ремонті.

— З братами робите?

— О, ні. Ні. — Кас не хоче заглиблюватися у цю тему. — Це мій самостійний проєкт. Тож я не все знаю, наприклад, про потрібні інструменти.

— То ось чого ти до Боббі звертався влітку. Консультувався?

Дін пам’ятає? 

— Саме так, — підтверджує Кас, дещо здивований тим, що випадок відклався у Діна в пам’яті. — Боббі мені тоді дуже допоміг по-сусідськи.

Дін відставляє на підлогу тарілку з-під сендвіча. Супиться:

— Я тобі, напевно, здався відлюдником, коли ти на тижні прийшов мені допомогу пропонувати. 

Прозвучало, наче Кас проводить паралелі?

— О, ні, Діне, ситуація ж зовсім інакша. Боббі допомагав мені на моє прохання, а я прийшов до тебе пхати носа не у свої справи. Я розумію обережність. 

— Бо я вдячний, що ти прийшов сьогодні, я би так швидко сам не впорався, і все затягнулося би до наступних вихідних, а то і довше. Я просто не дуже люблю милостиню приймати. Тим паче, від церкви.

Далі Дін не говорить, але йому і не потрібно: всі бачили, яким жорстоким був його релігійний батько до норовливого сина. Касу досі соромно за роль, яку зіграв у цьому пастор Чак. 

— Церква не є ідеальною, я знаю, — говорить Кас. — Але зараз стало краще. З новим пастором ми робимо багато для громади. А щодо минулого… Мені шкода, Діне. Я знаю, мій батько був складною людиною. 

Дін хитає головою.

— Якби ж лише твій батько. Всі ці люди навколо, всі у громаді — включно, до речі, з міс Сміт, бачили як Джон на мені синці розставляє. Але всі вважали, що я заслуговую твердої руки. Тільки кивали, коли Джон мене запер на конверсійну програму.

Ох… І це Кас теж пам’ятає. Дін тоді експериментував у старших класах, часто попадався на різних провокаціях з хлопцями. Спочатку його відправили на християнські зустрічі молоді на перевиховання, а коли ті не зчинили ефекту, пастор Чак порадив Джону конверсійну програму.  

З програми Дін повернувся тихим. Кас тоді навіть злякався за нього і за себе: один невірний крок, і він міг опинитися там само, адже батько давно підозрював його таємницю.

— Вибач, Діне.

— За що? — щиро дивується той.

— Мені прикро, що церква підвела тебе в юності.

— Але ти тут до чого?

— Не знаю, — зітхає Кас. — Я завжди відчував себе її частиною. Очолював тоді групу християнських зустрічей.

— Касе… Я ж зовсім не тебе маю на увазі. Ти сам тоді був ще підлітком. Ти ж лише на рік старший за мене, правильно?

— Так.

— Я не серджуся на тебе, якщо тобі так здалося. Ні. Я, знаєш, навпаки завжди якось відчував, що ти з них усіх найменш зашторений. Тому і… кх-м. Тому і сиджу з тобою зараз тут.

Кас стріляє у Діна поглядом, а той йому добродушно підморгує. І змовницьки усміхається. Він, певно ж, не знає, як солодко Касу чути ці слова, що заліковують давно забуті рани. Кас дійсно тоді хвилювався за Діна, і кожен новий синець змушував його ще більше ненавидіти Джона Вінчестера, як і власного батька. Кас дуже хотів врятувати Діна від такої долі, але все не наважувався навіть підійти.

Від каміна лине тепло. Усміхнувшись йому Дін відвертається і витягає ноги ближче до вогню.

Його погляд губиться у полум’ї:

— Але то давно було, хіба ні? Ні пастора Чака, ні Джона вже навіть серед живих немає. Чого озиратися на минуле?

Chapter Text

Це була перша неділя старого пастора, коли читати проповідь мав його молодий замісник, ще і припало на День батька. Тож зранку перед поїздкою до церкви Чак набундючився з подвійної причини: як патріарх великої родини, та тому, що готувався з’явитися на службі у ролі поважного вчителя. Кас, з яким вони не мали довірливого спілкування, зауважив дату на календарі, і привітав його словами з почуття боргу. Чак, у свою чергу, ввічливо подякував, але щось вже було в його настрої гірке, що взялося, наче нізвідки ще до всього, що сталося потім.  

В церкві перед службою вони зустріли Анну з чоловіком, ще тоді бездітних, і ті сердечно привітали Чака зі святом; сказали кілька слів з нагоди того, що він сьогодні у ролі слухача свого учня, але після служби швиденько попрощалися та поїхали по власних справах. Всю проповідь, замість того, щоби уважно слухати нового пастора, Чак крутився на місці — виглядав решту синів, яких сьогодні у церкві не побачив. Додому старий їхав насуплений. Кас був за кермом, а Чак — на задньому сидінні. У старому священикові назбирувалася жовч, яка мала вилитися незабаром. Оливи до вогню додавало і те, що вперше після служби їм не довелося затримуватися у церкві — люди підходили після проповіді зі своїми проблемами вже до нового пастора. 

По обіді подзвонив Рафаель привітати Чака з Днем батька по телефону. З розмови Кас дізнався, що діти захворіли, тож всю його родину не слід було чекати сьогодні в гості, і з цієї ж причини вони не приїхали сьогодні до церкві. Наче за ланцюговою реакцією, слідом віддзвонилися Майкл з Ніком. Теж привітали батька зі святом, а коли Чак не стримався та вжалив їх за відсутність на службі, послалися на зайнятість, начебто втомилися сильно за робочий тиждень — саме взяли новий об’єкт, — але обіцяли, що заїдуть побачитися на тижні. На перший погляд обидві розмови завершилися на добрій ноті.

Кас подивися на годинник і пішов на кухню готувати вечерю.

— Як вони могли не привести дітей до дідуся на День батька? — зрештою виплюнув Чак, коли Кас поставив перед ним тарілку з печенею.

Вони сиділи лише вдвох за великим обіднім столом у їдальні. Кас навіть здивувався, адже Чак взагалі рідко з ним спілкувався, тим паче не шукав у ньому довірену особу, з якою можна обговорювати інших.

— Здається, Рафаель казав, що діти захворіли, чи мені почулося?

— От так прямо і захворіли саме у День батька? Як зручно! — уїдливо відкинув Чак.

Кас лише насупив брови. Діти є діти, вони часто хворіють, тож навряд чи у цьому було щось дивне. Але у Чакові, здається, вже починала закипати жовч, наче власні онуки або син із дружиною задумали проти нього лихе. Вголос Кас не прокоментував батькове бачення, а лише запропонував промовити молитву і вони почали їсти.

Кас тільки встиг набрати першу виделку печені і відправити порцію до рота, як Чак відкрив свого:

— Напевно, дружина Рафаеля заборонила йому приїхати.

Кас ледь не пирхнув у тарілку. Наче його братова могла Рафаелю щось заборонити. Чак помітив тінь його посмішки.

— У них вдома як вона скаже так і буде, особливо останнім часом, коли зі мною вже можна не рахуватися.

Це було кардинально далеко від правди, адже дружина Рафаеля завжди намагалася ставитися до Чака ввічливо та з увагою. 

— Батьку, діти є діти. Вони соціалізуються на гуртках і в школі. Те, що вони дійсно захворіли якраз найбільше імовірн...

— А ти відколи експертом з дітей став? — вжалив його Чак.

Шпилька цілилася якраз у слабке місце Каса, бо ж він так і не обзавівся сім’єю. Йому вчергове пригадалося, чому вони з Чаком майже не спілкувалися — той не терпів жодної критики своєї позиції та вільнодумства, а коли йому таки насмілювалися заперечувати, переходив миттєво в атаку.

Вони продовжили їсти у тиші, яку розрізав лише лязкіт приборів об тарілки.

— В Анни тоді яке виправдання? У них дитини немає. Як би вона хвора не була. В чоловіка її батьки давно мертві. Які у неї справи в неділю? А теж після служби кудись втекла.

Розмова переходила Касові внутрішні межі, бо, по-перше, до Анни Кас мав найбільшу прихильність, а по-друге, вона працювала приватною медсестрою, тож попри неділю легко могла мати пацієнтів, яких потрібно навідати, та навіть якщо й інші особисті справи. Все це батьку було чудово відомо, тож Касу, який знав його достатньо довго, аби вивчити, ставало очевидно, що старий знову взявся за перекручування реальності. Він шукав, на кому би зігнати злість за невиправдані очікування, які він сам собі надумав. 

Батько хотів для себе свята сьогодні як дитина на Різдво? Коли були малими, ще під керівництвом мами з братами і сестрою вони могли щось підготувати до святкового дня, але дорослі завжди обмежувалися привітаннями, жодного року не забували, і жодного разу це не ставало проблемою. Зрештою, жоден із дітей не забув про батька і сьогодні. Їхня провина була тільки в тому, що вони не врахували Чакове его, яке з подвійної причини опинилося під уявною атакою.

— А Нік із Майклом, бачиш, надто втомлені, щоби сьогодні заїхати, — тим часом продовжував старий.

Найбільші гульвіси, яких Кас коли-небудь знав! Як би батько їх не хвалив перед іншими, з них де сядеш, там і злізеш.

— Новий пастор на службі ніякий. Вчив його вчив. Дозволив тінню за мною ходити останній рік, а що з того? Двома речення лише згадав про День батька, навіть не додумався провести паралелі до Небесного отця.

Кас же навпаки зрадів, що пастор дійсно на цьому не зосередився. Приватно той казав йому, що так і планує, бо серед вірян є люди, в яких немає чи не було батька, тож він не хотів всю службу зосереджувати на цьому.

— Чого мовчиш?! — зрештою не витримав Чак його тиші.

— А що я маю казати? Мені проповідь сподобалася, як і підхід нового пастора до служби.

— Ще б пак! Ви з ним так спарувалися. Якби він не був одружений з Ханною, я би подумав, що він теж… того.

Кас завмер. Виплюнуте ось так просто гидливе зауваження щодо його сексуальності, бо не знайшлося іншого, на кому скинути злість за власні невиправдані очікування. У своїх образах Чак не раз наближався до того, щоби його назвати, але ніколи не вимовляв самих слів. Наче чекав зізнання від Каса, а з тим і підтвердження давньої гіпотези. Спілкування з батьком перетворилося на боротьбу після того випадку з Альфі ще у підлітковому віці, а, може, завжди нею і було. 

 
Кас спробував повернутися до страви, але їсти перехотілося. Батько ще бурчав далі про крах традиційних цінностей і поваги до батьків, а Кас лише витримував тишу, та сподівався нічим не видати, як його зачепила образа, щоби не дати Чаку насолоди знайти у ньому цапа-відбувайла. Коли тарілка батька спорожніла, Кас підвівся, якнайшвидше прибрав зі столу та пішов на кухню мити посуд, залишивши батька за столом наодинці з власною прикрістю. 

По обіді серед тижня Кас виїжджає з церкви на велосипеді дещо раніше ніж зазвичай у робочі дні, бо хоче навідатися у сусіднє містечко і повернутися звідти, поки на Лоуренс не спуститься темрява. Він подорожує неширокою дорогою на дві смуги: зліва — поля кукурудзи, а справа — невисокі ряди висаджених дерев. Типова картина Канзаса. Такий пейзаж без особливих змін тягнеться на милі вперед, поки не закінчуються вже перед річкою, що знаменує в'їзд у інше місто. Небо нависає низькими свинцевими хмарами. Кас, звісно, дивився прогноз погоди, і взяв із собою дощовик, але повертатися під зливою однаково не хотілося би. Але і відмовитися від подорожі він уже не міг — давно погодив зі старим священиком тамтешньої церкви, що приїде на сповідь, на яку завжди ходив до нього з дитинства, щоби не було ніяково вивертати душу перед власним батьком.

У юні роки пастор сусідньої церкви все ж однаково нагадував йому батька, ще й був старшим за Чака років на п’ять. Але з віком чи-то цей літній чоловік все більше розм’якав, а, може, навпаки, через те, що Кас дорослішав, але їхні стосунки змінилися. Кас почав дивитися на старого священика з теплом і повагою. У підліткові роки нестримних бажань, він почувався ніяково, приховуючи на сповідях те, що мало би стати їхньою суттю; завжди говорив мало і не щиро. Але згодом Кас навчився розповідати про себе без цієї частки особистості, і відкрив, що йому було чим поділитися. Зрештою, стосунки зі старим священиком у нього склалися зичливі. Точно тепліші ніж з власним батьком. До того ж, священник мав двох синів приблизно Касового віку. Щоправда на відміну від нього самого, обидва вони вирішили йти батьківським шляхом. Спочатку приїжджали на зустрічі християнської групи до церкви Каса, там ближче познайомилися з місцевою молоддю. Здружилися. Один із синів священика захопився Ханною, якій Кас не так давно перед тим відмовив. 

Тепер він пастор Касової церкви.

— Касе! — вітає його з обіймами старий священик на під’їзді до церкви, що завжди нагадувала Касу пряничний будиночок. — Як справи, хлопче?

— Добре, як у вас?

Старий досі кличе його хлопцем попри те, що у чорному волоссі Каса останніми роками побільшало срібних ниток. Після привітання Кас іде залишити свій велосипед у відведеному на парковці місці і заходить до церкві.

Після сповіді, у кабінеті священика, той пригощає Каса тістечками з чаєм. Аромат теплих трав, розбуджений окропом, нагадує про літні луки. Поки порається з чаєм, старий береться питати в Каса те, про що йому насправді цікаво поговорити.

— Як ваша церква з новим пастором? Не приголомшує парафіян нововведеннями? Ох, боюся, він багато чого змінює.

Те саме хвилювання знову і знову, коли Кас навідується.

— Наш новий пастор лише слідкує за тим, щоби ми рухалися у ногу з часом, — пояснює він з терпінням у сотий раз, — і в цьому я повністю на його боці.

— Так, так… але для такої традиційної пастви, яку вишикував твій батько, здається, його ідеї надто вільнодумні.

Кас з усмішкою залишає це занепокоєння без відповіді. Насправді, деякі зміни церкви дійсно даються їм нелегко і зустрічають радше настороженість, ніж прийняття, особливо серед старших вірян, але воно того варте, коли бачиш як змінюється громада; будувати церкву, яка більше зосереджена на людяності і допомозі ближньому, ніж на повторенні старозаповітніх догм. Це навертає до спільноти менш релігійних людей, навіть якщо ті не розділяються геть усього християнства, а лише деякі його принципи та цінності. Це робить громаду міцною, тож Кас впевнений, що поступові зміни на краще, навіть якщо вони лякають спочатку. 

Але він не раз вже заспокоював цим старого священика, тож зараз просто робить ковток чаю.

— Запашний.

— Дружина збирала.

Вона кожного року робить такі заготовки на осінь і зиму.

— Як завжди дуже смачно.

— Я приготував тобі пакет із собою, а ще один — для Ханни, гаразд? Вона дзвонила, просила передати.

— Обов’язково. Дякую.

Розібравшись із чаєм, старий священик обходить стіл, щоби присісти у кріслі. Відкидається на спинку і собі бере чашку та сьорбає чай. День рухається до вечора поволі. 

— Якби ж у мого молодшого сина теж був помічник із паствою, — поглядає старий на Каса. — Хто допоможе йому з усім, коли я відійду від справ?

І цю мелодію Касу грають не вперше.

— Дурниці, — завіряє Кас. — Ви у доброму здоров’ї і з сином усьому даєте раду. Чи я неправду чув? 

— Я однаково не молодію, Касе. Є речі, з якими я не знаю, як впоратися, навіть якби мав сили. Сторінки у соціальних мережах? Щоденна трансляція служби як у вас? Що за чудеса?!

Кас усміхається знову. Те, що вони впроваджують у себе в приході, за ними, аби не пасти задніх, повторюють й інші парафії. Чергова зміна, яка не може не тішити. Кас дозволяє цьому розумінню себе зігрівати.

Таки добре, що Кас взяв дощовик, бо дрібна мряка починає спадати з неба разом із сутінками неприємною сіткою; налипає, наче павутиння влітку, так що важко їхати. З кошика на велосипеді Кас перекладає подарований чай у внутрішню кишеню плаща, щоби той не набрав сирості. Старий священик пропонував відвезти гостя машиною, але, звісно, Кас не ганятиме того між містами заради власного комфорту. Та й імла не така вже сильна, хоч і неприємна. Кас вдягнений доволі тепло, тож з ним не має статися нічого, що не виправить потім гарячий душ і ще одна чашка того ж чаю з теплою ковдрою.

Кас майже на середині шляху, коли з новою спробою натиснути на педаль щось стається. Миттєво він встигає зрозуміти, що негаразди саме з ланцюгом і зіскакує на ноги — добре, що їхав не на великій швидкості. От халепа. Кас присідає поряд із залізним другом і роздивляється поломку. Дійсно. Ланцюг висить майже обірваний. Якийсь час тому він почав проскакувати, якщо їхати зі схилу. Але у Канзасі дороги переважно рівні, тож Кас все відкладав ремонт цієї маленької несправності. А, виходить, дарма. Тепер вже ланцюг геть обірвався і на велосипед не сядеш, доведеться волокти його поряд із собою. Кас роззирається навколо — самі поля і рідкі невисокі дерева, що, не маючи можливості зрушити з місця, мокнуть разом із ним. Ніде сховатися. Нема кого покликати на допомогу. Спробувати подзвонити в таксі у цій глушині по негоді? Між містечками мало хто їздить, якщо тільки не мешкає поряд. Та і машину потрібно таку, щоби велосипед помістився. Викликати евакуатор? Якби ще не мрячило в обличчя, Кас би, можливо, просто прогулявся додому. Гаразд. В будь-якому випадку, стояти на місці і мокнути без руху вперед не варіант.  

Кас котить велосипед поряд із собою. Добре би зустріти пікап у напрямку Лоуренса, але лише з трьох машин, які проїхали повз за добрих хвилин десять, всі були легкові, компактні, та й ті у протилежну сторону. Кас намагається пробиратися через негоду, щиро сподіваючись, що дощ не посилиться як прогнозували. Бо під зливою він не дістанеться дому. Щось, напевно, варто вирішувати, поки з неба не полилося стіною.

Ланцюг волочиться землею, а Кас котить велосипед поряд із собою, коли ззаду чутно наближення чергової машини. Ревкіт мотору незвично гучний. Кас обертається. Чорний вінтажний автомобіль на доволі великій швидкості проноситься повз у напрямку Лоуренса. Іскра у грудях запалюється сама собою. Дін? Як чудово було би його зараз зустріти! Кас не встигає розгледіти, хто за кермом, але серце наповнюється надією, коли попереду машина сповільнюється і з’їжджає на узбіччя. 

Водій виходить з салону і піднімає воріт шкіряної куртки. Кас вже знає, що це Дін перш ніж чоловік обернеться.

— Касе? 

Кас із велосипедом поспішає назустріч. 

— Діне, привіт.

Той у свою чергу підбігає до Каса.

— Ти чого гуляєш за такої погоди?

Усмішка на обличчі Каса — єдиний промінчик сонця, бо як же добре бачити Діна зараз!

— Велосипед зламався, коли я повертався з Юдори, тож я намагаюся додому дістатися.

— Ходи у машину. Така гидота з неба!

— Дякую, але я не залишу велосипед.

Дін кидає погляд на ровер.

— Давай, поклади на узбіччі, поки ми в машині поговоримо. За кілька хвилин нічого йому не станеться. А нам тут стояти — тільки захворіємо. 

Дін жестом показує Касу слідувати за ним назад до машини. Що ж… він має рацію. Кас відкладає велосипед на узбіччя і поспішає до Імпали, знімаючи дощовик перш ніж сісти на переднє сидіння біля водія. Вони з Діном майже одночасно грюкають дверима автомобіля. Ох. Сухо і тепло нарешті. Хвиля мурашок пробігає усім тілом. Кас таки дійсно змерз, хоч і не змок під дощовиком. 

— То що сталося з залізним другом?

Кас повертає голову і сонячно зелені очі Діна дивляться на нього питально незвично зблизька. Можна розгледіти і його веснянки на носі — золоті, зовсім як в юності, і крапельки дощу на волоссі. Інстинктивно Касу хочеться відсунутися назад, адже близькість приголомшує.

Він опановує себе:

— Ланцюг обірвався. 

— Ого. Так одразу? А ти давно його міняв?

— Давно, — зізнається Кас, — а ще я користуюся велосипедом регулярно. Варто було вже поміняти знову, а я все зволікав, поки не зламалося у найменш вдалий момент. 

— Воно так підло зазвичай і стається.  

— Ти не знаєш, евакуатор на велосипед викликають? Звучить недостатньо серйозно. Я думав було зупинити когось і попросити підвезти. Але щоби велосипед вліз, це пікап треба. У звичайне авто не влізе.

— М-м, — киває головою Дін.

А тоді розвертається на сидінні, аби подивитися крізь заднє вікно на велосипед, що самотньо мокне при дорозі.

— Твій залізний кінь влізе у мою Імпалу, якщо спакувати частинами.

— Частинами? — жахається Кас.

— Ага.

Дін хоче розібрати його велосипед прямо тут на дорозі? Так взагалі можна? Дін читає його збентеження.

— Не хвилюйся. Я ж механік. Як розкручу так і прикручу. Принаймні колеса зніму. А ключі у мене з собою у багажнику. Це краще ніж сидіти тут чекати на диво.

Напевно, так і є. 

— Згода? — перепитує Дін.

— Згода, — підтверджує Кас.

— Тоді до справи, — Дін збирається виходити з машини.

Кас і собі береться за ручку дверей.

— А ти куди? — зупиняє його Дін.

— Велосипед розбирати.

— Для тебе там роботи немає, тільки змокнеш. Сиди грійся. — Дін підкручує пічку у салоні. — Дощовик під ноги поклади, не тримай у руках мокре. Я швиденько.

Дін поглибше ховається у шкіряну куртку і виходить з машини. Грюкають двері і Кас залишається сам у салоні. Він кладе мокрий дощовик собі під ноги і спостерігає за Діном — як той відкриває багажник, щоби взяти інструменти, а потім підбігає на узбіччя, присідає і швидко починає відкручувати колеса, наче м’ясник частини свині на базарі. Касу важко дивитися, як розпадається на частини його залізний друг, а також що Дін мокне, але чим він може зарадити? Дін сказав, що його допомога не потрібна, тож краще погріти руки біля пічки.

Кас підставляє долоні ближче до тепла й оглядається у салоні. Тут чисто і гарно. Дін, очевидно, піклується про машину попри те, що таким автомобілям місце радше на ретро виставках. Відреставровані шкіряні сидіння, ручки, все доглянуте. Збережений ще, напевно, з молодості його батьків, касетний програвач. Кас усміхається. Машина Діна всередині саме така, як він собі її уявляв в юності, коли мріяв про те, щоби опинитися з Діном всередині. І ось, раптом, стільки років потому він дійсно у Діновій Імпалі.

Багажник знову відкривається, повертаючи його з ностальгії до реальності. Кас дивиться у вікно як Дін несе колеса до машини, залишивши на мить на узбіччі лише металевий хребет велосипеда. Кошик, у якому Кас часом возить речі, Дін теж несе у багажник. Повертається за скелетом, але тепер відкриває задні двері у салон:

— Так, нумо, залазь, друже, — пропихає він рештки велосипеда у простір між переднім і заднім сидінням.  

Кас обертається, щоби допомогти вмістити його як слід. Тільки шкода, що такий мокрий і брудний з узбіччя.

— Дякую, — киває йому Дін за допомогу. 

Він закриває двері і швиденько оббігає машину до місця водія, попередньо струсившись усім тілом наче пес, який з води виходить.

— Бр-р, — сідає він за кермо. — Ну і погода.

— Вибач, що довелося мене рятувати. Ти змок і у машині мокро і брудно.

— Та годі. Ти мені минулого тижня з дахом допоміг — і вчасно. Дивися, зараз би дерево набрало сирості без покрівлі. Тож я лише повертаю сусідський борг.

Дін підморгує йому і заводить машину. Вони рушають з місця.

Вони прямують порожньою дорогою, якою, напевно, саме через погоду ніхто крім них не їде, навіть якщо збирався. Не ясно, чи варто ще сподіватися на бабине літо чи тепер вже тільки холоднішатиме вечорами. 

— Отже, покрівля тримається добре? — починає Кас світську розмову, аби чимось зайняти тишу.

Минулих вихідних сидіти поряд з Діном у його вітальні і пити пиво після фізичної праці здавалося більш нормально. По-чоловічому. Зараз вони замкнені у маленькому просторі салону, що бачив багацько Дінових романтичних пригод. 

— Та-ак, — протягує той, не відриваючи погляду від дороги. — Ми добре впоралися. Сподіваюся, міс Сміт теж задоволена результатом і не діставатиме більше ні мене, ні вас, хех.

— Добре, — усміхається Кас. — Це добре.

Дін, не відволікаючись від дороги, дістає з бардачка м’ятну жувальну гумку і закидає собі до рота дві подушечки.

— Будеш? — пропонує він Касу.

— Ні, дякую. 

Дін закидає решту пачки назад у бардачок, а Кас згадує про збір сушених трав у внутрішній кишені, який везе для себе і для Ханни. Той не мав би змокнути. Кас пробує на дотик — кишеня, на щастя, суха.

— Тож які справи привели тебе до Юдори? Особисті? Робочі?

— Всього потрохи.

— Як так?

Двірники на лобовому склі роблять кілька помахів — вжух, вжух — щоби очистити лобове скло від мряки.

— Я їжджу на сповідь до тамтешнього священика ще з дитинства, бо, звісно, не міг ходити до власного батька. Тож ми давні знайомі. Він батько нашого нового пастора, ти в курсі?

— Ні, я не знав.

— Тому мені важко розділити особисте це чи церковне.

— Ти досі сповідаєшся? 

— Ну звісно. 

Це постійна практика, яку починаєш у дитинстві, і з якою рухаєшся життям.

— Ні, я… кх-м, — дещо ніяковіє Дін. — В сенсі, що ти, наче як більше світськими речами займаєшся у церкві.

— Так, але від цього ж я не перестаю бути християнином. 

На це Дін нічого не каже, ніби даючи Касу простір і час обдумати свої слова. Він відповів щось не те? Бо Дін раптом закрився. Зрештою, той лише запитав, бо, навряд чи сам продовжує релігійну практику відколи над ним немає примусу Джона.

Краще згладити тему. 

— Тож, як я казав, священик в Юдорі радше давній друг, отже, і візит відчувається більше як приятельський, хоча ми говорили про церковні справи. А сповідь я практикую, бо готуватися до неї корисно, навіть якщо просто для себе: обдумати і зізнатися, у чому ти розкаюєшся, ніби підсумувати прожитий час з попередньої сповіді. Проаналізувати, про що шкодуєш…

— І про що ти шкодуєш?

Кас усміхається:

— Це дуже особисте питання, Діне.

— Точно, — помічає за собою той. — Вибач.

І розмова знову обривається. Кас був занадто різким? Наче поставив крапку. Тепле вологе повітря в Імпалі між ними напружене.

— Все добре, але на те вона і сповідь, щоби тримати її у секреті. — Кас пробує згладити розмову знову, але цього разу не вдається. 

Дін мовчить, і через це шкода. Можливо, якби Кас привідкрився і розповів йому дрібку того, що в нього на серці, Дін би розповів йому свою історію? Касу було би цікаво послухати, що хвилює Діна, але момент, здається, минув. Машиною на великій швидкості вони вже бачать кордони Лоуренса далеко попереду.

Вони заїжджають у межі міста і прямують до будинку, де живе Кас. Вечір все ближче, але мряка з неба розсіюється, так і не розлившись справжнім дощем. Дін зупиняє машину на під’їзді до великого білого будинку.

— Приїхали. 

Дін пригинається ближче до керма, щоби окинути будинок поглядом.

— Так. — Кас бере в руки мокрий дощовик, що наполовину висох у нього під ногами завдяки теплу у салоні: — Я швиденько тільки занесу речі і повернуся по велосипед. — Кас штовхає двері і виходить із машини. 

Дін виходить зі своєї сторони також.

— Зачекай. 

Кас зупиняється біля хвіртки. Обертається.

— Давай я відремонтую його і поверну тобі вже готовим, — пропонує Дін.

Але він достатньо виручив Каса.

— Ти і так мені допоміг. Все гаразд, я звернуся в сервіс.

— В який? Бо якщо до Боббі, то велосипед однаково опиниться у нас у майстерні, — Дін хитає головою. — Давай я подивлюся, чи є у мене новий ланцюг зараз у гаражі. Тоді навіть ввечері сьогодні все зроблю. Або завтра у майстерні поміняю. Тобі велосипед терміново назад потрібен?

— Я їжджу ним кожного дня, але не варто змінювати заради мене свої плани на вечір. Я можу поки взяти машину.

— Я пригоню тобі завтра готовий велосипед на ранок.

Дін стоїть спершись на дах Імпали і чекає від Каса згоди. Частини розібраного велосипеда розпаковані по машині. Касу однаково незручно.

— Ти правда вже мене виручив тим, коли з дороги підібрав. Я не хочу обтяжувати…

— Нічого ти не обтяжуєш. Я однаково не мав планів на вечір.

Це не може бути правдою. Адже у Діна сім’я. Звісно, у нього завжди знайдуться справи ввечері.

— Тож не хвилюйся, а йди скоріше перевдягнися чи залізь у гарячий душ, щоби не захворіти. Йди, — повторює Дін, вирішуючи за нього. — Побачимося зранку. Я завезу перед роботою.

Кас зволікає у нерішучості. Ні, він би легко відстояв інакше рішення, але для чого? Хіба не буде зручно, щоби велосипед полагодили якнайшвидше? Полагодив саме Дін. Повітря прохолодне, вечірнє, вогке.

— Дякую, — дозволяє зрештою Кас.

— От і добре. Отже, вранці побачимося? — Дін піднімає руку у прощальному жесті, перш ніж повернутися за кермо.

— Побачимося, — відповідає так само словом і жестом Кас. — Дякую ще раз.

Дін сідає в салон і з риком машина від’їжджає. Кас тільки дивиться як Імпала відвозить в далечінь вулицею сьогоднішню пригоду, залишаючи його біля хвіртки з дощовиком у знову мокрих руках.

На ранок Кас робить свої рутинні домашні справи, збираючись до церкви, але сьогодні з радісним очікуванням всередині — ось-ось до нього має завітати Дін, щоби завести велосипед. Після кави і сніданку, вже зібраний, Кас дивиться на годинник на мікрохвильовці на кухні. Восьма тридцять. Зазвичай, якщо не має більш ранніх справ, він намагається приїхати до церкви на дев’яту, тож можна вже виходити. Але Діна ще немає. Ні, не те, щоби Кас поспішав — його робота не така, куди не можна запізнитися навіть на хвилину. Та все ж... Вчора вони не домовилися на конкретну годину, тож звідки Дін знатиме, о котрій Кас виходить з дому? Захоплений можливістю зненацька, Кас забув уточнити час. 

Восьма сорок. Сьогодні з фіксованих у часі справ у Каса лише зустріч в обід у місті, але зранку він однаково не планував запізнюватися, тож без транспорту ніяк. Внизу у гаражі стоїть старенький автомобіль пісочного кольору, який батько купував ще на початку 80-х, але машина на ходу. Хоча Кас надає перевагу велосипеду, якщо Дін запізнюватиметься і надалі, іншого варіанту у нього не буде.

Дев’ята, а Дін так і не приїхав. Кас вже не може вигадати причину, щоби залишатися вдома. Та і пішки не підеш, не тільки через обідню зустріч. Кас виглядає на вулицю. В обід прогнозували можливість дощу. Зрештою, осінь така непостійна в плані погоди, що хіба весні поступається. Чому Кас не додумався взяти номер мобільного Діна, щоби мати змогу зв’язатися у разі чого? Вчорашня пригода тепер здається йому такою легковажною: віддав свого велосипеда невідомо куди. У Каса промаює ідея просто навідатися до Діна зараз, бо, зрештою, той живе не так вже і далеко. Раптом щось сталося? Але це однаково робити гак, навіть якщо на машині, а Касу правда вже варто їхати до церкви. Можливо, молодий пастор має номер Діна? Кас трясе головою. Зараз йому варто взяти автомобіль і вирушити на роботу. Можливо, Дін не встиг на дев’яту з ремонтом і завезе йому велосипед в обід чи взагалі ввечері? Зрештою, потреба у велосипеді не нагальна, а справа преференцій. Кас просто невідомо чого розхвилювався.

Тож по дев’ятій він спускається у гараж і прямує до старенького автомобіля. Кас рідко їздить машиною, тож купувати для себе нову ніколи не бачив особливого сенсу, та він і не подорожує далеко. У всіх решти з сім’ї є власні автомобілі, а у Майкла з Ніком ще і робочий бус. Кас сідає в салон і заводить стару батьківську машину. Почувається незручно на місці водія. Справа звички, звісно, але Кас ніколи не насолоджувався кермуванням автомобілем - немає того відчуття механізму під тобою, як на велосипеді, де вітер в обличчя, коли ти мчиш дорогою. 

Дещо з запізненням, Кас нарешті виїжджає з дому до церкви.

Вдень повернувшись із зустрічі у місті, Кас обідає у кабінеті пастора наодинці, поки той поїхав додому. Молодіжна група, що сьогодні приходить на зустрічі після школи та коледжу, ще не збиралася. Тож у церкві нікого. Що ж таки трапилося в Діна, що він не дотримався обіцянки? Не хочеться визнавати перед собою, але Кас хвилюється за нього, і справа зовсім не у велосипеді. Наскільки нормально все ж роздобути його номер? Втім, Дін міг би і сам подзвонити. Роздобути номер Каса легко — його-то всі знають на їхній околиці. Невже Дін настільки необов’язковий у своїх обіцянках? Кас спостерігає за ним з самого дитинства і ніколи не помічав, що той не тримає слова. Тож Кас знову запитує себе чи нормально буде заїхати до Діна, вертаючись з церкви додому. Чомусь у пам’яті виринає образ недоробленої покрівлі з плівкою, яка тремтить на вітру — вигляд, яким будинок Вінчестерів зустрів його початково.

Ввечері вертаючись додому Кас таки обирає дорогу, що веде до Дінового будинку. Погода дійсно весь день була непевна, але на машині додаткова подорож нічого йому не коштуватиме, і часу вечірнього у Каса вдосталь. Він їде пісочного кольору автомобілем під свинцевим небом, поки не завертає на вулицю до будинку Вінчестерів, де його старе авто раптом обганяє червоний Ніссан міні.

Випереджаючи Каса, машина припарковується у Діна перед будинком. Наступної миті з неї виходить жінка молодшого середнього віку. Струнка, пасма темного волосся гарно вкладені у зачіску. Ліза. Вона йде до багажника і відкриває його. Дістає звідти великий пакет, ніби як з продуктами, але озирається, коли наближається автомобіль Каса.

Кас виходить із машини теж.

— Допомогти?

— Кастіелю? — щиро дивується Ліза його появі. Чи навіть дещо лякається?

— Доброго вечора, Лізо.

На словах привітання вона, наче збирається, і тепер ввічливість заступає її першочергову реакцію.

— Доброго вечора і тобі. Ні, я впораюся, дякую. А ти на нашій вулиці якими вітрами?

— О. Я хотів заїхати до Діна.

Ліза знову насторожується.

— Дін запропонував полагодити мій велосипед, бо той зламався, — пояснює відразу Кас. — Я, власне, тому роз’їжджаю на музейному експонаті. — Він оглядається на своє авто. — Дін обіцяв привести велосипед сьогодні вранці, але я не дочекався. Тож… е-м, — Кас знову обертаєтся до Лізи. — Я лише хотів переконатися чи все в порядку?

Тільки зараз він розуміє, що можливо з робочими питаннями варто було їхати у майстерню Боббі, а не пертися до Діна під двері. Дідько. Кас так хвилювався, чи з Діном нічого не сталося, що тепер стоїть перед його дружиною і питає про робочі справи.

Ліза ж, напевно, геть не в курсі.

— А терміново велосипед потрібен? Можливо, я звернуся до Боббі…

— О, ні, зовсім ні, — задкує Кас. — Я насправді приїхав тільки через те, що Дін ніби як обіцяв зайнятися цим вчора ввечері. Я навіть не знаю чи він у майстерні. Це… кх-м. Не те, щоби замовлення, а просто дружня допомога. 

Ліза киває.

— Тоді я передам Діну, що ти заходив, і щоби він дав тобі знати, як рухається справа.

Вся розмова тепер здається Касу дивною. Ліза стоїть з пакетом з продуктами перед своїм домом, ввічлива і зичлива, але дуже очевидно Кас тут зайвий зі своїми хвилюваннями.  

Тож краще би він забирався. 

— Дякую, — киває Кас. Та все ж не втримується на останок: — З Діном же все в порядку, правда?

— Він прихворів.

— О, так. Тоді ясно. Йому було не до мого велосипеда. Передавай йому скорішого одужання. Хай набирається сил.

Ліза киває з ввічливою усмішкою.

— Гарного вечора, Лізо.

— Гарного вечора, Кастіелю. 

Він повертається до своєї машини і сідає за кермо, а Ліза ще чекає поки він здасть назад, і нарешті почне розвертатися. Тільки коли він уже від’їжджає, в салонному дзеркалі Кас бачить як Ліза зачиняє багажник і заходить з пакетом продуктів за білу огорожу, обсаджену кущами різнокольорових айстр. 

Краще би Кас роздобув номер Діна і просто подзвонив йому, або ж дійсно заїхав у майстерню. Там би йому повідомили, що Дін занедужав, тож з робочими справами доведеться зачекати. Та все ж, недуга якась раптова… Така, що і подзвонити не міг? Можливо, змерз вчора під дощем виручаючи Каса? Або… і тоді Касу краще зрозуміла Лізина реакція, адже вона дуже очевидно не хотіла зараз бачити біля дому сторонніх. Можливо, те, що він сприйняв за переляк було радше страхом засудження. Прихованим соромом. Кас вчергове згадує чутки про Діна та його шлюб з Лізою, і як всі називають причиною негаразд хворобу Діна.

Chapter Text

Суботній ранок почався сонячно, але Кас однаково на довше затримався у ліжку хоч і радше називає себе людиною звички та режиму. Він дивився як золоті промені все сміливіше закрадаються у кімнату чим більше часу минає від світанку. Коли Кас нарешті вибрався з ліжка, він пішов вмитися, попередньо накинувши теплий домашній халат на піжаму, адже осінні ранки вже стали прохолодні. 

Кас залишає спальню провітрюватися після сну і спускається на кухню перед десятою годиною, але не встигає перетнути вітальню як його зупиняє дзеленькіт дзвінка у двері. Хто це може бути так рано у вихідний день? Кас іде відчиняти, затягуючи на ходу пояс халату.

За дверима його зустрічає усміхнене обличчя Діна Вінчестера. Той стоїть на порозі — Кас опускає погляд — з великим букетом різнокольорових айстр. На мить розум Кас затиняється: він точно прокинувся? Дін із квітами на порозі його будинку — наче відчинив двері у якусь давню підліткову фантазію. Але потім Кас помічає, що квіти насправді у кошику, який кріпиться на велосипед, а сам ровер Дін притримує біля себе.

— Привіт, сусіде.

— Діне? Що ти тут робиш?

Усмішка Діна знічується.

— Вибач за затримку з ремонтом, — він киває на велосипед, — але я зрештою і ланцюг замінив, і все назад прикрутив і почистив. Ще передачі перевірив. Словом, твій залізний друг знову повністю справний.

— Е-м. Так. Дякую. — Кас приходить до тями, пригадуючи манери. — Заходь. — Він відчиняє двері ширше. Шкода, що не вдягнений краще і на голові, напевно, казна що. - Вибач за домашній вигляд, я не чекав гостей. 

— Я не хочу заважати. Тільки ровер прийшов повернути.

— Все добре. Проходь. Я запрошую. 

Дін тупцює на місці

— А ровер куди?

— Прихили до стіни.

— Квіти краще у воду поставити. Я зрізав їх щойно, але ну, щоби не зів’яли.

— Я візьму їх. — Кас забирає айстри з кошика. — Проходь, — наполягає він знову.

І тепер відступає в сторону, щоби дати Діну можливість пройти. Той заходить всередину крадькома, а Кас закриває за ним двері. Дін витирає ноги при вході. Знімає куртку і залишає на вішаку. Він у джинсах і теплій фланелевій сорочці. Дін, здається, не знає, куди діти руки.

— Сюди, — запрошує Кас його жестом слідувати за собою. — Я саме збирався готувати сніданок. Ти голодний?

— Я снідав.

— Кави хочеш? Або, можливо, чаю? Я маю чудовий трав’яний збір, який, до речі, ти допоміг врятувати, інакше він би разом зі мною не змок при дорозі. Чай гарно підтримує тонус. Я чув, ти хворів.

— Кх-м.

Вони проходять вітальнею на кухню. Шляхом, Кас бере з полички у вітальні вазу, щоби на кухні набрати у неї холодну воду для квітів. 

— Будь ласка, присідай, — обертається він до Діна.

Той вмощується на одному з трьох високих стільців біля острова на кухні. Кас завершує з квітами і ставить вазу на стіл. Вмикає грітися чайник. Дін вовтузиться на стільці.

— Як ти почуваєшся? — питає Кас. — Вже одужав? Я казав Лізі, що не варто поспішати з ремонтом, якщо ти погано почуваєшся.

— Я… краще. Вже краще.

— Таки підкосила тебе погода? — співчутливо киває Кас. Він обертається до чайника: — Я не знайшов у собі сили зізнатися Лізі, що ти застудився, бо мене рятував.

— Кх-м, — прочищає Дін горло.

Кас бере дві чашки і банку зі збором, пакетики для чаю. Розставляє все на столі біля квітів. Насипає сухі трави у пакетики, які кладе у чашки.

— З медом і лимоном? 

— Можна, дякую.

Обмінявшись з Діном ввічливими короткими усмішками, Кас іде по інгредієнти і береться готувати чай. Вода шипить, поступово закипаючи у чайнику.

— Я не застудою хворів, Касе, — озивається зрештою Дін.

Кас обертається до нього.

— Я пив усі ці дні. 

Звістка чутлива. Отже, він правильно зрозумів поведінку Лізи на тижні. Те, про що саме ходять чутки…  

— Я намагаюся не пити, — продовжує Дін, — але буває, що зриваюся і тоді не можу зупинитися кілька днів. Випадаю з життя. Тож… кх-м. Саме це і сталося, коли я вже погодився взятися за ремонт.

Кас не може вирішити як реагувати на зізнання.

— Я… радий, що тобі вже краще, — пробує усміхнутися він.

— Ще раз вибач, що підвів з ремонтом.

— Ні, ти вибач, що зробив із цього проблему. Заскочив Лізу на порозі. Не варто було турбувати вас. 

Дін хитає головою:

— Ти правильно зробив, що заїхав. Це дало мені мотивацію не затягувати цього разу, бо я пам’ятав, що дав тобі обіцянку.

— Однаково краще було просто подзвонити, але я не мав номера твого мобільного, і не знав чи можу включати Шерлока Холмса і дізнаватися.

— Ти, звісно, можеш мати мій номер на майбутнє, але цього разу добре, що не мав. — Дін сутулиться. — Навряд чи би тобі сподобалося, кого би ти почув у слухавці.

Чайник закипає, і Кас користується нагодою відвернутися, залишаючи без відповіді останні слова Діна — він, звісно, переоцінює, що може відштовхнути Каса. Після стількох років роботи при церкві, він бачив людей геть у різних станах, стикався з геть різними життєвими труднощами мешканців околиці. Тим паче, ніщо, напевно, не змогло би відвернути Каса від Діна. Принаймні досі такого не траплялося. Але, хай там як, однаково не варто судити про те, чого не знаєш особисто.

Тож Кас просто заварює чай.

— Зачекай, доки настоїться, — підсуває він Діну чашку з ложкою меду і кружечком лимона.

— Дякую.

На кухні западає тиша. Змінити тему, наче нічого не сталося, було би зневажливо, але і розпитувати далі у такому делікантому питанні, звісно, не варто. Запропонувати допомогу? Чи достатньо близько вони знайомі, щоби Кас у таке ліз?

— То живеш значить тут? — на щастя, змінює тему сам Дін.

Він роззирається навкруги. Дійсно, як і Кас у нього, Дін же ніколи не був у Каса в гостях. 

— Все життя і досі.

— Маєш рацію, багато місця для одного. 

— Я більшість кімнат не використовую. Кухня, часом, вітальня і, власне, моя кімната з ванною.

— Не сумно тобі самому?

Кас усміхається. Доволі особисте питання. Знову.

— Іноді, — цього разу зізнається він.

Дін киває.

Можливо, запропонувати йому тур домом? Але Дін уже тягнеться до чашки з чаєм і сьорбає з неї перший гарячий ковток. Тож Кас відкидає ідею. Він, власне, планував готувати сніданок, але сонячні промінчики з вулиці мерехтять на волоссі Діна, і воно здається покритим позолотою. 

— Але я відволікаю тебе від приготування сніданку, — зауважує Дін вголос. — Увірвався у твій ранок.

Кас усміхається.

— Я робитиму дві справи одночасно.

Адже Касу приємно бачити Діна, який сидить у нього на кухні з чашкою чаю у вранішньому сонці. Задивлятися, втім, неввічливо. Тож Кас іде до холодильника. Дістає пачку яєць.

— А там той будиночок, про який ти розповідав?

Кас простежує погляд Діна, який дивиться крізь широке вікно кухні через поле. 

— Він самий.

— Багато вже зроблено?

— На щастя, так. Доробляти простіше. Але недобудоване, воно стояло довго. Тож довелося перекладати підлогу — я розібрався з цим влітку. Утеплити вікна і дах. Але поза тим там голі стіни. Потрібно вигадувати інтер’єр, меблювання.

Кас вже пригледів у великому домі меблі, які можна перетягнути туди.

— Але якби що, то там вже не пропадеш — вижити можна?

— Однозначно, можна, — усміхається Кас, але одразу сумнішає. — Я, щиро кажучи, зволікаю з ремонтом, бо коли завершу, доведеться переїжджати. Можливо, дивно прозвучить від дорослого чоловіка, але мені важко залишити дім. 

Дін нічого не відповідає на це зазнання. Так і дивиться у далечінь. Тож Кас поки дістає сковороду і ставить на вогонь. Виймає два яйця з упаковки, щоби розбити, коли метал розігріється.

— Що готуватимеш? — просто питає Дін.

— Смажитиму яйця.

— Просто яйця? 

— Так.

Дін ставить чашку з чаєм на стіл і зістрибує зі стільця: 

— Такий простий сніданок для суботнього ранку?

— Я не великий кулінар.

— Отже, тобі пощастило, що я зазирнув у гості. Нумо, подивимося. — Дін проходить до холодильника. — Можна?

Кас киває і Дін зазирає в середину, сканує поглядом полички з продуктами. Потім швидко починає витягати деякі на стіл: зелень, молоко, помідори, перець. Так багато інгредієнтів.

— І що з усім цим ти хочеш, аби я робив?

— Ти? Нічого. — Дін закриває дверцята і обертається. Він усміхається широко. — Можеш відпочити, або переодягнутися піти - бачу ти досі у піжамі. А я поки все швиденько приготую.

Так не годиться.

— Хто ж готує у гостях?

— Я.

— Діне.

— Ну хочеш, я зготую на двох і поїм з тобою, щоби тобі спокійніше було?

Кас зітхає. Він навіть не знає, що відповісти. Дін хоче приготувати їм сніданок. Таке вигадав! Але десь у глибині Касу хочеться погодитися. 

— Давай, — підштовхує Дін. — Іди перевдягайся і спускайся. Я швидко все зроблю.

Вигнаний з власної кухні Кас піднімається нагору сходами зі змішанним почуттям: Діна Вінчестера, з яким на початку місяця навіть близько не знався, він залишив готувати йому їсти на кухні.

Навіть без того, що це Дін, у Каса майже не буває гостей — хіба заходить хтось по церковних справах. Зрідка заїжджають члени родини, двічі бували пастор з Ханною. Словом, він не звик приймати у себе інших, і не робив цього зовсім, відколи залишився у домі сам. Але звісно, спостерігав, як сусіди часто відвідують один до одного. Тож це, напевно, нормально?

Кас чує лязкіт посуду і шипіння страви на сковорідці знизу, коли шукає чисту сорочку, яку би вдягнути, у своїй кімнаті. Ось ця вже не надто нова і підійде для домашнього вигляду. Ось кардиган, який можна вдягнути, щоби було тепло разом зі штанами. Чи це у кімнаті його просто холодно, бо провітрювалося весь цей час? Кас зачиняє вікно і переходить до ванни, пригладжуючи волосся. Він хапає себе на думці, що прихорошується. Але однаково ж не ввічливо розпатланому приймати гостей.

Кас не може не усміхнутися, коли ще зі сходів чує як Дін мугикає на кухні, а у повітрі вловлює аромат смажених помідорів — приємний, — і смаженого хліба. Він не міг переодягатися довше десяти хвилин, але за цей час кухня разом із запахами наповнилася справжнім настроєм вихідного дня.

Дін озирається, коли помічає Каса.

— Сідай, — запрошує він його розміститися на власній кухні. — Зараз вже, дві хвилини.

Кас сідає. Розглядає квіти на столі у вазі: айстри білі, рожеві, червоні і кольору фіалок. Особливо гарні у яскравому промінні сонця з вікна. Отакої. Неочікуваний візит Діна перейшов у повноцінну дружню гостину. 

Дін вже знайшов, де зберігаються тарілки і ставить перед Касом на стіл одну з підсмаженим хлібом і таку саму перед собою. Кас підсуває до себе ближче свою чашку з чаєм, сьорбає теплий напій і терпляче чекає, поки Дін вимикає плиту і накладає йому на тарілку те, що виглядає як омлет з зеленню і помідорами та ароматним сиром — у Каса в холодильнику залишався пармезан? А тоді Дін насипає страву і собі і сідає навпроти.

— Смачного.

— Дякую, і тобі смачного.

Вони обидва беруть виделки і пробують страву. 

Неймовірно смачно! 

— Подобається? — радісно вгадує Дін. — А ти хотів просто два яйця з сіллю підсмажити.

— Діне, я не думав, що ти так добре готуєш!

— А з чого ти думав про мене протилежне? Здається, я тут не один зі стереотипами.

Дійсно так. Кас жує страву з великим апетитом. Дін навпроти не пасе задніх, хоч раніше і казав, що вдома поїв.

— Але принаймні я правильно пам’ятаю, що ти цікавишся машинами? — підтримує розмову Кас.

— Ха, я ж автомеханік.

— Вінтажними старими як твоя Імпала?

Дін киває, жуючи:

— Не маю нічого проти комфорту сучасних автівок. З ними, власне, більше і маю справу. Але зі старими цікавіше. Те як їх робити у ті часи…

— Зберегли дух епохи? 

— Не те, щоби… А все ж відрізняються: і механікою, і дизайном. Наче кожна зі своїм характером, розумієш?

Навряд чи, але Кас киває, бо згадує як рідко тепер можна побачити такі на дорогах — наче привидів з минулого.

— Ліза каже, тобі довелося на якійсь розвалюсі роз'їжджати, поки я з велосипедом затримувався.

— Хей, не розвалюсі. Ця машина ще, певно, молодша за твою.

— Хехе. Та я ж не щоби образити. Мені цікаво. Не знав, що у тебе теж ретро автомобіль.

— Залишився від батька. А в мене велосипед. Нової автівки мені якось і не потрібно. А ще велосипед добре тримає у формі. Замість тренувань.

Для чого він це сказав? Кас зиркає на Діна, щоби перевірити реакцію, але той лише киває, висловлюючи розуміння. 

— А яка саме машина у тебе?

— Лінкольн континентал Марк два чи три, я не пам’ятаю.

— О-о. Можна подивитися, коли доїмо? 

— Так. Звісно.

— М-м. — Дін усміхається у передчутті чогось цікавого. І жує.

Сонце досі виблискує на кінчиках його волосся, коли він нахиляється над тарілкою. Кас нагадує собі дивитися у тарілку, а не поїдати поглядом гостя. Але показати Діну машину дійсно слушна ідея.

Після сніданку і помитого посуду, коли випиваючи ще по чашці гарячого чаю, вони говорили про ремонти старих будинків, Кас із Діном спускаються у гараж — просторий, бо колись легко вміщав чотири машини одночасно. Зараз серед порожнечі тут стоїть лише єдиний експонат, до якого вони йдуть, крім, звісно, ще мотлоху у старих коробках по кутах, а також інструментів.

На цокольному поверсі прохолодніше. Кас-то у кардигані, а Дін, напевно, краще би вдягнувся перш ніж спускатися. Кас хоче запропонувати гостю повернутися в дім по куртку, але той уже як дитина, що побачила іграшку, поспішає до автомобіля. 

— Воу, Касе! — вигук Діна луною відбивається у порожньому просторі. — Автомобіль у відмінному стані. Ну, принаймні зовні.

— Що всередині я не тямлю. Але часом у ньому щось тарахкотить.

— Тарахкотить? — насторожується Дін. 

— Так, тому я розцінюю його як не дуже надійний транспортний засіб. Щоправда не знаю, поломка це чи просто від віку.

— Я можу розкрутити і подивитися чи все в порядку. Довести до ладу, якщо хочеш.

— Ну що ти, Діне…

— У вільний час, просто як хобі. Безоплатно. 

Дін вже і так багато для нього зробив.

— Якщо ти досі почуваєшся ніяково через те, що затримав велосипед… — який не зобов'язаний був Касу навіть лагодити…

— На-а. Я просто люблю мати чим зайняти руки. Менше поганого лізе в голову. І тобі користь — все ж таки велосипед велосипедом, а машину мати потрібно.

Кас уявляє, як Дін приходить до нього вихідними. Вони разом сидять у вітальні, а потім пораються в гаражі. Після того - на кухні. Кас би міг мати ранки як сьогодні регулярно, щоби дивився на Діна і дізнавався про нього більше. Касу самотньо насправді дуже давно.

Він не відповідає, і мовчки дозволяє Діну роздивлятися машину далі.

Зрештою гість збирається йти додому. В коридорі на виході вдягає шкіряну куртку. За дверима сонце майже стоїть у зеніті - так легко вони понад годину провели разом.

Дін мнеться на порозі поряд з велосипедом:

— То е-м. Не підійде тобі моя пропозиція щодо машини?

— Пропозиція?

— Я би взявся за ремонт у вільний час. Чи ти, може, тепер не сильно довіряєш мені після зриву домовленості? Я не нав’язуватиму свою компанію, якщо не хочеш.

Серце Каса тане у мить. Ну звідки у Діна такі думки, коли вони провели разом чудовий ранок? 

— Що ти таке кажеш, Діне? Зовсім, ні. Навпаки, твій візит — окраса цього ранку. — Кас кладе руку Діну на плече у раптовому пориві ніжності. — Як і твоя компанія. 

Дін стріляє поглядом на Касову долоню у своєму плечі. Кас поспішно забирає руку, розуміючи, що торкнувся іншого без дозволу. Не варто було? Так лагідно торкатися іншого чоловіка. 

Але він лише хотів упевнити Діна.

— Я тільки не хочу забирати в тебе час. 

Дін дивиться тепер на нього, наче вирішуючи, вірити йому чи не вірити. Кас пробує усміхнутися, щоби якось зам’яти ніяковість.

— Тож я напишу тобі свій номер, і ми домовимося, коли мені прийти? — перепитує Дін.

— Звісно.

Кас радіє, що все знову у нормі.

— Ще побачимося?

— Так, Діне. Гарних вихідних.

Дін іде. Спускається ґанком. Виходить за огорожу. А Кас ще стоїть і дивиться, як віддаляється його силует. Квіти з Дінового городу у глибині дому на кухні тому, що гість хотів вибачитися за затримку з послугою. Сніданок, тому що заскочив Каса без попередження. А згодом ще і пропозиція ремонту машини… Кас ніколи не сподівався завести приятельські стосунки саме з Діном з усієї громади, але, здається, це починає ставатися само собою. 

Кас трусить головою, щоби відбитися від раптових спогадів, як у школі ходили чутки про Дінову бісексуальність, і що Джон відправив його на конверсійну програму небезпідставно. Звісно, підліток Кас у своїй кімнаті мріяв про те, щоби Дін Вінчестер одного разу обрав його своїм хлопцем. Але це було так давно…

Кас дивиться вслід дорослому Діну, тепер одруженому чоловіку, з сім’єю, що пропонує йому спілкування і добре сусідство. Тож якщо Кас хоче дозволити собі погодитися, не варто згадувати юнацькі почуття.

Кас змушує себе перестати дивитися на Діна і зайти додому. А коли не втримується і зиркає на дорогу знову з вікна вітальні, постать Діна вже сховалася за рогом.

Ввечері Кас читає у вітальні у кріслі, коли оберт ключа у замку вхідних дверей порушує тишу дому. На мить його серце лякається, але він швидко розуміє, що, певно, це хтось із родини, і на заміну страху приходить роздратування. Він же просив родичів попереджати про свої візити. Так, це спільний дім, але зараз тут живе він один. Хіба важко набрати номер і сказати що заїдеш увечері?

— Кастіелю? — лунає з коридору.

Ну, звісно, що хтось із братів, а саме Рафаель. Анна додумалася би принаймні у двері подзвонити. 

Кас не говорить нічого у відповідь, поки брат не заходить до вітальні.

— Чого не вітаєшся? — питає той пихато.

Рафаель, статний чоловік, що давно розпочав п’ятий десяток, встає перед ним упевнено.

— А чого ти являєшся без попередження? — парує Кас. — Можливо, мене і вдома немає, а ти вітаєшся з порожнім простором.

— Ха. Куди б ти дівся у суботу ввечері? Та і загалом, це і мій будинок теж. Що, мені дзвонити домовлятися, чи я можу прийти до себе додому?

— Але зараз ти тут не живеш і виховані люди…

— А виховані люди не вітаються зі старшими братами, говорять з ними у такому тоні? — переходить Рафаель в атаку миттєво.

Зовсім як батько, що не скажи. Тактика настільки відома Касу, що вже набридла до чортиків. Сперечатися немає сенсу. Кас би волів взагалі з братом зайвого разу не спілкуватися — однаково той ніколи його не чує.

— Ти по справах прийшов чи мене повчати? 

— А як же, по справах. Я би не їхав просто так через пів міста, — набундючується брат ще більше. 

— Тоді кажи, яких.

— Я знайшов нам потенційних орендарів. 

Серце Каса падає у шлунок.

— Наступного тижня приїдуть дивитися ферму, а зараз просили скинути фотографії, — продовжує Рафаель. — Тож я поклацаю будинок, бо у мене в оголошенні переважно світлини земельної ділянки, а не самого дому. 

Чергове нагадування, що скоро йому доведеться залишати будинок осідає у Каса всередині чимось їдким.

— Коли саме вони приїдуть дивитися?

— Ще не вирішили. Кажу ж, на тижні. Але ввечері після роботи, бо люди зайняті. Я сказав, що ти постійно вдома.

Як зручно!

— То мені кожного дня на них чекати? 

— А ну не кривляйся.

— А коли прийдуть, що з ними робити?

— Ну просто показати все тут, Касе. Відповісти на запитання, — дратується у свою чергу Рафаель. Здається, він і сам нічого не знає. Але ж потрібно тримати статус голови сім’ї!

— А що за люди?

Кас же має принаймні знати.

— Люди як люди. Фермери. Нік із Майклом знайшли. Тож твоя справа — показати дім. Ми і так зі своєї сторони зробили більшість справи. 

О як!

— Час, щоби і ви з Анною включилися у сімейні справи.

Брови Каса повзуть вгору.

— Анна, яка останні роки доглядала батька, чи я, який, власне, з ним жив, і єдиний продовжую його справу в церкві маємо включитися?

— Так вже і продовжуєш. Ти ж тільки на підхваті.

Неймовірно!

— Ти у церкві навіть не кожної неділі, Рафаелю.

Хороший татів хлопчик підтискає губи.

— Я іду робити фотографії, бо в мене діти і сім’я. Немає часу з тобою сперечатися.

Кас тільки хитає головою. 

Коли він пробує повернутися до читання, голос Рафаеля раптом лунає з кухні.

— Звідки квіти?

Серце Каса пропускає удар: Дін приніс йому айстри. За роки у цій сім’ї Кас добре навчився захищати своє.

— Купив квіти та поставив на стіл, — бреше він.

— А-а, — розчаровано протягує брат. — А то я думаю, може ти нарешті якусь панянку чекаєш у своїй келії. 

“Йди до біса,” — говорить Кас про себе. Але вголос мовчить. Повертається до читання.

Тим часом, Рафаель спускається у гараж, а потім ще вештається домом. Кас намагається абстрагуватися, але тепер його мозок уже у захисному режимі і не зможе розслабитися й зосередитися на тексті книгм, поки брат не піде. Чи він прибрав з кухні інші сліди Діна? Посуд вони помили одразу. А в гаражі нічого не лишилося? Кас не чекав, що хтось нишпоритиме будинком сьогодні.

Нарешті Рафаель збирається на вихід.

— Побачимося завтра у церкві.

Ось як… Отже, цим Кас його зачепив.

Зранку Рафаель стоїть із дружиною та дітьми на службі в церкві. Вітається з Касом кивком, від чого хочеться звести очі, але Кас стримується і відповідає тим самим. Вони не вестимуть суперечку на людях, які підходять після служби до молодого пастора, а хтось і до Каса запитати, чи відбудеться осінній ярмарок і дізнатися змінений розклад гуртків. Поважному брату Кастіеля і старшому сину колишнього пастора Рафаелю точно не личила би нечемна поведінка у святу неділю. 

Вже на виході Кас помічає Лізу, яка сьогодні, напевно, стояла десь дуже далеко серед інших вірян. Вона ввічливо усміхається йому і киває здалеку. Кас відповідає так само. Поряд із нею дівчинка років семи, у якій він впізнає риси Діна, і підліток-син, який схожий на маму, адже Ліза з Діном зійшлися, коли та вже мала дитину. Втім, щось у поставі хлопця видає те, що його виростив Дін.

Чи пристойно те, що Кас насолоджувався компанією Діна вчора вранці? У долоні горить доторк до його плеча, який Кас собі дозволив на прощання. Він проводжає Лізу з дітьми поглядом до виходу з церкви, не в силах змінити того, що з дитинства кохає їхнього батька з відстані.

Після душу ввечері Кас у ванній кімнаті намагається вирішити, чи поголитися, чи відкласти справу на ранок. Вже по дев’ятій, коли лунає рінгтон мобільного зі спальні. Кас швидше зав’язує халат і виходить, щоби встигнути відповісти. Напевно, Рафаель. Він бере телефон в руки, але номер незнайомий. Невже брат дав його контакт тим фермерам, а ті дзвонять так пізно?

— Алло?

— Касе? Привіт, це Дін.

Мурахи пробігають шкірою Каса під халатом, а роздратування на уявний дзвінок Рафаеля випаровується як і не було. Бо Кас стоїть у своїй кімнаті і приймає дзвінок від Діна. 

Той теж звучить радісно.

— Діне, привіт, слухаю.

— Не надто пізно тебе турбую?

Пізно, але Кас не хоче визнавати.

— Я ще не сплю.

Він ще більше загортається у халат і йде присісти на ліжко. 

— Ну добре. Бо не хотів би тебе розбудити, адже насправді нічого серйозного не сталося.

— М-м.

— Ліза каже, ти був у церкві сьогодні.

Кас згадує дружину Діна з дітьми.

— У церкві мене легко зустріти.

— Хах. Точно. Але виходить, що у тебе тільки субота є повноцінним вихідним?

— Я не надто завантажений у неділю, та і в решту днів можу знайти час, тож не жаліюся. 

— Добре. Це добре. 

Дін витримує паузу у розмові. Наче вирішує, чи говорити далі.

— Бо я, знаєш, справи на тиждень планую, а ми так і не домовилися щодо машини, — пояснює нарешті Дін, чого дзвонить. 

Дійсно. 

— Я можу заходити до тебе в будні дні після роботи — з сьомої, чи одразу після роботи, але, боюся, тоді тобі знову доведеться мене годувати, хех.

Чудовий час, проведений з Діном на кухні вчора. А потім їхні айстри помітив Рафаель.

Кас згадує про потенційних орендарів. 

— Цього тижня, напевно, не вийде, вибач.

— Оу, — бадьорий голос Діна падає вниз.

— Пам’ятаєш, я казав, що сім’я хоче здати землю в оренду?

— Так.

— Цього тижня планують прийти потенційні клієнти дивитися, але брат не може сказати, коли саме. Тож я хвилююся, що домовлюся з тобою, а доведеться скасовувати зустріч.

— Нічого, можна і скасувати. Та ми ж і у гаражі будемо. 

Рафаель помічає квіти у Каса на кухні. Ні, так Кас не знатиме спокою.

— Вибач, але мені незручно у такій непевності. Давай я сам тобі подзвоню, коли з цією справою вирішиться? 

— Можна і так.

— Це ж твій номер, з якого ти дзвониш зараз?

— Так.

— Я запишу і домовимося пізніше. 

— Добре, Касе, добре, — голос Діна стає лагідним.

Чути своє ім’я, вимовлене Діном з теплотою і ніжністю надзвичайно приємно. Кас заховує дрібничку щастя у себе в серці.  

— Тоді поки що гарного тобі тижня і вдалих інших справ?

— Дякую, — усмішка Діна в голосі. — І тобі. Вибач ще раз, що так пізно набрав.

— Пусте.

— Надобраніч?

— Так, Діне. Солодких снів.

Кас кладе слухавку, а сам дивиться у вікно через поле, де стоїть будиночок-човен. Можливо, якщо переїхати туди, запрошувати Діна в гості стане простіше?