Archive of Our Own ^beta

Похорони пройшли огидно. На них була лише вона та сестра Аї. Іноді переглядалися, іноді та дівчина з недовірою зиркала на Одрі, проте все кладовище мовчало разом із ними. Уникало зайвих конфліктів, так як родичка раніше вперто заявляла... «Ця богиня легко згубить мою сестричку». Узагалі хотілося сперечатися: у сенсі вона? Хто сам у вікно стрибнув, до цього тикаючи в себе гострими предметами? Хто постійно пив алкоголь і змушував юну Готьє хвилюватися? Будь-які екстремальні ідеї розпочинала Яно. Будь-які небезпечні вчинки втілювала в життя теж вона. Крайньою ж зробили ту, котра вижила, що логічно, але несправедливо. Аж викликало певне обурення, бо якого біса?

– Знаєш. У мене із самого початку було погане передчуття щодо тебе, – зненацька голос розвіяв мертву атмосферу. Хіба квіти коло поховання шелестіли. Зазвичай їхні зустрічі не супроводжувалися словами, а сьогодні щось новеньке. Це тривожило, змушувало серце битися сильніше, відбивати певні ритми. Моторошно. Чекала покарання й засудження, ніби мала дитина, хоч і різниця в них відносно мала у віці.
– Що маєте на увазі? – обережно питається дівчина. Нахилила голову, старалася знайти щось цікаве в банальній бруківці під ногами чи траві, що вже псувала місцеву естетику. Цвинтар знову не давав і шансу сховатися, обережно тримаючи за плечі. Ніби тиснув на них, ніби от-от і кігтями змусить пролитися кров.
– Не приховуй. Не роби вигляд, мовби не тямиш. Пам'ятаєш Марію? – це ім'я зробило боляче, додало серцю чергової тріщини. Марія? Так, а як забути? Це її старша сестра. Так. Її старша сестричка, чиє життя нещадно відібрали. І вона не винна, не винна, не винна, просто не винна! Не могла нічим допомогти, не могла врятувати, не могла якось повернути події в інший бік. Чому згадує? Невже? Та ні... Має ж краплю совісті, щоб не лити на душу кислоти.
– Авжеж, пам'ятаю, – коротко. А є чого додати? Пам'ятає. Добре пам'ятає. У них непогані стосунки були. Для молодших далека, але для Одрі нагадувала маму. Вона й подала певний приклад. Саме її принципами та діями керувалася потім. Але між ними досі зоставалося певна різниця: молодша ніколи не вірила в Бога та батька, поки померла свято довіряла їм обом. Була готова віддатися Вищому, віддатися батькові... Ніколи не знала свого життя без прикрас організації. Либонь, тому й загинула до дня звільнення.
– Якщо подумати, то не дожила навіть до повноліття... Ми могли б утікти разом, але, на жаль, світ подарував тебе. Твоє жалюгідне існування, – слова промовлялися з чистим болем. Глибоким, що гриз кісточки та обережно облизував їх, обпікав. Місао, так звали людину напроти, майже що плакала. Стиснула кулаки від злості. Стримувалася, аби не перейти на крик. Напруга лишень росла, поки Одрі не спробувала банально зробити декілька кроків геть, – і після того просто тікатимеш? Буквально її плоть була на твоєму язиці, а ти зробиш вигляд, що нічого не трапилося?
– Так! Саме так! Я піду звідси прямо зараз! Не збираюся слухати ці дурні обвинувачення, ніби ти сама не знаєш. Не знаєш хто стоїть за всіма нашими бідами, – зненацька на очах з'явилися сльози. Готьє зупинилася, прикривши обличчя руками. Волілося сховатися, прийти до когось попрохати допомоги. Але... Остання людина в її житті добровільно пішла назавжди. Не вернеш, не спробуєш умовити не йти. Мертві не говорять, а їхні вуста диявольсько холодні.
– Бунтувати за якусь дурню ти була перша, а тоді? Тоді що заважало? – їхні діалоги нагадували зламаний телефон. Перша не чує другу, а друга першу. До кожної долітає кілька фраз, а вирішувати як дорослі люди жодна не бажає. Обом холодно при згадці минулого, а квіти ніби починали в'янути чи покриватися інієм.

Дощ. Постукування по якомусь сміттю біля чужих гробовищ. Вологість та цей характерний запах, що заполонив простір навколо. Узагалі... Обидві навіть не думали сховатися чи ще щось. Просто все більше мокли, уникаючи поглядів у чужий бік. Як легко просто сказати, а не діяти. Мовби не обидві жертви організації, її власника. Мовби не були маріонетками в чужих руках, допоки все не закінчилося. Моввби взагалі щось вирішували... Так смішно, люди все намагаються замати контроль там, де його насправді й не мали. Ну тобто взагалі мати не могли, у цьому жодного сенсу. Банально в будь-який момент їхні життя інші годні були обірвати.
Пройшло з п'ять хвилин і тоді Одрі нарешті наважилася переступити межу невеличкого паркану, що прикрашав територію. Співрозмовниця навіть не старалася зупинити, просто відпустила й дала спокою. Дівчина ніколи не зможе пояснити чому тоді боялася. Чому на це погодилася й узагалі дозволила собі подібні дії. Це був крах її особистості, а найстрашніше... Тепер хтось один у цьому світі назавжди звинувачитиме в смерті коханої без краплі сумнівів чи співчуття.

– Флорін. – як тільки гудки по той бік затихли й трубку взяли, Готьє якнайшвидше дала голос. Аби хтось утішив. Ага, воліється, аби хтось утішив і не відпускав. Хотілося повторили їхні давні посиділки разом посеред ночі. Позаду церкви, яка нещадно розбивала життя, але за якою дещо сумувала. Тужила за моментами разом, мов зовсім юна дівчинка, яка загубила улюблену іграшку.
– Так? Слухаю, говори швиденько, – без здивування або особливих емоцій відповідає, немов будь-якій іншій людині. Узагалі про церемонію знала, про самогубство Аї так тим паче. Чула плач Одрі і її самокопання, однак на зустріч тоді відмовила, мовляв, зайнята. Зараз навряд вийде другим дублем повторити трюк, якби боляче не було бачитися вживу. Усе вело до очевидного висновку — скоро сидітимуть в одній машині.
– Забери мене, будь ласка. Ну. Із зборища могил, – паня намагалася взагалі суму не видавати. Сльози змиє ливняка, ну а зовнішній вигляд на щось скине. Навряд Рін здивується, правда ж? Таке огидне ще пошукай, тяжко буде. І чи взагалі варто кликати її Рін? Флорі? Хоч збереглася звичка в обох на «ти» звертатися, інакше б остаточно згубила нервові клітини.
– Гаразд, скинь адресу, буду через хвилин п'ятнадцять, – їхній діалог здався б кожному дивним: не бачилися роками, не спілкувалися нормально місяцями, а туй без проблем на й забери. Просто так, без причин чи чітких пояснень, хіба погода у виправдання.
– Дякую, я заплачу, якщо знадобиться. Вибач, що потурбувала, – дурня яка... Гроші? Господи, та співрозмовниця заплатила б, щоб просто не бачитися. Проте певна істина, від якої не втікти, зупиняла: зараз дехто банально не в стані, не витримає іншого «таксиста», розридається на місці. Коштами не вийде вирішити питання, а емпатія кинути не давала. Клята емпатія.

Пройшло справді не більше зазначеного часу. Дешева та старенька машина під'їхала акуратно, не змусивши когось пірнати в калюжу. Чудо, бо в більшості випадків не справлялася з швидкістю і припирала пасажирів лаятися. Давній подрузі ж дивом пощастило обійтися без ще більших ляпів у житті. Їх і так вистачало. Узагалі когось настільки мокрого й брудного пхати до авто — майбутні муки. Уже гаразд, що є то є... Доведеться витерпіти чергові нюанси. Ох, був би бодай один плюс із стрічі. Поки хіба дещо побитий настрій та неприємний осад.
– Ще раз дякую, урятувала, – юначка легко всміхається, а після сідає на заднє сидіння. Узагалі намагалася якомога менше рухатися, аби нічого не заляпати. Це через раз виходило, уже непоганий результат. Пройшла мить і товаришка легким рухом увімкнула щось штибу радіо. Мабуть, аби заглушити думки. Аж надто шуміли, бігали колами, буцім стая зляканих овець. Туди-сюди без зупину.
– Забудь, дрібниця, – коротко, зрозуміло, більше не хотілося. Двигун видав характерні звуки й вони зрушилися з місця. Почали шлях без пригод, дивовижно, тепер доїхати й воля. Воля від не надто жаданої гості. Стільки часу... І жодним разом не дійшла до банального поговорити душа в душу. Тобто їй не те щоб воно треба, якби хотіла... Ех.
– Бажала знову сказати пробач. Ну, за те, що трапилося. Тоді Аї зірвалася, тяжко було обійти ситуацію інакше, – починає Одрі, що сприйнялося по той бік банальною ввічливістю. Аби не було настільки незручно та дискомфортно. Так просто від водійки не добитися справжнього прощення, хіба формального. Його дала вже не один раз, декілька точно.
– Повторюся: Адель і я вже тебе пробачили. Варто забути минуле, ми були молодшими, аніж зараз, – вертіти руль стало методом заспокоїтися, хоч іноді бігали думки натиснути газ і не відпускати. Боже, можуть просто помовчати? Чого виявила жаду контакту, коли не треба? Аж дратувало, чесно. До душі чіпляло. Як потрібно було, так мовчала рибою. Насправді Адель не сказати, мов висловлювала думку щодо ситуації. Заради підтримки полаяла «зрадниць», але надто любила гурт. Точно осторонь не лишилася всередині себе.
– Просто... Іноді жалкую. Яно постійно чіпляла мене за ту кляту банду. Постійно влаштовувала сварки, які переростали в дещо масштабніше. Ішла з дому, погрожувала власним самогубством і... Урешті-решт дійшла до цього, зоставивши мене хіба з могилою, – дівчина повернулася в бік вікна, оминала будь-якого погляду на Флорі. Колись її любу Флорі... Чому ж учинила настільки дурно? Іноді взагалі сумнівалася, чи захоче жити далі? Чи вартує? Справжню дружбу або ж навіть кохання втратила. Раніше вважала другим тільки те, що було з Аї, однак зараз... Ситуація трошки перебудовувалася.
– У тебе було достатньо часу, щоб банально побалакати з нами й вернутися. Твій вибір зостатися із своєю «коханою», – із певним присмаком невдоволення вона не могла стримати легкого негативу. Ото найшла кому пожалітися, їй бо, ще б чого придумала. Краще хай забуде й далі сама розбирається, Рін своєю персоною більше не грає та не поспішає. Нащо? Аби відчути в черговий раз неприємний гострий ніж у серці? Аби зрадили й забули про всі почуття тільки-но стало невигідно? Мазохізмом не страждала заради схожих насолод.
– Розумію, але... Не вилітає з голови моменти, коли вперше вмовляли Адель до нас приєднатися, бо нам подобався її вокал. Коли провели першу репетицію і ми тебе сварили за не ті клавіші жартома. Коли провели перший святковий обід, бо виступили в шкільній актовій залі... – пейзажі за вікном проминали швидко. Разом із картинками спогадів у її забитій тривогами голові. Узагалі кожна стара ситуація з друзями викликала ностальгію і журбу. Журбу за бувальщину, котрої не вернути. Ніяк, навіть ураховуючи, що саме тут усі цілком живі. Живі й здорові. Ніхто не намагався втікти від буття, але напруга нікуди не згасала. Гаразд, сьогодні максимально неприємний день, то вартує визнати. Визнати та прийняти, поки не зруйнувало остаточно.
– Часи були непогані, але не сильно змінює сьогоднішні обставини, – тяжко забути, проте і її чіпляло. Обожнювала гурт. Він став їй домом, теплим колом, де завжди приймуть. У школі завжди ігнорували. Робили вигляд, що такої однокласниці, як Роуз, не існує. Просто нема й усе. Наче намагалася привернути увагу, задобрити, а результату... Лише ті троє давали надію на краще, хоч й Аї, бути чесною, здавалася зайвою. Ніби не вписувалася та не воліла. Уникала ближчих розмов, дій. Лізла до однієї людини, а інших навіть за частину цього світу не вважала. Що є, що нема... Адель навіть розділяла оці емоції, просто замовчувала чисто з поваги до інших чи не хотіла рушити картинку в голову. Картинку вічного ідеалу і їхнього персонального раю. Ну... Пані Готьє Етельдред, ти точно стала її особистою білою смугою в житті, але водночас і плямою чорнил на світлому полотні.