Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Якщо Бог є в мені, то він є будь в кому.
– Франциск Ассизький

― Знаєш що, ― сказав Френк, спостерігаючи за тим, як Люк готував голку. ― Річ у тім, що Бог мене ненавидить.

― Бог наслав на тебе харчове отруєння?

Френк звів плечима і відчув крізь сорочку рипіння потрісканого шкіряного крісла. 

― Чому б і ні?

Люк підсунув стілець ближче до Френка і перемістив сигарету з одного боку рота в інший не торкаючись її ― дивний відпрактикований рух, від якого його сиве щетинисте підборіддя взялося брижами.

― Може, в нього є справи важливіші за проклинання твого кишечника, ти про це не думав?

― В нього є справи важливіші за турботу про моє, блять, життя, це вже точно.

Харчове отруєння, як Френк вже пояснив Люку, було лише початком. Якби він не отруївся, то йому б не довелося відпрошуватись з роботи, і він не отримав би двох повідомлень від Браяна про те, який він розчарований через те, що Френк несерйозно поставився до їхньої розмови про його абсентеїзм, і він не змусив би себе прийти на роботу раніше, і він не побіг би в туалет проблюватись посеред пірсингу мошонки Даррена Гейвуда, і адвокати Даррена Гейвуда не надіслали би Браяну приємного листа зі звісткою, що вони подають в суд, тому що проколота мошонка Даррена Гейвуда роздулась від інфекції і, вочевидь, сочилась гноєм.

― Я помив, сука, руки, ― сказав Френк, дивлячись, як Люк протирає йому спиртом тильну сторону кисті. ― Тобто я ж не язиком колов мужику яйця, розумієш, так?

Люк кивнув. Попіл, плутаючись у довгому кошлатому Люковому волоссі, падав на підлогу.

― Я розумію тебе, брате.

― Короче, сьогодні на роботі я трохи вийшов із себе, ― Люк ввімкнув світло над кріслом і Френк заплющив очі. Рука Люка накрила його власну і лишилась там на кілька секунд ― дивний інтимний жест, трохи чудний, але водночас заспокійливий. ― Браян знов сварив мене. Але я ж, блять, люблю це місце, вкладаю в нього душу й серце, а він думає, що я придурююсь, аби не йти на роботу. Сучара знав, що в мене погане здоров’я, коли наймав мене. Я не розумію, що він, нахуй, від мене хоче.

Люк мугикнув. Френк відчув мокрий кінчик ручки на кісточках пальців.

― Скажи мені ось що, ― сказав Люк, малюючи. ― Якщо ти теж в цьому бізнесі, то якого лисого ти сидиш тут і робиш тату у незнайомця? Твої хлопці не образяться, що ти пішов не до них?

Френк думав про це, коли стояв коло студії Люка і витріщався крізь вікно, вже відчуваючи фантомний біль голки на своїй шкірі. Боб ненавидів, коли його клієнти йшли до інших майстрів ― Френк це знав. І це, мабуть, не допоможе з його планом «змусити Боба навчити мене робити тату», згідно якого він, в основному, просив Боба знов і знов, а той йому відмовляв. За це йому прочитають лекцію про те, що він не розуміє святості стосунків майстра і клієнта, Френк вже здогадувався, але ж він прийшов додому ― все ще під впливом лайки Браяна і ще одного «йди звідси» від Боба ― і побачив, що його двері виламали, гітару і телевізор вкрали, і, що найгірше, Елла зникла і її, мабуть, вже переїхав автобус.

Люк зіщулив очі.

― Елла?

― Моя собака, ― пояснив Френк. ― Тож я пішов її шукати. Мені здалось, що я її помітив, тому я залишив машину на розі і пішов у цей їбучий провулок, знаєш, отакий, що по телевізору показують, де купа смітників, глухий кут і, скоріше за все, блять, труп десь там під сміттям?

Френк посунувся в кріслі.

― Не рухайся, ― сказав йому Люк. Ручка досі водила по його руці.

― Вибач, ― сказав Френк. ― Короче, собаки там не було. Я не знаю, що я там побачив, але коли я повернувся, мою машину конфіскували, тому мені, блять, довелось йти пішки. Цей район я не знаю, якось я дійшов до цього місця і подумав… Не знаю. Від тату мені краще на душі.

Це була не вся правда. Френк плентався вулицями з піднятим навколо лиця мокрим комірцем, який ніяк не захищав від дощу, у його голові безперестанку крутилось розчароване обличчя Браяна і як Еллу розчавлюють усілякі машини, і лист від Медікейд*, в якому йому знову відмовили у допомозі, і пропозиція мами переїхати до неї, поки він не стане на ноги, і раптом він підвів голову й побачив слова, виведені мерехтливими неоном, неначе обшарпаний знак з небес ― «ТАТУ».

І вона була там, у вітрині, на аркуші жовтуватого паперу, прикріпленого аж у верхньому кутку, бліда на тлі кельтських символів і сексуальних демониць, її невиразне обличчя і м’яке пір’я несхожі ні на що з того, що Френк коли-небудь бачив, і Френк подумав: «Я тебе знаю», і відчув, як щось смикнуло у животі, наче рибацький гачок потягнув за пуп, потягнув до поверхні води ― і він зайшов у двері, перш ніж усвідомив, що робить.

Але він не хотів казати про це Люку. Він вже й так йому душу вивалив. Це було так дивно: Френк ― базікало, без сумнівів, але він зазвичай не плів язиком про те, який в нього поганий тиждень, незнайомцям.

І він почувався вдома у тату-салонах, завжди. Запах ― такий різкий мокрий аромат чорнила ― те, як картинки на стінах і стелі робили кімнату меншою, ніж вона є. Дивом затишне місце, де можна сховатись, куди можна втекти. Цей старий мужик, сивий й пошарпаний, неначе після довгої бійки, сумирно вийшов з комори у, з усіх можливих речей, клятій шкіряній безрукавці, забитий від плечей до пальців і оголеного шматочка грудей, який Френк міг бачити, і мужик химерно дивився на тебе, наче бачив те, що ти намагався зберегти у таємниці.

― Я хочу дівчину з крилами, ― сказав Френк, переступаючи з ноги на ногу. Раптом йому стало ніяково за мокрі сліди від взуття, які він позалишав на підлозі. І наче бовкнути ось таке вже не було достатньо дивним, він продовжив. ― Я Френк. Я без запису.

Далі була мовчанка, під час якої Френк трохи вгамувався і почав бурмотіти щось про те, що помилився і треба спитати дорогу, але потім мужик просто простягнув руку і сказав:

― Люк. Проходь, брате. Я тебе розумію.

Назад у теперішньому Френк знов відчув на собі руку Люка, яка ковзнула від його ліктя до зап’ястка. Його пальці були грубими, а долоня м’якою, і повітря химерно пахло, наче багнюка під мокрим камінням, і Френк хотів розплющити очі, подивитись на контур, який намалював Люк, впевнитись, що все правильно, але Люк сказав:

― Легше-легше. Краще не рухайся.

І це було останнє, що почув Френк.

Коли він прокинувся… прокинувся, хто, блять, засинає під час тату? Френка процес не напружував, але це все ще, блять, голка в шкірі. Люк витирав Френкову руку ганчіркою.

― Чорт, ― в’яло сказав Френк своїм сонним язиком. ― Блять, вибач. Такого раніше зі мною не було.

Люк засміявся ― хрипле рипіння, яке, здається, не так часто виходило назовні:

― Не переживай. Хочеш на неї подивитись?

― Звісно, ― Френк піднявся і подивився на руку. ― О, чувак. Вона прекрасна.

Френку подобались крила, її обдерті крила, по одному з кожної сторони і два над її головою. Ще два звивалися вниз, наче ноги ― вона була неначе жінка, подумав Френк, жінка, яка лежала на ліжку перед… ні, після сексу, усе на видноті, лише не було ніякого тіла, тільки крила, крила і її лице, яке було чомусь сумним, попри відсутність якихось рис, сумним і прекрасним.

Вона була така ж гарна, як і на вітрині. Гарніша, тому що тепер вона Френкова.

Chapter Text

― Ти набив тату у незнайомця? ― Боб тримав Френкову руку і витріщався на неї так, неначе побачив там Діву Марію. ― Якого хуя, Аїро, ми що недостатньо вправні для тебе?

Френк завів очі.

― Глянь на неї. Вона прекрасна.

― Не знаю, ― Майкі навис над Бобовим плечем і дивився на руку Френка, з якої Боб вже відліпив плівку. ― Якась вона моторошна.

― Дуже моторошна, ― підтвердив Рей з іншого плеча Боба. ― І взагалі, відколи це тобі подобаються дівчата?

― Та йди ти, хіба тобі не треба стригти волосся? ― Френк забрав свою руку і притис до грудей. Він наліпив назад плівку і ніжно розгладив обличчя янгола. ― Вона класна.

― Мені здається, що я вже її десь бачив, ― сказав Майкі, торкаючись пальцями Френкового зап’ястка. ― Не як тату, а… на картині чи щось таке.

― Чув? ― сказав Френк Рею. ― Картина.

― В якому гівні ти його вимазав? ― Боб зморщив носа. ― Пахне моєю бабунею.

Це був не той крем, яким Френк мазав зазвичай, а Люків. Він простягнув його і сказав: «Пообіцяй мені наносити тричі на день ― і можеш брати задарма».

― Домашнє, ― сказав Френк Бобу.

Боб вирячився на нього.

― Домашнє? Блять, Аїро, там може бути що-завгодно, ти чого?

― Це просто травки, Господи.

Френк знав, що починає дратуватись, і за цей свій голос він ймовірно дістане від Боба потиличника, але йому було байдуже. Він знав, що брати у Люка крем було дивно, він знав, що вся ця ситуація була дивною. Не треба всім йому про це торочити.

― Чому ти витрачаєш гроші на нове тату? В тебе ж евакуатор машину забрав, ― Рей перевів погляд з голови клієнта і вказав своїми ножицями на Френка. ― Тобі треба заплатити, щоб її повернули.

― Грошей і так би не вистачило, ― відповів Френк.

Браян говорив по телефону у задній кімнаті, але Френк бачив його несхвальні погляди. Френк пішов до дверей свого кабінету ходою, яка, він сподівався, справляла враження заклопотаної людини.

― Ви знали, що вони беруть шістдесят баксів за кожен день, який вона там стоїть? Немає в мене більше машини. Мені цього місяця ледве вистачить грошей на їжу.

― Ти міг би попросити Браяна про аванс, ― запропонував Рей. Френк глянув на нього. Рей зітхнув, ― Так, знаю.

― Тобі треба позватися з ним через дискримінацію, ― сказав Боб. ― Не твоя вина, що ти ніжна квіточка.

― Чєл, закрий пиздак, ― Френк похитав головою, але мимоволі усміхнувся. ― Будь-що-будь. Се ля ві. Ти сьогодні навчиш мене користуватись цією штукою?

Боб глибокодумно покрутив голку в руці.

― Можливо, завтра.

― Завтра ніколи не настає, ― зітхнув Френк, але він намагався не видатись надто ображеним, бо знав, що Боб дражниться. Пройшло лише кілька місяців. Якщо він не припинятиме просити, Боб врешті здасться. Це лишень питання часу. ― Нічого, друже. Я почекаю.

Рей витріщився на нього.

― Серйозно, ти собі в сніданок підсипав Риталіну*? Чому не «якщо Боб негайно не навчить мене робити тату, я помру»?

― Пірсинг язика на другу вже прийшла, ― сказав Майкі.

У Майкі був такий прикол, що він ніколи нічого не записував, але завжди знав у кого о котрій клієнт. Френк жестом покликав знервовану дівчину і двох її друзів, які гиготіли біля дверей. Вона, мабуть, хвилювалась б ще більше, якби знала, що з Френком позиваються через інфекцію мошонки.

Дівчина балакала безупину, що не було б проблемою, якби Френк не намагався проколити її базікальний орган, а її друзі голосно перебивали, тож врешті Френк відіслав їх назад у фойє.

Його рука боляче пульсувала, поки він працював, але в цьому нічого незвичного не було. Френк щораз дивився на своє нове тату і просто… почувався задоволеним, спокійним, як і весь час відколи вийшов минулої ночі з салону Люка. Раптом усе здавалось не таким вже й поганим: його собаку скоріш за все, хтось знайде, він може розвісити оголошення після роботи, на гітару у нього і так не було часу, по телевізору суцільне сміття, і навіть ранкова істерика Браяна (цього разу через Френкове тату на руці, бо ж всі клієнти бачитимуть пов’язку) не здавалась такою жахливою.

Дівчині начебто було байдуже, вона радісно махала ногами, сидячи на канапі. Вона глянула на Френка, коли той сказав глибоко вдихнути, а потім, як він витягав голку, видихнути. Усе пройшло добре, вона навіть не скривилась і не намагалась засунути назад язика, коли він закручував кульку — і щаслива пішла разом зі своїми друзями.

Пізніше він пообідав з Майкі, і вони смачно попліткували про дівчину, яка танцювала на столі клубу, де вони були того тижня, зовсім без спіднього під тією горе-спідничкою, і коли Френк прийшов додому він почувався більш-менш впорядку.

У нього був певний розпорядок для вечорів, коли Майкі не тягнув його за собою у найкращий сюди чи щойно відчинений туди. Прийти додому, нагодувати Еллу, нагодувати себе, вигуляти Еллу, подзвонити мамі, пограти на гітарі/подивитись телевізор/подрочити, піти спати. У нього більше не було гітари, телевізора чи Елли.

Він присів на край ліжка і відчув порожнечу там, де раніше була вона: ось її кігтики цокають по кахлю, її мокрий ніс торкається його долоні, її нетерпляче гавкання коментує кожен його рух, якщо він дозволив собі відлити і запалити сигарету до того, як її погодувати.

Він взяв її з вулиці лише кілька місяців тому. Йому заболіло серце.

Він вирішив не сидіти склавши руки. Він зробив оголошення з фотографією її дурного напівсонного обличчя і словами «БУДЬ ЛАСКА ВЕРТАЙСЯ ДОДОМУ :(», і його контактами знизу, і пройшов стоп’ятсот мільйонів кварталів до канцелярського, щоб відсвітити копії. Дорогою назад він клеїв оголошення на кожен ліхтар, дерево і вільну ділянку стіни, яку лише міг знайти, і коли він прийшов додому, його зап’ястки дивно боліли: мабуть, від холоду вулиці, вологості і через те, що одну руку він перенапружував, а ту що з тату химерно вивертав, щоб їй не зашкодити.

Френк не дуже про них думав, але коли він прокинувся наступного ранку, вони досі боліли.

Він поглянув на долоню, поки тер зап’ястки під гарячим душем ― малюнок був справді красивий, подумав він, вишуканий і чіткий. Вона була ні на що не схожа. Він вдягнувся і намазав руку кремом, який йому дав Люк, обережно торкаючись рубців. Вони були червоніші, ніж у його інших тату, подумав він, але незаважаючи на це, процес загоєння виглядав нормально.

Крем заспокоїв біль у долоні, наче притупив його, і після хвилини міркувань Френк втер трохи і в зап’ястки. Допомогло більше, ніж ібупрофен, який він випив перед душем.

Коли він прийшов на роботу, Боб одразу відвів його в сторону і сказав:

― Не проїбись сьогодні, Френку.

― Супер, ― сказав Френк, знімаючи куртку. ― І тобі доброго ранку.

― Я сейозно, ― Боб озирнувся. Френк не зрозумів навіщо, бо навколо нікого не було, окрім Майкі, який не звертав увагу, бо читав статтю з журналу комусь по телефону. ―  Слухай, я не хотів нічого казати, але ти не залишив мені вибору зі своїм новим тату.

― Про що ти?

― До кінця місяця я почну тебе вчити, ― відповів Боб.

Френк ляснув Боба по плечу:

― Не жартуй так, придурок.

― Я і не жартую, ― сказав Боб, завівши очі. ― Але Браян вже й так думає, що ти збіса ненадійний, гаразд? Він за тобою слідкує.

― Ти серйозно мене навчатимеш? ― своєю нормальною рукою Френк взяв Бобову і стиснув. ― Чувак, це круто, о Боже!

Боб знов завів очі, але цього разу приязно:

― Ну так. Тільки не зроби з мене ідіота. Я мав вивалити Браяну все про твою завзятість і пристрасть, і, блять, впевненість йти до кінця. Не роби з мене брехуна.

― Не зроблю, ― пообіцяв Френк. Він зачекав, доки Боб розвернеться, а тоді миттю вчепився йому в плечі, щоб дотягнутися до його вуха і цьомнути. ― Бобе Браяр, ти найкращий.

Боб щось буркнув і струсив його.

Френк зробив маленький пірует, а потім пострибав до Майкі, щоб розповісти хороші новини.

― І я, ― сказав Майкі, піднявши догори свій довгий палець, щоб Френк зачекав. Він засміявся в трубку. ― Гаразд, не можу вже дочекатись, коли ми побачимось. Ти теж. Бувай.

Він поклав трубку і подивився на Френка:

― Ну, ― сказав він. Він мав на увазі «Ну?», але у Майкі не завжди виходило так, як треба.

― З ким ти говорив? ― спитав Френк, але потім вирішив, що йому байдуже. ― Чувак, Боб сказав, що він почне мене вчити!

― Я знаю, ― сказав Майкі, зліз зі столу і попрямував до кавоварки.

― Ти все знаєш, — жалівся Френк, ідучи за ним. Майкі мучив кавомашину, поки Френк нетерпляче підстрибував позаду. ― Ну-у-у, не ігноруй мене.

Майкі похитав головою і обернувся, обіпершись руками на стільницю.

―  Я знаю лише, що тобі треба бути відповідальнішим. Браян роздратований через усі твої лікарняні. І судовий позов не дуже допомагає.

Френк сплеснув руками.
― Якого хуя! Майкі, той пірсинг ― блять, витвір мистецтва, гаразд? Мудило ледь кровив, я продезинфікував усе, що, блять, міг як завжди. Це не моя вина.

Майкі повільно кивнув.

― І ти впевнений, що-…

― Впевнений, ― голосно перебив його Френк, повільно промовляючи слова, щоб точно дійшло. ―  Я її не пробивав. Я що, по-твоєму, аматор? Я робив пірсинг сотні мошонок, я знаю, що я, блять, роблю. Я можу проколоти твою із заплющеними очима прямо зараз.

Майкі скривився.

― Будь ласка, не треба.

Ранок Френка був повністю забитий: срані вуха потім носи потім брови потім знову вуха ― нудно страшно ― тож до обіду його зап’ястки почали нестерпно боліти. Він був у комірчині, ковтав парацетамол, коли зайшов Браян.

― Ні, ― сказав Браян, поглянувши на пляшечку у Френковій руці. ― Не кажи, що ти знов захворів.

― Ні, лише голова болить, ― збрехав Френк. Він запив пігулки апельсиновим соком і натягнув на лице велику усмішку. ― Як день, старий?

― Був би кращим, якби я не провів весь ранок в розмові з адвокатом, ― Браян кинув свої речі на стіл і впав на стілець позаду. Він потер руками обличчя і поглянув на Френка, його пальці відтягували шкіру під очима так, що той здавався втомленим і виснаженим. ― Френк, я мушу спитати.

― Ні, Браяне, ― Френк сів на стілець навпроти. Він зумів вимовити це не стискуючи зуби, але пальці всередині кофти стиснулись в кулак. ― Я не винен у тому, що в Даррена Гейвуда гнояться яйця. Я не був винен тоді, коли ти вперше спитав мене, і я не винен зараз.

Браян потер лоба, перенісся, а потім підборіддя. Його щетина гучно шурхотіла в тиші офісу.

― Він хоче, щоб тебе звільнили.

Френк нічого не відповів. Його зап’ястки знов боліли. Він розтиснув кулаки.

Браян сказав:

― Він заявляє, що ти пробив йому мошонку.

Френк розслабив руки і спробував непомітно потерти зап’ястки.

― Ой, заради Бога, блять.

― Пробита мошонка ― це серйозні ризики, Френк, ― продовжив Браян. ― Інфекція може потрапити в шлунок, може статися некроз тестикул-…

― Можеш стати йобаним євнухом або здохнути, ― закінчив за нього Френк. ― Ти думаєш я цього не знаю? Браяне, я попередив його. Я розповів, що є ризики, я дав йому підписати згоду, я дав йому ті срані роздруківки з інструкціями про догляд, які ти так любиш, і я не пробивав мошонку.

Браян пильно дивився на Френка. Френк усвідомив, що нахилився вперед через стіл до Браяна і мабуть підвищив голос. Він глибоко вдихнув і спробував розслабитися.

Врешті Браян сказав:

― Гаразд.

Френ звів брови:

― Що?

― Гаразд, ― Браян повторив. ― Я тобі вірю. Мені треба, щоб ти зустрівся з адвокатами і підготував заяву, ми з хлопцями теж зробимо заяви, які підтвердять твою, але, Френк, ― і це важливо ― тобі не можна бачитись чи як-небудь контактувати з Дарреном Гейвудом, зрозумів?

― Оу, але ми хотіли провести вихідні у Вермонті! ― Френк завів очі. ― Господи, якщо ніколи більше не побачу того хлопця чи його яйця ― це буде щастя.

― Я серйозно, Френк, ― перебив його Браян різким голосом. ― Не говори з ним, не шукай його, не взаємодій з ним, якщо він шукатиме тебе, навіть не дивись на нього. Ми порозумілись?

― Отже, мій план показати йому, що таке справді пробита мошонка, не здійсниться, ― пробурмотів Френк, а потім високо підстрибнув на місті, коли Браян вдарив обома кулаками по столу.

― Френк, блять! ― гримнув він, справді гримнув, неначе Френк був маленькою дитиною. ― Цей салон для мене все, блять, ти це розумієш? Вони можуть його забрати! Вони можуть нас закрити! Ти про це подумав? Ти думаєш іноді хоч про когось, сука, окрім себе?

― Я-…

― А як щодо мене, Рея і Боба? А Майкі? ― лаявся Браян, очевидно заводячись. ― Ти думаєш, хтось ще візьме його сидіти лялякати по телефону весь день? Ти думаєш, хтось ще зрозуміє, що він, блять, маг якийсь, як він щоразу затягує людей крізь ці двері? Ти хочеш, щоб і він втратив роботу?

― Пробач, ― сказав Френк, вражений.

― Не «пробач», а «я буду відповідальнішим» ― наполягав Браян. ― У тебе жодного пройобу, Френк, ти ніколи не лажав із голкою, тож так і має лишатися, коли справа дійде до суду. Ти щодня приходиш на роботу, ти шануєшся, ти допомагаєш бабусям переходити дорогу, ти не шумиш у своїй квартирі, ти, блять, під горщик стрижешся, якщо треба буде, ти зразковий нахуй громадянин, ти мене зрозумів?

Френк кліпнув:

― Так, Браяне.

― Добре, ― випустивши увесь крик із себе, Браян трохи здувся. ― Я справді витрачаю на тебе багато часу, Френк. Мені не подобається бути поганим босом, ти знаєш.

― Я знаю, ― сказав Френк. Він справді знав. Вони з Браяном були хорошими друзями, ще до того як почали разом працювати.

― Але з тобою іноді дуже важко, ― продовжив Браян.

― Я знаю, ― повторив Френк. Його зап’ястки дуріли: дивний пульсуючий біль, який пронизував до зворотнього боку долонь. Він проігнорував його і сказав, ― Вибач мені, Браяне. Я постараюсь.

Браян втомлено поглянув на нього.

― Багацько ж я на тебе кричу, га.

Френк звів плечима.

― Думаю, я на це заслужив.

― Блять, ― Браян відвів плечі і підняв до очі до стелі, пробурмотівши щось собі під ніс, що Френк не розчув. ― Добре, йди працюй.

― Гаразд, ― сказав Френк. Він підвівся і пішов до дверей, а потім обернувся. ― Браяне, дякую, старий. Що допомагаєш. Це для мене багато значить.

Браян видобув звук схожий на сміх.

― Так. Але проїбешся ще раз і я схоплю тебе за яйця, що вже там Даррен Гейвуд.

Френк вислизнув назад до свого кабінету і всівся на стілець у кутку, намагаючись не виглядати надто пригніченим і винним. Пройшли десь дві наносекунди ― і Рей нервово стояв біля дверей.

― Що, ― сказав Френк.

― Він ж це не серйозно про горщик, так? ― схвильовано запитав Рей. Він зайшов у кімнату і простягнув руку, щоб пригладити Френкове волосся. ― Бо я думаю, що в тебе череп не той.

Френк засміявся і показав йому пальця.

― Йди нахуй, у мене ідеальний череп.

Рей широко всміхнувся і потягнув його до зали.

― Ходімо, тебе треба підстригти. Маю кілька хвилин перед наступним клієнтом, так, Майкі?

Майкі перегорнув сторінку «Козмо Ґьорл»*.

― П’ятнадцять.

― Супер, ― Рей всадив Френка у крісло і різким пишним помахом накинув на нього пеньюар. ― Якого в тебе так швидко росте волосся на потилиці, Аїро, ти його Міракл-Ґро* миєш?

Коли Рей займався його волоссям, йому завжди ставало спокійніше. Майкі щодня приходив раненько, щоб його випрямили плойкою, намастили воском, доглянули і причепурили. Серйозно, Френк, любив Торо, але спати любив більше. Проте Рей був дуже хорошим майстром, він міг би без проблем працювати в якомусь з дорогих салонів, але він казав, що йому не цікаво щодня робити одні й ті ж три зачіски, і, у всякому разі, дівчата в тих салонах його лякали.

― Чому вони оранжеві? ― сказав він зараз, коли Френк йому про це нагадав. ― Це неправильно. І вони змушують тебе рекламувати увесь той брендований непотріб. Ні, дякую.

Рею обирав засоби для волосся, як Френк обирав їжу ― якомога менше тваринного і якомога більше «якихось травок». Він використовував лише власні домашні гіппі-настоянки, всі вони називались на честь пісень Iron Maiden. Клієнти їх обожнювали. Браян намагався їх сертифікувати, щоб можна було продавати їх в салоні.

Він достриг Френкову шию і встав, відкинувши ногою в сторону свій стілець.

― Досі хочеш відростити? ― спитав він, натискаючи на педаль знизу стільця, щоб підняти Френка вище.

― Не знаю, ― Френк задумливо подивився на своє обличчя в дзеркалі. Позаду він бачив Майкі, який витріщався у вікно, не звертаючи жодної увагу на дзвінок їхнього телефона. Він не бачив Боба, але чув гудіння його голки. ― Можливо.

― Лиш би оті дреди лишились в минулому, ― похмуро сказав Рей. Він клацав ножицями, повертав Френкову голову то туди, то сюди подушечками своїх пальців. ― Ой, а що в тебе з руками, старий?

― Що?

Рей кивнув головою униз.

― Або тобі болить, або ти не робиш те, що я думаю.

Френк подивився на свої руки і помітив, що знов тре зап’ястки. Те, як пеньюар здіймався від його ритмічних рухів вверх і вниз, дещо нагадувало.

― Оу, ― сказав він і захихотів. ― Так, в мене дуже болять зап’ястки, не знаю чому.

― Хочеш масаж? ― співчутливо сказав Рей. Рік тому Браян змусив Рея пройти курс індійського масажу голови, тож Рей тепер вважав себе майстром.

Френк похитав головою.

― Ні, але дякую, друже.

― Гаразд, ― Рей поклав ножиці і почав порпатись у шухляді. ― Це новеньке, ― сказав він, показуючи скляночку з чимось, що Френку було схоже на шпаклівку. ― Називається «Charlotte the Harlot».

Френк заплющив очі, поки Рей втирав йому у волосся свою Шарлотту.

― Блять, як добре пахне.

― Скажи? ― Рей метушливо смикав короткі пасма на Френкових скронях і проводив руками по гривці, закручуючи її трохи так, як Френк ніколи не міг відтворити вдома власноруч, хоча робив усе те ж саме, що й Рей. — Краще, ніж та хуйня, якою ти мастиш своє тату. Я лише «за» уникання штучних складників, але, знаєш, якщо ти хотів чогось натурального, то міг би прийти й до мене.

— Я знаю, — сказав Френк і винувато відвів погляд. — Я просто не подумав.

Рей якраз знімав з Френка пеньюар, коли Майкі раптово вискнув, зістрибнув зі столу і вибіг крізь двері.

— Шо за, — сказав Боб, звівши очі.

За хвилину Майкі повернувся, обіймаючи якогось чорнявого хлопця у довгому чорному пальті і десь дев’яти шарфах.

— Ах ти гівнюк, — він промимрив, бо його рот був міцно притиснутий до щоки того хлопця. — Ніколи не смій мене більше лишати так надовго.

Хлопець засміявся і міцніше обійняв Майкі.

— Я теж за тобою скучив.

Вони стояли там, гигикали й обіймались, років сто. Френк звів брови до Рея у дзеркалі, але Рей не побачив, бо обмінювався збентеженими поглядами з Бобом. Врешті Браян, який в якийсь момент вийшов з кабінету, прокашлявся й сказав:

— Майкі, мені здається, що я досить, ем, спокійно ставлюсь до того, що ти робиш у робочий час, але я думаю, що деякі речі краще приберегти для -…

— А, — сказав Майкі, врешті звільнившись від обіймів. — Джи, це мій бос Браян, а це Боб, Рей і Френк, — він вказав на кожного пальцем, а потім знову поклав руку на шию того хлопця. — Народ, це мій старший брат Джерард.

— Привіт, — сказав Джерард, сором’язливо помахавши.

— Я так на своїх братів не чіпляюсь, — пробурмотів Рей, встаючи зі стільця.

— Реально, — погодився Френк, хоча він й не мав братів. Він показав Джерарду свою найкращу усмішку і простягнув йому руку. — Здоров, приємно познайомитись. Майкі нам розповідав про тебе нічого.

Джерард теж всміхнувся й хотів був щось сказати, але спинився і взяв Френкову руку.

Раптово, відчутно і благословенно біль в зап’ястках Френка зменшився. Френк ледве стримався, щоб не заскавчати, настільки це було несподівано.

Джерард перевернув Френкову долоню і нахилився, щоб оглянути її.

— Цікаве тату.

— Дякую! — сказав Френк і зиркнув на Боба, неначе говорячи «чув?». Браян і Боб обидва завели очі. — Я зробив її кілька днів тому.

— Ти знаєш, що це?

— Ем, — відповів Френк. Джерардові руки були дуже теплі, і чим довше він торкався Френка, тим менше боліли його зап’ястки. Не може… не може бути, подумав Френк, мабуть це щось типу оптичної ілюзії, серотонін від сексуального потягу плутає йому органи чуття. Все ж таки Джерард був симпатичний. — Янгол?

— Це серафим, — Джерард дивився на Френка з-під волосся на чолі. — Серафими — це найвищий ангельський чин.

— Я знав, що десь вже її бачив, — сказав Майкі. — Джи, ходімо, я тут тобі все покажу.

— Гаразд, — відповів Джерард. Він випростався, зачекав секунду і сказав: — Ем.

— Оу! — Френк відпустив його руку (Господи, блять) і сміючись відійшов. — Вибач.

— Нічого, — Джерард знов всміхнувся.

Шлунок Френка зробив кульбіт, і біль знову поглинув його зап’ястки.

Майкі потягнув свого брата у іншу сторону, а Рей хмурячись поглянув на Френкову руку.

— Так дивно, — Рей подивився на Боба і сказав: — Гей, заціни.

— Що? — Френк теж поглянув на свою руку. — Оу.

— Вона загоїлась, — Боб підняв Френкову руку, пильно її оглянув. — Це… як вона могла загоїтись?

— Не може бути, — сказав Френк. — Я тільки-но її зробив… Не може бути. Ще навіть кірки не було.

Боб провів долонею по тату, нахмуривши брови.

— Що ж за хуйня в тому кремі, яким ти мажешся, Френк?

Френк похитав головою. Він намагався не кривитись від болю щоразу як Боб крутив його долонею.

— Я не знаю. Зранку вона ще була свіжа.

Боб звів брови.

— Була! — Френк висмикнув руку і сховав її у себе за спиною, неначе це допоможе. — Може він користувався особливою голкою, я не знаю!

— Особливою голкою, — рівно промовив Рей. Френк показав йому іншою рукою пальця.

Боб досі хмурився.

— Це дуже дивно.

— Дивно — це тату-майстер без тату, — відповів Френк. — Ти чудо природи, Бобе, не тикай в інших пальцями.

Френк пішов до себе. Лівим вухом почув, як Майкі сказав, що його брат іде. Френк був надто зайнятий витріщанням на свою руку, щоб попрощатися.

Вона не могла загоїтись. Не могла.

Але ж ось.

Chapter Text

До наступного дня біль став нестерпним. Навіть численні намазування Люковим кремом не допомагали, і, врешті, Френк змушений був визнати поразку після останнього сеансу, коли через спазм він ледь не проштрикнув бідному мужику череп під час роботи над індастріалом*.

— Господи, — застогнав Френк. Він скрутився у кріслі в задній кімнаті, притуливши руки до грудей. — Блять, блять, ну що вже, блять, знову?

Браян стояв в кутку кімнати і дивився на Френка, схрестивши руки і скрививши рота так, неначе з’їв мішок лимонів.

— Ти що, блять, знущаєшся з мене, Френк?

Френк відкрив був рота, щоб послати Браяна далеко і подалі, але ще одна хвиля болю пронизала його зап’ястки, тож з рота вийшов лише стогін.

— Я не думаю, що він придурюється, Браяне, — Рей сидів навколішки біля крісла, однією рукою гладив Френкове коліно. — Я думаю, йому треба до лікаря.

Френк вдарив головою по спинці крісла.

— Я ненавиджу державну лікарню.

Браян насупився.

— Чому ти не можеш-…

— Вони знов відмовили йому у Медікейд*, — тихо сказав Боб з кутка.

Обличчя Браяна, який Френк знав хотів дати їм пільги, але ще не зрозумів, звідки взяти на них гроші, швидко змінило вираз зі злості на провину.

— А.

Френк заплющив очі і зосередився на диханні, щоб не виблювати від болю. Він відчув на своєму плечі руку.

— Я відвезу тебе, — сказав Боб.

Майкі поїхав з ними. Боб висадив їх і повернувся в салон — він хотів був відмінити обідній сеанс, але Майкі сказав: «Ні, наступного тижня пацан їде в Африку, а іншого вільного часу в тебе немає».

— Тобі щось треба? — спитав він, коли вже заповнив за Френка його форми і вони намагались десь всістися поміж п’яницями і волоцюгами, щоб десь ще з рік чекати, доки їх не прийме лікар.

— Твій брат, — відповів Френк зопалу — і захотів відкусити собі язика. Що він мав сказати далі? «Твій брат має магічні цілющі руки, і якщо мої зап’ястки зараз не перестануть боліти, то я впаду і розплачусь»?

Майкі навіть не здивувався. Він лише зітхнув і сказав:

— Слухай, ти маєш дещо знати про Джерарда. Він-…

— Господи Боже, — промовив голос. Френк підняв голову і побачив знайоме обличчя, яке дивилось на нього зі знайомим виразом роздратування. — Френку, якого хуя, я думав, ми домовились, що я не бачитиму твоєї пики щонайменше місяць?

Френк легенько всміхнувся.

— Здоров, докторе Дарнінґ.

Дарнінґ завів очі і вказав на Френка.

— Заходь, мудило, зробимо це швидко. У цьому штаті є ще й інші люди, яким потрібна лікарська допомога, ти в курсі?

— Я сумував за тобою, нічого й додати, — Френк зачекав, доки Майкі візьме їхні речі, а потім пішов за Дарнінґом в його кабінет.

Дарнінґ рукою вказав Френку сісти на кушетку і вдягнув рукавички.

— Що цього разу: прибульці в синусах чи печерні тролі в животі?

— Ем, — Френк глянув на Майкі, але той здавався заінтригованим. — Ні те, ні інше. Це… мені болять зап’ястки.

Дарнінґ підсунув свій стілець, щоб сісти навпроти Френка, і ввімкнув верхнє світло.

— Болять «як після маратону дрочки» чи «неначе наноботи добувають з мене кальцій»?

— Наноботи з напалмом, — відповів Френк. Він зчепив зуби і відвернувся, коли Дарнінґ взяв його долоні і повільно випрямив лікті. — Це почалось два дні тому.

— Якось травмувався? Стрибнув з даху?

Френк завів очі, а потім зашипів, коли Дарнінґ надавив пальцями йому на вени.

— Уйобок, це було лише раз, гаразд, досить вже — господи як же боляче — нагадувати мені про це.

— Він зробив нове тату на руці, ­— озвався з кутка Майкі, ігноруючи гнівний погляд Френка. — Він втирав собі в руки якусь дивну мазню.

Дарнінґ грізно подивився на Френка, а потім повернувся до Майкі.

— Приніс її?

— Так, — Майкі дістав його з Френкової сумки і кинув Дарнінґу. — А ще його собака втекла, його квартиру пограбували і, можливо, через нього у одного хлопця почорніють яйця і відпадуть.

— Майкі! — викрикнув Френк. — Зараз дам в пиздак.

Майкі на це не зважив.

— Стрес може дивно проявлятись, — поважно промовив він.

Дарнінґ понюхав крем і скривився.

— Пахне моєю бабунею.

— Боб так і сказав, — сказав йому Майкі.

Дарнінґ помахав баночкою перед Френком.

— Хто тобі це дав?

— Це для тату, — Френкові пальці сіпались від бажання забрати назад баночку. — Мужик, який її зробив, дав мені її.

— Ти його знаєш? — спитав Дарнінґ в Майкі.

— Ніхто не знає, — Майкі похитав головою. — Боб скаженів.

— Хто такий Боб?

— Наш тату-майстер, — Майкі ображено зиркнув на Френка. — Ми не ходимо до інших майстрів, тим паче до незнайомців.

— Френку, — Дарнінґ похитав головою. — У тебе імунітет як у чорничного кексу. Це вже недобре, що ти засовуєш всяку хуйню під шкіру і в ніс, і бозна ще куди, але тепер ти ще й обмазуєшся незрозумілими кремами від незрозумілого типа?

— Там лише травки, — просичав Френк.

— Ти не знаєш, що там, — Дарнінґ вмочив ватну паличку в крем, а потім поклав її у стерильний контейнер. — Я спробую посмикати декого і протестувати це в лабораторії. Рослини можуть бути дуже отруйними, Френку.

Френк завів очі.

— Мені не треба біолог, док, мені треба сране знеболювальне.

— Твої зап’ястки навіть не напухли, — Дарнінґ встав. Він зняв рукавички. — Спробуй теплі або холодні компреси, відпочинок, парацетамол.

— Та до сраки той парацетамол, — сказав Френк, злазячи з кушетки. — Мені треба щось сильніше. Вікодин абощо, Окси-…

— Оксикодон? — Дарнінґ схрестив руки. — Ти думаєш, я випишу тобі рецепт на Окси-сука-кодон, тому що ти мене гарненько попросив? Я працюю тут вже чотирнадцять років, Френку, я не якийсь тобі інтерн.

— А я не наркоман! — відрубав Френк. — Ну ж бо, мужик, я не можу так працювати.

Дарнінґ звів плечима.

— Твій друг сказав, що в тебе було багато стресу, чому б тобі не взяти кілька вихідних, відпочити.

— Мене, блять, звільнять! — Френк кинувся до Дарнінґа, закривши йому двері, коли той розвернувся, щоб вийти з кабінету. — Ти думаєш, я би прийшов в цю діру, якби міг посидіти кілька днів вдома? Ти ж мене знаєш, Дарнінґу, прошу!

Його голос зламався на «прошу», тож він опустив голову, схвильований і присоромлений. В кімнаті було тихо, лише дзижчала лампа на стелі. Френк дивився на Майкові ноги, його ступні були повернуті носочками одна до одної.

— Доза лише на два дні, — врешті сказав Дарнінґ. — Вікодин, не Оксі. Це все, що я можу зробити.

— Дякую тобі, — Френк стримався від бажання обійняти Дарнінґа. — Дякую.

— Перестань мазатись тим гівном, — наказав Дарнінґ, виходячи з кабінету. — І цього разу я не хочу бачити тебе щонайменше два місяці, зрозумів?

— Зрозумів, — сказав Френк.

Майкі тримав пігулки у себе, доки вони не приїхали у Френкову квартиру, і не дав йому одну лише, коли той вмостився у ліжко.

— Інакше час дії би вже пройшов.

Майкі сходив у ванну, а потім пішов в іншу кімнату подзвонити. До того, які він повернувся, Вікодин вже подіяв, розмиваючи пульсацію під Френковою шкірою. Френк зачекав, доки Майкі залізе під ковдру, а потім підсунувся ближче і перевернувся на живіт.

Майкі прибрав волосся з чола Френка, обгорнув своєю худою рукою його плечі.

— Ти в порядку?

— Не знаю, — відповів Френк. Майкі мугикнув і погладив Френкову спину. — Браян кричатиме.

— Не кричатиме, — пробурмотів Майкі. — Боб дуже переживав. Браян не кричатиме.

— Він кричатиме, — наполягав Френк. — Він кричатиме перед усіма і це буде дуже погано.

Майкі торкнувся його потилиці.

— Ти під кайфом, — ніжно сказав він і прибрав руку. — Спи.

— Дякую, що залишився зі мною, — промимрив Френк. — А що ти хотів розповісти мені про-…

Між поштовхом і болем була секундна пауза, як від удару чимось важким. Усе повітря вибилось з нього, а потім різко наповнило легені — і його спина палала.

— Якого хуя, — він вичавив із себе, але потім він не міг говорити, тому що кричав.

Удари йшли один за одним, Френку не вистачало часу передихнути. Він однаково ледве дихав: щось було на його потилиці, хтось тримав його, він відчував, які пальці вп’ялися в його череп і не відпускали, придавлювали його обличчям до матрацу. Френк ще ніколи не відчував такого болю. Він йшов не зсередини, а ззовні, на нього: важкий, різкий і такий сильний — він пронизував від плечей до колін, вверх і вниз, знову й знову й знову. Він спробував перевернутись, обіпертись на постіль і піднятись, забратися геть, але була оця рука на його голові, і його руки були зв’язані, він це відчув, відчув як мотузка впивається в його плоть, коли він крутився і вертівся, і намагався вивільнитись.

Він чув Майкі, чув, як той кричав Френкове ім’я, і Френк подумав блять блять Майкі тікай звідси, але потім ще один удар ліг йому між лопатками, і він відчув, як рветься його шкіра яскравим мокрим спалахом, неначе її розрізали ножем.

Воно не припинилось. Воно не припинялось, він стікав кров’ю, а вони досі його били, вони знімуть з нього шкіру, блять. Біль не був схожий на хвилю чи на що-небудь інше, про що коли-небудь читав Френк, біль був постійний, він продовжувався і продовжувався, Френк тонув у ньому, він наповнював його ніс і вуха, і рот і залазив всередину, він відчував його всюди, діватись було нікуди. Він пробував кричати, пробував благати їх зупинитися, але його голос був приглушений матрацом і зчавлений слізьми, його голос охрип від крику, і звуки, який він міг видавати губились серед шуму, який він чув, шуму перешіптувань тисячі людей.

«Як вони можуть дивитися на це?» — подумав він, а потім: «Вони ненавидять мене», а потім удар ліг глухим, різким свистом під його вухом, і він відчув, як темрява спішить йому назустріч, і він вдячно провалився в неї.

Коли він прокинувся, то побачив Майкове обличчя — бліде, заплакане і заплямовае кров’ю з одного боку.

— Блять, — прохрипів Френк. У горлі заболіло і пересохло. — Майкі, вони тебе поранили? Вони тебе поранили?

Майкі похитав головою. Він тримав Френкову руку.

— Вони пішли? — спромігся Френк. Він обережно уникав поглядом червоної постелі під його рукою. Раніше вона була біла.

Майкі знов похитав головою. Його бліді губи були міцно стиснуті, наче він намагався не виблювати чи не заплакати.

Френк зробив кілька глибоких повільних вдохів, борячись із власним бажанням обблювати усе ліжко.

— Майкі, що таке? Вони ще тут? Хто це був?

— Ніхто, — тихо, ледь чутно, врешті відповів Майкі. — Френкі, ніхто.

— Тобто?

— Тут нікого не було, — голос Майкі тремтів. — Це було… Ти кричав і сіпався, а потім, потім ти почав спливати кров’ю, і тут нікого не було.

Кілька хвилин була тиша. Кров у Френкових венах пульсувала водночас з гарячим сильним болем у його спині.

— Треба викликати швидку, — сказав Майкі, піднімаючись. — Треба… чорт, Френк, ти зараз помреш від втрати крові, а просто сижу, блять, тут і-…

— Я в порядку, — сказав Френк. Майкі реготнув. — Ні, справді, я… я думаю, я в порядку.

Це була правда. Так, йому боліло: Френк почувався, неначе програв бій з величезною теркою для сиру — але боліло не так… як йому здавалось мало би. Він обережно порухав трохи руками й ногами — спина занила, але жити можна.

— Допоможеш встати?

— Я не думаю, що тобі варто рухатись, — сказав Майкі, але однаково підійшов до Френка, взяв його руками під пахви і підняв його на коліна.

Рухатись — це вже було гірше, від руху здавалось, що його шкіра трималась купи павутинням, неначе вона розірветься і злізе, якщо він не так поворухнеться. Але вони рухались повільно, Майкі йому допомагав і врешті Френк зумів випростатись коло ліжка, міцно тримаючись за руки Майкі.

— Чувак, блять, це неймовірно, — сказав Майкі. — Ти рекс.

Френк тихо засміявся і міцніш вхопився за друга, коли захитались коліна. Майкі відвів його до ванної, що забрало багато часу і це була не та подорож, яку б Френк хотів повторити. Він вхопився за раковину і спробував перевести подих.

— Можеш глянути?

Френк приготувався. Майкі відліпив з нього футболку, підтягнув її до голови і спустив через руки, бурмочучи вибачення щоразу, як Френк шипів і здригався. Він розширив резинку Френкових штанів як тільки зміг і теж спустив їх, витягуючи його ноги одна за одною. Френк мигцем побачив посічену мокру тканину і заплющив очі, ковтаючи нудоту у горлі.

— Ну?

Якусь мить Майкі мовчав. Френк відчув, як холодні пальці водять по його плечах, вниз по хребту, обережно торкаються зовнішньої сторони стегон. Потім він відповів:

— Кров не тече.

— Що? — Френк спробував повернути голову, щоб поглянути, але швидко передумав, коли його шкіра закричала від болю. — Майкі, тут всюди кров.

— Я знаю, — різко відповів він. — І це пиздець, чувак, це… це жахіття, але кров не тече. Ну тобто більше не тече.

Френк притулився чолом до дзеркала над раковиною.

— Ось це пиздець.

— Це теж, — співчутливо відповів Майкі.

Майкі допоміг йому дійти до душу, а потім заліз туди разом з ним, все ще у футболці і спідньому. Френк міцно вчепився за його руки і нахилив голову під струмінь води — щипало добіса боляче. Він сперся чолом на Майкове кістляве плече і зосередився на диханні.

Згодом він відчув певний Дзен. Якщо тримав свій погляд на мокрих шкарпетках Майкі, а не на рудуватій воді, які кружляла довкола них. Спочатку Майкі ввімкнув холодну воду, потім поступово зробив її теплішою.

— Дай-но я ще раз гляну, — сказав він, розвертаючи Френка до стіни.

Френк в’яло став туди, куди його направив Майкі, притулившись гарячим обличчям до холодного вологого кахлю.

— У мене ще хоч лишилась шкіра, на яку ти можеш глянути?

— Так, мужик, це так дико, — Майкі доторкнувся зворотнім боком долоні до Френкової шиї. — Я би не повірив, якби я не… воно майже загоїлось.

— Щось, блять, не відчувається, — скептично сказав Френк. Тоді йому з’явилась жахлива думка. — Ох, блять, мої тату всі пойобані?

Тиша.

— Сука, — Френк гупнув чолом об плитку.

— Добре, що ти не забуваєш про головне, — сухо сказав Майкі, виходячи з душу. Він зняв шкарпетки. — Не рухайся. Я принесу рушник.

— Тільки не жовтий, він лізе, — гукнув навздогін Френк. Він відчув, що має достатньо сили, аби рухатись самотужки, тож він обережно вийшов з душу і підійшов до раковини. — Майкі, а можеш принести дзеркало з кімнати?

Майкі повернувся із дзеркалом і двома рожевими рушниками.

— Друже, — невпевнено сказав він, коли побачив, де стоїть Френк, — я не думаю, що тобі варто-…

— Я хочу побачити, — перебив його Френк. — Підніми його.

Майкі секунду завагався, але потім завів очі і підняв дзеркало, щоб Френк міг бачити відображення спини у іншому дзеркалі над раковиною.

— Ох, — сказав Френк. — Ох, срань.            

Все було не так погано, як він думав. Він не був впевнений, що то було, але відчувалось, неначе з нього здерли шкіру і м’ясо аж до кісток, тож він не очікував, що сліди будуть тонкими, шкіра грубо зшита докупи довгими посинілими кірками, кожна з них випукла і червона по краях, неначе хтоcь розмалював їх рум’янами. Його «Keep The Faith»* було нерозібрати, гарбуза неначе пошматували пилкою («Йобаним батогом», — сміявся злісний, істеричний голосок у Френковій голові). Сліди сповзали на його зад і стегна, найнижчий дійшов аж до колін.

Але кров не текла. Рани не були відкритими. Вони справді майже загоїлись.

— Як твоє тату, — тихо сказав Майкі, опускаючи дзеркало і простягаючи Френку рушник, щоб підперезати стегна. — Тату на долоні.

Лише тоді він усвідомив, що біль в зап’ястках повністю зник.

Спальня виглядала як побоїще. Постіль була в багряних плямах, кров була розмазана по підлозі і розляпана на стіні.

— Чому ти не помер? — сказав Майкі, а потім стулив рота, коли Френкі звів на нього брови. — Я не мав на увазі… Просто її тут так багато. Наче хтось, ну…

— Наче хтось помер, — мляво закінчив Френк. Раптом він став виснаженим, надто втомленим, щоб думати про те, що сталось, про біль, про відчуття, ту страхітливу впевненість, що його ненавидять і ніхто йому не допоможе. — Мені треба поспати.

— Мужик з квартири навпроти приходив, — сказав Майкі. Він пішов до Френкової шафи і відчинив її. — Він чув, як ти кричав. Я сказав йому, що ми дивились фільм.

Френк скинув рушник на підлогу і з допомогою Майкі вдягнув спортивки і футболку, в якій він зазвичай лише спав.

— Якийсь сраний фільм.

— Так, — Майкі ходив довкола, складав одяг у Френків наплічник. Він зняв свою мокру сорочку і вдягнув Френкові джинси, які були водночас надто великими і комічно закороткими для нього, і своє гуді.

— Ходімо, поспиш у мене.

Chapter Text

Наступного ранку на роботі було жахливо. Френкова спина не боліла більше, ніж, скажімо, нове тату, але існує причина, чому не забиваються з плечей до колін за один сеанс. Френк розумів, що рухається дивно, але він просто не зважав на питальні погляди Рея і Боба і тихо працював.

— Чому ти, блять, приперся, — в якийсь момент сказав йому на вухо Майкі.

— А що я мав сказати? — Френк вдягнув нову пару рукавичок. — «Вибач, Браяне, я сьогодні не прийду: вчора мене відшмагав невидимий садист?»

— Я би тебе підтримав, — звів плечима Майкі.

Френк фиркнув і похитав головою.

— Дякую, друже, але-…

— Френк! — з’явився Браян нізвідки й усміхнувся. — Ти тут!

Френк уникав Майкових очей.

— Я тут.

— Твої зап’ястки в порядку?

— Ага, зовсім не болять, — відповів Френк і зовсім не збрехав.

— Круто, — Браян радісно всміхнувся і ляснув його по плечу, виходячи з кімнати.

Френк так сильно прикусив язика, аби не заплакати, що відчув у роті смак крові.

— Чорт, — Майкі підбіг до Френкової сумки, порився там, доки не знайшов Вікодин. — Ось, — він дістав пігулку, — На, візьми.

Френк проковтнув її без води і сперся на Майкі.

— Клас, тепер я робитиму пірсинг під кайфом.

— Краще, ніж корчачись в муках, — сказав Майкі.

— Шо нахуй відбувається? — прошепотів Рей, нишком заходячи до кімнати. — Блять, Френкі, ти в порядку?

Френк кивнув.

— Та це нічого.

— Яке, блять, нічого, ти зелений, — Рей схрестив руки і пильно глянув на Майкі. — Що з ним?

— Нічого, — повторив Майкі. Його очі бігали туди-сюди. Тоді задзвенів телефон, і Майкі майже побіг відповісти.

— Гаразд, — сказав Рей, дивлячись йому навздогін. — Тепер я знаю, що щось не так. Майкі не піднімав трубки того телефона вже два місяці. — Рей розвернувся до Френка обличчям і стривожено нахмурив чоло. — Що сталось у лікарні?

— Рей, забудь, — Френк вийшов у залу і кивнув до хлопця з ірокезом, який сидів коло дверей і читав «Дім і сад». — Здоров, заходиш?

Рей пропустив малого повз.

— Знаєш, більшість людей розповідають своїм перукарям геть усе.

Френк завів очі.

— Після роботи ми тебе вигуляємо, — Рей сперся на одвірок. — Я, Боб і Майкі. Щоб знатно мекнути, добре?

Френк щиро відповів:

— Дуже, дуже добре, — і став до роботи — колоти дірку в губі Хлопця з ірокезом.

Chapter Text

У клубі, куди вони пішли, було шумно й темно, і Френк випив досить у барі перед цим, щоб не зважати на те, що його взуття липне до підлоги. Це було неважливо. Він мав найкращих у світі друзів, його спина вже не боліла, і крізь серпанок випивки й гучної музики здавалось, що все оте шмагання було лише химерним сном.

— Тусити з тобою — це як в «Крутих хлопцях»*, — крикнув він у Майкове вухо після того, як той обмінявся складним рукостисканням з охоронцем і вони зайшли всередину незаплативши. — Коли Рей Ліотта каже, що він в будівельному бізнесі.

— Ти не маєш тут бути, — крикнув у відповідь Майкі. — Що якщо ти почнеш кровити крізь футболку або… або оте вчорашнє повториться?

Френк махнув рукою. Добре було провітритись: танцювати, сміятись і робити нормальні речі, речі, які він мав би робити, а не думати про інфіковані мошонки, хворі зап’ястки і розгніваних, агресивних привидів. Френк танцював з дівчиною, у якої на півобличчя була намальована квітка, і хлопцем зі штучними кликами, які, на думку Френка, були водночас дурними й сексуальними. Ще кілька дивних синіх коктейлів — і він танцював на подіумі з однією з танцівниць клубу, схожий на придурка, але байдуже, він розважався.

— Твій друг добре танцюває, — сказала танцівниця Майкі, коли вони вирішили перепочити і піти до бару. — Ти не приводиш його сюди раніше, Майкі, ти робиш мені сумно.

— У тебе акцент, — захихотів Френк. Його голова лежала на її плечі.

Дівчина поплескала його по обличчю.

— У тебе вранці похмілля.

Майкі дивився Френку у вічі.

— Френк, думаю, тобі вже досить пити.

— Ні-і-і-і-і, — Френк підвівся і впав вперед на барну стійку. — Ти просто хочеш залишити всі веселощі собі, Майківей.

— Ти випив Вікодин, — нагадав йому Майкі. — Боб відпиздить мене, якщо ти нап’єшся і помреш.

Френк відмахнувся.

— Байдуже. Ти… ти забираєш веселощі. Ти вампір, який п’є веселощі. Весепір.

— Весепір, — сказала дівчина і розсміялась. Майкі тримав її рукою за талію.

— Гей, — Френк нахилився ближче, щоб його почули. — Чому ти не привів свого брата?

— Це не зовсім його, — відповів Майкі. Він зніяковів, подумав Френк, але можливо через те, що танцівниця з акцентом засунула йому руку в штани.

— Твій брат — секс, — сказав Френк, допиваючи свій коктейль. — Твій брат… Майкі, я казав тобі, що я відчуваю, коли він мене торкається?

Майкі не слухав. Майкі теж трошечки засовував руки в штани. Майкі, блять. Чувак займався сексом більше, ніж будь-хто кого Френк знав, і він навіть не докладав зусиль.

— Я в туалет, — Френк сказав в нікуди і пошкандибав у, як він гадав, правильному напрямку.

Коли йому довелось закрити одне око, щоб нормально попісяти, він подумав, що Майкі мабуть мав рацію щодо випивки. Френк сполоснув склянку, яку хтось залишив, і налив в неї води. Він випив усе до дна, а потім ще двічі, а потім вмився і, спершись на раковину, подивився на себе в дзеркало.

— Ти п’яний, — сказав він собі. Мужик, який пісяв позаду, збентежено зиркнув на нього. Френк його проігнорував. — Ти п’яний, тобі треба додому.

От тільки він не міг піти додому, бо не мав грошей на таксі і не знав, як звідси дійти додому пішки, а ще проблемка з усією тією кров’ю в його квартирі, від думки про яку він протверезів швидше, ніж від води.

Він вийшов з туалету і попрямував вузьким коридором до головної зали, як раптом рука схопила його за футболку і потягнула крізь двері, яких він навіть не помітив, на вулицю, у провулок.

— Що за хуйня, — сказав Френк. Ліхтар над головою освічував маленьке коло довкола його ніг, поза яким він ніхуя не бачив. — Що це за хуйня?

— Класно рухаєшся, Аїро, — сказав незнайомий Френку голос. Він бачив, як фігури рухались у темряві навпроти нього. — Бачив, як ти танцюєш. Шкода, що ти не такий вправний, коли працюєш.

— Що? — Френк спробував відійти від стіни, але одна з фігур поспішила вперед і перетворилась на грізного скінгеда, який штовхнув Френка назад. Френк зойкнув: він був лише у футболці, а цегляна стіна ятрила рани на спині. — Мудило, відпусти, я тебе роз’їбу.

Лисий вишкірився.

— Так само, як ти роз’їбав яйця мого друга?

Френк поглянув на нього. Усе стало на свої місця, коли ще два хлопці вийшли з тіней.

— О, та ви прикалуєтесь.

— Без жартів, — сказав лисий і відвів свій кулак за голову.

Френк був п’яний, поранений і фігово бився, але ще він був малий і швидкий, і він пригнувся саме вчасно, щоб кулак лисого влетів у стіну. Хлопець розгнівано закричав і вихором розвернувся. Його друзі схопили Френка, кожен за одну руку, майже здіймаючи його над землею.

«Зразковий громадянин, зразковий громадянин», — панічно думав він. Що би, блять, Браян хотів, аби він сказав?

— Хлопці, я розумію, що ви розлючені, — сказав він вголос, сподіваючись прозвучати розсудливим і впевненим, і зовсім не до усрачки наляканим. — Але побивши мене, ви позову Даррена не допоможете.

— Нам до позова байдуже, — сказав один з хлопців, які тримали Френка. — Для нас важлива справедливість.

— Справедливість? Що-… ай, блять! — Френк знову закричав, коли вони штовхнули його назад до стіни і притисли. Вони були набагато сильніші за нього. Френк пручався і пручався, але він ледве міг поворушитись. І він згадав попередню ніч: знерухомлений, безпорадний, на милості у того, хто її не має. — Та чого ви, це ідіотизм, адвокати-…

Ребро руки лисого вдарило обличчя Френка із тріскотом батога — і голова Френка ледве буквально не пішла обертом.  

— Закрийся, їблан, — сказав лисий. — Адвокати заберуть в тебе гроші, — він посміхнувся. Вираз був надиво ласкавий на його злісному обличчі. Він вийняв щось із кишені — блять, подумав Френк, що це, пістолет, презерватив, він мене зґвалтує о Господи Боже — і нахилився до Френка. Він прошепотів. — А ми заберемо в тебе яйця.

У нього в руках був ножик.

В пизду зразкового громадянина. Нахуй.

— Клянусь Богом, якщо ти мене торкнешся, я відгризу тобі хуй, — випалив Френк, викручуюсь і пручаючись якомога сильніше і різкіше.

— Тримайте його, — наказав лисий. Він потягнувся до Френка, але весь світ запнувся білим, а Френкова голова наповнилась сліпучим болем.

Він неясно усвідомлював, що його тіло вигиналось і викручувалось, що вони відпустили його, що він впав на землю. Хоча все, що він відчував був біль, гострий біль, який пронизував череп.

Щось важке вдарило його по голові, і голки — це були голки, усвідомив Френк, він знав як це, коли гострі предмети пронизують твою плоть — навколо його голови вп’ялися глибше, Френк схопився за неї і спробував відтягнути їх, зняти їх, але хтось — хлопці з провулку, що вони з ним робили  — тримав їх, і важке знову вдарило його, і голки встромлялись далі у його шкіру, у череп, він відчував, як вони ламалися і впивалися всередині.

Тепло потекло його обличчям, тепло і вогкість — кров, думав Френк крізь туман, з мене знову тече кров — і полилось у його відкритий рот. Знову були ці звуки, шепіт натовпу, але цього разу був ще й сміх і хтось його обзивав. Це була не англійська, він їх не розумів, і він намагався сказати їм це, сказати, що він не розуміє, чому вони такі розлючені, але щоб це не було — пробачте, він лише хоче, щоб вони перестали, а потім хтось трусив його, підняв до себе, почав колисати і кликати знову і знову і знову.

— Френкі, Френкі, ну ж бо, прокинься!

Френк розплющив очі, зморгуючи кров і мружачись до Майкового обличчя.

— Що, — невиразно вичавив він.

Позаду Майкі щось рухалось, і Френк зрозумів, що то Боб і Рей, і ще якісь незнайомці, можливо охорона, і що хлопці, які напали на Френка, були на землі.

— Не, — він спробував, але йому довелось відвернути набік голову і сплюнути кров, перш ніж продовжити. — Не чіпайте їх.

— Що? — Боб кинув на нього навіжений погляд. — Френкі, ти-…

— Через позов, — сказав Френк. Він відкинув голову назад. Майкі притис його ближче. — Браян сказав, щоб я не ліз.

— Пішов Браян нахуй! — Боб тримав своє коліно на спині лисого, скрутивши йому позаду руки. — На тобі живого місця немає, Френк, що вони зробили, намагались зняти твоє обличчя і зробити з нього маску?

— Це не ми, — сказав лисий, а потім закричав, коли Боб зробив щось з його зап’ястками.

— Закрий пиздак, — грізно сказав Браян. — Я втопчу тебе в землю.

— Це не ми, — повторив один з хлопців, величезна рука охоронця тримала його за шкірки. Той виглядав налякано. — Тобто ми збирались-…

— Захлопни свій їбальник! — сказав лисий, а потім Боб знов змусив його закричати.

— Але він почав кричати і з нього потекла кров, і оце все — продовжив хлопець. Він дивився на третього, шукаючи підтвердження, припустив Френк, але той третій виглядав таким нажаханим, що аж хитався вперед-назад. — Але це не ми, клянусь Богом!

Рей поглянув на Френка.

— Френкі? Це були вони?

Френк звернувся до одного з охоронців.

— У вас тут є камери?

Мужик похитав головою.

— Так, — сказав Френк, спльовуючи ще кров. — Так, це були вони.

— Ти, пиздло! — заволав лисий, а потім всі почали кричати, охоронці гаркотіли в рації, а Рей і Боб горланили про поліцію і громадську безпеку.

Френк просто тримався за Майкову куртку. Майкі торкнувся липкого Френкового чола, і Френк побачив, як його пальці вкрились кров’ю.

— Це були вони? — тихо спитав Майкі, витираючи пальцем під оком Френка.

Френк не відповів.

— Блять, — сказав Майкі.

Chapter Text

— Я все ще не розумію, чому ти, блять, не напишеш заяву? — сказав Рей, коли наступного ранку він відвозив Френка назад додому від квартири Майкі. — Вони могли тебе вбити.

— Але ж не вбили, — відповів Френк, дивлячись у вікно. Він бачив своє бліде обличчя у боковому дзеркалі — викривлене кутом огляду і склом. Червоні і оголені рани на його чолі виразно виднілись — він прикрив їх волоссям. — До того ж, у Браяна зупинилося б серце.

Рея стукнув по керму — Френк здригнувся.

— Хуйня якась. На тебе напали троє їбанутих відпилювачів яєць, а ти маєш про це мовчати, бо що, в суді виглядатиме не дуже, якщо ти пожалієшся? Мужик, жоден суддя не звинуватить тебе за це.

Френк тихо засміявся.

— Так, мабуть.

— Тоді чому не дозволив клубу викликати поліцію? — Рей ввімкнув двірники. — І що, ти даси їм вийти сухими із води? Не схоже на тебе.

— Я майже впевнений, що Боб зламав тому хлопцю руку, — нагадав йому Френк. — І я був п’яний, і весь клуб бачив мене на тому подіумі, як я нализався-… ой, блять, — голова Френка враз сильно заболіла. Похмілля і рани на шкірі разом завдавали йому невимовного болю.

— Тебе нудить? — Рей перехилився і почав опускати вікно, його лікоть бив Френка прям у ребра. — Друже, я тебе люблю, але я тільки-но змінив обшивку сидінь.

— Та не блюватиму я на твої сидіння, — відрубав Френк. Він притис долоні до чола, вчавлюючи очі, допоки перед ними не почервоніло. — Блять, треба було, сука, лишити трохи Вікодину.

Рей видав звук співчуття.

— Ти не додумався відкласти на випадок розрізаного в шмаття лоба?

Френк засміявся, а потім застогнав, бо від того стало гірше.

— Я ніколи не був завбачливим.

Рей зупинився біля будинку Френка і чекав, доки він забере свої речі із заднього сидіння.

— Про Еллу щось чути?

— Що? — Френк був зайнятий намаганням не дати своїм речам випасти з розстібнутого наплічника, щоб перетягнути його через підголів’я.

— Елла, — повторив Рей. Він дивився на нього, як на прибитого. — Твоя собака? Та, що зникла? Ти розвісив оголошення по всьому місту?

— А, — Френк втупився у лобове скло. — Знаєш… Я забув.

— Що? Ти ж обожнював ту дурну собаку, Френк.

— Я знаю, — у животі Френка було щось дивне, холодне і чомусь сумне, це жахливе відчуття повільно повзло кінцівками, як коли розумієш, що забув зробити домашку або що хтось почув, як ти їх позаочі ображаєш. — Блять. Я не знаю, мабуть, через те, що стільки всього сталось.

— Гм-м-м, — Рей із сумнівами поглянув на нього, а потім зненацька простягнув руку і прибрав волосся з Френкового чола, торкаючись пальцями шкіри. — Знаєш, не схоже, що їх зробили ножем.

Френк сидів якомога непорушніше, втупившись в наплічник на колінах. Рани пекли, і йому здавалось, що якщо він достатньо зосередиться, то зможе відчути їх знову: гострі голки, як вони впиваються, їхня млосна пульсація на шкірі і в черепі. Того ранку в Майковій квартирі він пальцями обмацав голову і відчув, що шрами обрамляли її нерівним щербатим колом.

Рей зітхнув і забрав руку.

— Мені піднятись з тобою?

Френкові в думках вигулькнула його квартира, вся в крові. Він ковтнув слину.

— Ні, друже. Дякую, що підкинув.

— Прошу, — сказав Рей. Він нахилився і відкрив Френкові двері. — До понеділка.

Його спальня була в ще гіршому стані, ніж він пам’ятав. За два дні кров стала такого гидкого коричневого кольору, а від запаху, коли Френк відчинив двері, він ледве не знепритомнів вже, мабуть, уп’ятнадцятере за ці два дні.

Майк був правий. Тут справді неначе хтось помер.

Френк кинув наплічник, глибоко вдихнув і почав прибирати. Спочатку він прочинив вікна, тому що назовні пахло бензином і гот-догами, що було набагато краще, ніж аромат кривавої бійні. Постіль було вже не врятувати, тож він взявся за найменш криваві куточки і ними скрутив усе в клубок, який викинув у сміттєвий пакет. Подушки пішли в інший, і обидва він поклав коло дверей.

Блять. Мабуть, «Подушки, просочені твоїми життєвими силами» не були у списку «Дозволено викидати у сміттєпровід», який йому дав доглядач будинку, коли він заїхав. Натомість йому доведеться пізніше їх спалити. Так люди завжди робили з кривавими речима у тих кримінальних драмах, які так подобались його мамі — «Поліція Нью-Гемпшира» абощо.

— Сонечко, а що сталось з тією білизною, яку я тобі купила? — говорив він до себе, поки відмивав стіни засобом для миття посуду. Він вмочив губку у відро поруч і вижав її. — А, так, дякую, що купила їх, мамо. У мене завівся привид, якому подобається садо-мазо, і він забув дати мені стоп-слово, тож білизна попала під роздачу.   

Коли стіна стала чистою, Френк вимив підлогу десь дев’яносто сім разів, відра іржавої води лились в унітаз, допоки його шкіра на пальцях не почала лізти від тертя, а ніс не відчував нічого, окрім запаху «Лісолу: Сила Хвої».

Він стовбичив біля ліжка, чухав свою травмовану голову і думав, чи можна подзвонити мамі і спитати як же, блять, вивести море крові з матрацу, коли раптом у двері постукали.

 — Чорт, — Френк оглянув одяг, чи нема бува плям крові, закрив за собою двері спальні і пішов глянути у вічко.

Це був магічний брат Майкі. Через вічко він виглядав на три метри зростом і з величезною головою, але це точно був він: у шкіряній куртці, обв’язаний ще більшою кількістю шарфів, ніж того разу, нервово дивився на двері, кусаючи нігті.

— Чорт, — повторив він, а потім очі Джерарда ззирнулись на нього, і Френк знав, що він його не бачить, він знав, але однаково пригнувся і хутко побіг-… блять-блять-блять, дзеркало все ще було у ванній.

— Іду! — вигукнув він і побіг у ванну, щоб перевірити, чи не обмазане його обличчя кров’ю або щось більш буденне, як скажімо, шпинат в зубах.

Він знов прикрив чоло волоссям, витер долоні об футболку — блять, від нього штиняло хімією, але він нічого не міг з цим зробити — і пішов до дверей.

— Гаразд, — сказав він собі і відчинив їх.

— Привіт! — сказав Джерард, витягнувши з рота пальці і сором’язливо махаючи йому, як і минулого разу. — Ем, ти мене пам’ятаєш? Я брат Майкі, ми познайомились у салоні кілька днів тому?

— А, здається, так, — він збрехав, зіпершись на одвірок у, як він сподівався, розслабленій манері. — Джерард, так?

Джерард радісно посміхнувся.

— Так! Люди ніяк не можуть запам’ятати. Мене завжди чомусь кличуть Ґарет чи Джеремі.

— Ти не схожий на Джеремі, — сказав йому Френк.

— Я знаю! — Джерард енергійно закивав, досі всміхаючись. — Ну, короче, я приніс тобі матрац.

Френк кліпнув.

— Що приніс?

— Матрац! — Джерард відійшов назад і Френк вийшов за ним у коридор. Звичайно, коло Френкових дверей біля стіни стояв матрац. — Майкі сказав, що з твоїм щось сталось? А цей вчора пожертвували Богородиці.

— Богородиці? — Френк звів брови. — Якій Богородиці?

Джерард засміявся і помахав руками.

— Ні. Церкві Пресвятої Богородиці? Вона за кілька кварталів звідси. Вони займаються доброчинністю: їжа, одяг.

— Матраци, — Френк широко всміхнувся.

Джерард теж всміхнувся.

— Ага. Я спитав, чи можна віддати його тобі, вони сказали, що ніхто інший ним не зацікавився, тож я попросив свого друга допомогти його сюди довезти, і ось я тут, — він невпевнено договорив і засунув руки в кишені. — Це дуже дивно?

— Не так сильно, як інші речі, які зі мною трапились останнім часом, — Френк похитав головою. Матрац. Вродливий Майків брат приніс йому матрац. Можливо, не все так погано.

— На ньому ніхто не вмер, — сказав Джерард схвильовано. — Тобто, здається, він новенький.

— Він класний, — серйозно відповів Френк. — Допоможеш занести?

Джерард допоміг йому затягнути новий матрац усередину, а потім пішов за Френком у спальню, щоб позбутись старого.

— Ого, — сказав він, витріщившись на плями. — З носа натекло?

— Краще не питай, — відповів Френк, хапаючи одну сторону матрацу. — Гаразд, на мене, а потім тягнемо в коридор, добре?

Джерард кивнув.

— Добре. А, зачекай, я зніму куртку.

— Поклади на диван, — Френк кивнув у сторону вітальні. Джерард вийшов, і Френк гукнув йому. — Знаєш, зі мною це вперше.

— Зазвичай ти не береш меблі від незнайомців? — гукнув у відповідь Джерард.

— Ніхто мені ніколи не пропонував, — Френк помітив пляму крові на тумбочці і лизнув пальця, щоб витерти її. — Одна дівчина якось надіслала мені квіти, але сексуальні хлопці, які приносять матраци — це новеньке.

— Усе буває вперше, — Джерард повернувся у кімнату.

Френк ще трохи потер пляму.

— Можна навіть сказати, що це трохи зухвало, як для-…, — він підняв голову і зовсім забув, що хотів сказати. — Священника.

Джерард сказав:

— Що? — і торкнувся колоратки*. — А! Так. Майкі тобі не сказав?

— Не сказав, — Френк витріщився на шию Джерарда. Священник. Священник. А Френк думав, що найгірше — якщо він виявиться гетеро. Френк глипнув на обличчя Джерарда і сказав: — О, Боже, я назвав тебе сексуальним!

Джерард урочисто кивнув.

— Назвав.

— Агх, — Френк сховав обличчя, сподіваючись, що все зникне, якщо він… сильно напружиться, але потім він зиркнув крізь пальці, а Джерард досі був тут. — Я сказав, що ти сексуальний, — Френк застогнав. — Ти священник, а я сказав, що ти сексуальний.

— Нічого, — Джерард всміхнувся, закочуючи рукав. — Насправді, ти підняв мені настрій.

Френк безпорадно дивився на стелю.

— Ох, моя мама зараз дуже на мене зла, але не знає чому.

Джерард засміявся — його сміх був, як у Майкі, подумав Френк, високий, скрипучий, дурний і дуже заразний — і закотив другий рукав.

— Забудь, все добре. Ми виносимо цей матрац чи як?

Френк подумав, що лишати його в коридорі не можна, бо хтось точно викличе поліцію чи журналістів, тож вони винесли його надвір. Джерард, очевидно, був дуже хорошим хлопцем, якщо він приносив людям матраци і молився за їхні душі, але чувак не відрізняв праворуч від ліворуч, коли йшов задом, і кілька разів Френк думав, що йому доведеться пояснювати Майкі, чому його брат лежить мертвий на сходах Френкового будинку зі зламаною шиєю, причавлений матрацом.

Врешті вони змогли винести матрац у провулок і спромоглись підняти і жбурнути його в один зі смітників.

— Пизда, — Джерард важко дихав, витираючи руки об футболку. — А вони важчі, ніж здаються.

Френк засміявся від здивування.

— Я, мабуть, ніколи не чув, як священник лається.

— Ти коли-небудь чув, як священник говорить не під час служби?

Френк замислився. Він притримав двері для Джерарда, коли вони повертались.

— Знаєш, ні, я не чув.

— От і причина, — Джерард широко всміхнувся.

У ліфті Френк з усіх сил намагався не витріщатись на Джерарда як ідіот. Усі священники, яких Френк раніше бачив, були сиві або лисі, зі зморшкуватими руками і круглими животами під їхньою рясою або однотонним, стриманим одягом. Джерард був молодий. Джерард носив шкіряну куртку. Джерард був сексуальний. Джерард був за визначенням недоступний.

Френк був найбезталаннішою людиною на світі.

— Будеш каву? — спитав він, коли вони повернулись до квартири. — Найменше, що я можу для тебе зробити.

— Звісно, — обличчя Джерарда засяяло від згадки про каву. — Я можу тут закурити?

— Вперед, — Френк пішов у кухню і навмисно вгатив головою об кухонну шафку, що було помилкою, тому що його рани почали гнівно волати на нього.

Коли Френк повернувся з двома чашками у вітальню, Джерард сидів на дивані, курив і розглядав світлину Майкі і Френка, яка стояла на столику.

— А коли це було?

— Десь рік тому? — Френк дав Джерарду одну з чашок і сів коло нього. — Це так дивно, що він ніколи мені про тебе не розповідав.

Джерард з вдячністю взяв чашку і заплющив очі, щоб сьорбнути.

— М-м-м, — сказав він. — Мабуть, через... Світ Майкі і мій — ми дуже близькі, але вони різні. Я думаю, йому важко мене пояснити.

— Я ніколи раніше не зустрічав священника, — сказав Френк. — Маю на увазі в реальному житті, а не в школі чи ще десь.

— Я ніколи не зустрічав майстра пірсингу, — сказав Джерард, трохи скривившись.

Френк всміхнувся.

— Ти ніколи не хотів собі зробити?

Джерард енергійно похитав головою.

— Я боюсь голок.

— Розумію, — Френк кивнув і відсьорбнув своєї кави. — Я боюсь вівтарних хлопчиків*.

Джерард пирскнув, і цього разу його сміх був не такий, як у Майкі, а широке дзвінке ХАХАХА, від якого Френк ледь не розлив каву.

— Я насправді не так часто проводжу служби, тому вівтарних хлопчиків у моєму житті небагато.

— Радий це чути, — автоматично відповів Френк, але відразу відчув себе придурком, коли Джерард завів очі. — Я не мав на увазі-…

— Все гаразд.

— Ні, не гаразд, — Френк потер чоло і зітхнув. — Ось тому Майкі й не розповідає про тебе людям, правда?

Джерард звів плечима, посміхнувся і махнув рукою, мовляв «забудь».

Френк випив ще кави, щоб не бовкнути ще якусь дурницю і дивився, як Джерард струшує попіл у Френкову жовту попільничку з усміхненою пичкою.

— Ти ж не скажеш мені зараз, що у тебе був поганий досвід, коли ти був вівтарним хлопчиком? — раптом сказав Джерард і пильно поглянув на Френка.

— Господи, ні, — Френк взяв свої сигарети і закурив. — Мама хотіла, але змогла лише вмовити мене час від часу ходити на месу, що вже говорити про участь в ній.

— Так, ранок неділі — це найважче, — очі Джерарда мигцем зиркнули на Френкове чоло.

— Не для мене. Я свої рішуче проводжу у ліжку.

Джерард чомусь виглядав здивованим.

— Ти не ходиш до церкви?

— Ні, — Френк похитав головою.

— Взагалі? — сказав Джерард, його очі знову зиркнули.

— Ні, — повторив Френк. Він намагався не прозвучати роздратовано, але не вийшло. — Що, зараз будеш рятувати мою душу, так?

Джерард знов поглянув Френку в очі і скорчив нещасливу пичку.

— Я тебе образив.

Френк так само, як і Джерард, відмахнувся.

— Та це нічого. Я не ходжу до церкви, бо я не вірю в Бога.

— Оу, — сказав Джерард. Він замислено дивився на Френка, а потім знову перевів погляд на його чоло.

Френк, роздратований, завів очі.

— Клацни назгадку.

— Що?

— Ти витріщаєшся на мою голову.

— Що? — Джерард сміховинно скорчився: «Хто? Я?». — Ні, не витріщаюсь.

Френк осудливо вказав на нього пальцем.

— Не свідкуй неправдиво.

— О, то тепер ти згадав про Біблію, — Джерард завів очі. Френк дивився на нього ще секунду, і Джерард, помітно здригнувшись, відкинувся на спинку дивана і зітхнув. — Гаразд, так. Блять. Над потайністю треба ще попрацювати.

Френк скинув попіл на усміхнену пичку.

— Для твоєї роботи це необхідна навичка?

— Ну точно не завадить, — Джерард нахилився і серйозно мовив. — Гаразд, зізнаюся. Майкі розповів, що сталось із матрацом.

— Оу, — Френк опустив погляд на свої коліна. Він не знав, що було би гірше: якщо Джерард подумає, що він божевільний, чи якщо він почне вмовляти його, що це Знак і він розлютив Всевишнього своєю невірою. — Розповів.

— Так, — Джерард якусь хвилину мовчав, тож це було несподівано, коли його рука раптом з’явилась перед обличчям Френка із широко розщепленими пальцями. — А ще він сказав… Він сказав, що тебе побили в клубі.

Френк не відповів. Джерард ще не торкався його, але Френк відчував, як це було б, якби торкнувся, він уже відчув, як просто… стало легше, неначе зменшили звук на колонці чи надто яскраве світло лампи.

Він нахилився вперед, трошки, на сантиметр, але цього було досить — Джерардові пальці ковзнули його чолом, прибираючи з нього волосся, щоб обережно торкнутися шрамів.

Френк прикусив язика, щоб не застогнати від полегшення. Відчуття неначе, коли мастиш кремом опіки чи залазиш у чисту постіль після важкого дня на ногах. Він не міг втриматись. Він нахилився ще трішечки вперед — Джерардова долоня лягла йому на скроню, і Френк відчув, як решта болю тане, витікає з рук і долонь, і стікає з пальців на підлогу.

— Френку, — сказав Джерард, і Френк усвідомив, що його очі заплющені лише тоді, коли йому довелось докласти зусиль, щоб їх розплющити. Джерард пильно дивився на нього, занепокоєно зморщивши чоло. —Хочеш розповісти мені, що насправді сталось?

Френк справді хотів, що було тупо: він тільки-но познайомився з ним, Господи. Можливо, це було щось залишкове, рефлекс через католицького виховання, можливо, це через його чарівні руки абощо, але він хотів… чорт, він хотів, нахуй, сповідатись.  

Він відхилився назад, його тіло відразу відповіло на втрату контакту новим і цікавим видом зап’ястково-головного болю, і він потягнувся до своїх сигарет.

— Як Майкі і сказав, мене побили.

Джерард опустив руку.

— Ти впевнений?

— А що, я це собі придумав?

— Ці шрами не схожі на чиїсь удари, — м’яко сказав Джерард. — Їх наче зробили чимось дуже гострим.

— Наприклад, ножем, — Френк запалив сигарету. Він глибоко затягнувся.

Джерард ледь звів плечима.

— Або голкою.

Френк затримав повітря.

Джерард любенько продовжив.

— Ти казав, ти робиш пірсинг, так?

Френк закашлявся, видихаючи, його голова розривалась від кожного скорочення легень.

— Йди нахуй, — він зіщулився від диму, якого зумів напустити собі  в очі. — Ти думаєш, я це, блять, сам собі зробив?

— Я цього не казав.

— Дякую за матрац, — рішуче сказав Френк, підводячись. Він не розумів, чому був такий розлючений. Він почувався зрадженим, неначе Джерард прийшов лише, щоб подразнити його перспективою, що йому хоч від чогось стане краще, але це все було лише приводом звинуватити Френка, що це він сам роз’їбав собі обличчя. — У тебе, мабуть, є якісь справи, служба там.

Джерардове обличчя витяглось.

— Я не звинувачував тебе, Френку.

— Чому ж ти вбіса сюда приперся? Ти ніхуя про мене не знаєш.

Джерард опустив очі.

— Я подумав… Майкі мені дещо сказав і… — він не закінчив.

Френк роздратовано схрестив руки.

— Що ти подумав?

— Я помилився, — Джерард почав обмотуватись шарфами. — Пробач.

«Чорт», — подумав Френк. Він і раніше думав, що пропащий, але кричати на священника за те, що той був з ним приязний — це вже, мабуть, напевно. Френк зачекав доки Джерард всуне обидві руки у куртку, а тоді здався і сів назад. — Ні. Це я свиня. Я просто заїбався. Справи… не дуже.

Джерард зіщулив носа.

— Я бачу.

Кілька хвилин вони мовчали. Джерардова нога торкнулась Френкового коліна, коли той посунувся, і ось воно знову — миттєве полегшення. Френк справді збожеволів, якщо вже почав думати, що у Джерарда цілющі, блять, руки.

Джерард зацікавлено на нього подивився.

— Що таке?

— Забудь, — Френк похитав головою. — Скажи-но. Якщо ти священник, але не проводиш служби, то що ти робиш?

— Я слідчий Ватикану, — відповів Джерард так байдуже, мимохіть, неначе сказав, що працює слюсарем. — Ну знаєш, коли там хтось побачив чудо.

Френк був направду вражений, але намагався цього не показувати.

— Скульптури Ісуса, які плачуть кров’ю?

— Скоріше лик Діви Марії на тості в Мейні*, — Джерард всміхнувся. — Мене висвятили лише п’ять років тому, тож в мене прості завдання. Більшість серйозної фігні чомусь відбувається в Південній Америці.

Френк кивнув.

— Ти колись бачив?

Джерард всміхнувся.

— Південну Америку?

— Чудо, — Френк завів очі.

Джерард похитав головою.

— Поки, — сказав він тужливо, — це завжди був лише тост.

Chapter Text

Джерард залишив Френку свій номер («Про всяк випадок»), і Френк решту вихідних провів, лежачи у щораз гарячіших ваннах, ковтаючи знеболювальне як наркоман, утримуючись від спокуси подзвонити Джерарду і благати його повернутись, щоб Френк міг посидіти трохи біля нього.

Це було сміховинно. Лише коли Джерард пішов, Френк усвідомив, що йому було легше навіть від того, що той був з ним поруч у квартирі. Це не знімало біль, як доторки, але його присутність заспокоювала — якийсь блять терапевтивний ефект.

Мабуть це все було лише у Френка в голові. Мабуть уся ця хуйня була лише у Френка в голові. Мабуть його вже запихнули в психлікарню, а це все — галюцинація.

В неділю він витягнув себе із квартири, щоб купити продукти й постіль (лежати на голому матраці дуже швидко набридло, а диванні подушки не пристосовані для того, щоб на них всю ніч спали), і дорогою додому він помітив одне із оголошень про свою собаку, яке він клеїв.

Кілька папірців з номером вже зірвали, що могло означати: хтось її вже знайшов або хтось знудився, чекаючи автобуса. Френк пообіцяв собі перевірити повідомлення, коли повернеться.

Він останнім часом був якийсь роззявкуватий, думалось йому, поки він чекав на пішохідному переході. Блять, він сумував за своєю машиною, і було ще дещо, про що він забув відтоді, як його почала мучити людина-невидимка.

Загорівся зелений, і Френк рушив за натовпом, поправивши пакети в руках, щоб послабити тиск на зап’ястки, які знов почали боліти. Так дивно, що біль зосереджувався лише там. Він не знав, що би в біса робив, якби раптом почало боліти все.

Він прийшов додому, розклав продукти, а потім спромігся застелити ліжко, перш ніж його зап’ястки остаточно ослабли. Тож він посидів трохи на підлозі, притиснувши їх до грудей, і намагався дихати крізь біль.

«Похуй на доктора Дарнінґа», — раптом вирішив він, підвівшись, щоб поритись у рюкзаку. Дводенна доза вікодину навіть не допоможе Френку при сильному головному болі. Його дурні пальці врешті намацали баночку крему, який йому дав Люк, і Френк відкрутив кришечку зі стогоном. Він взяв забагато, трохи розлилось на його джинси — так йому не терпілось швидше нанести крем собі на шкіру.  

— О-о-о-х, — просичав він, втираючи якомога швидше. З Джерардом годі порівняти, але було все ж таки дуже, блять, приємно відчути хоч якесь полегшення. І чи через крем, чи через розтирання, біль зменшився досить, щоби він міг нормально рухати руками без відчуття, що вони зараз відваляться.

Залишками Френк намазав тату. Воно вже, звісно, загоїлось, але гірше не буде. Вона була така красива, тепер, загоєна. Вона неначе завжди була частиною Френка, неначе тут вона і мала бути.

Френк підняв себе в ліжко і спромігся подзвонити мамі і двадцять хвилин їй брехати, що все гаразд, перш ніж він відключився і поринув у незатишні сни про те, як його переслідує і як за ним наглядає хтось, кого він не бачить.

Він забув перевірити повідомлення.

Chapter Text

У понеділок Френк розповів Браяну про все, що сталось з хлопцями в клубі, змовчавши про невидиму глузливу юрбу і фантомне світло.

— Ти правильно вчинив, Френк, — сказав Браян. Він вже діставав мобільний, записник і велику купу паперів. Браян був найбільш організованою людиною, яку Френк коли-небудь знав. Він був впевнений, що той зможе захопити світ із покроковим списком і досить товстим записником. — Це допоможе нам дискредитувати цього козла, це дуже круто.

— Круто, — тупо повторив Френк, намагаючись пропалити очима дірки у голові Браяна. — Мені особливо сподобалась та частина, де вони ледь не зняли з мене скальп, — це була не зовсім правда, так. Але Браян, придурок, цього не знав.

— Проте було би краще, якби ти не був п’яний, — мимохідь сказав Браян, гортаючи свій записник.

Френк зчепив зуби.

— Ага, знаєш, у мене були хуйові кілька тижнів, Шехтере, вибач, що захотів трохи розвіятись.

Браян підвів голову, здивовано, але прокрутивши сказане в голові, зніяковів.

— Чорт, Френкі, я не це мав на увазі. Я мав на увазі, ну, будь-що, що може тобі допомогти-…

Френк його перебив:

— Я знаю.

Браян виглядав зовсім жалюгідно.

— Хуйня якась.

— Так, — погодився Френк, стримуючи істеричний сміх від того, що Браян навіть не уявляє яка.

— Гаразд, — Браян метушливо перекладав папери. — Я подзвоню юристам. Ти йди працюй, в тебе зайнятий ранок.

— Так, босе, — Френк підвівся і вже був майже біля дверей, коли Браян його гукнув.

— Ти сьогодні з Бобом.

Френк вихром розвернувся.

— Справді?

Браян вже говорив по телефону. Він прикрив слухавку, сказав: «Не проїбись» і вигнав Френка геть.

У Френка вже дуже, блять, давно не було такого хорошого дня. Боб, звісно, не дозволив йому щось справді робити, він лише сидів рівно і спостерігав, що було би паскудно, якби сидіти рівно і не рухати руками не було усім, що зараз хотів робити Френк до кінця свого життя.

Це однаково було неймовірно: дивитися зблизька без криків Боба не затуляти світла і мотати на вус кожен коментар і кожну мудрість, якими ділився з ним Боб. Боб може й був чистошкірим чудом, але він був охуєнно обізнаним чистошкірим чудом, і педантичним засранцем.

Френк дуже любив тату — це, звісно, не новина — але він любив в тату усе: те, як ще незаймані чорнилом завжди були переповнені збудженням і нервами, те, як марковані бувальці приходили трохи смикані, а йшли розйобані, наче їх пустили крізь м’ясорубку, але їм це сподобалось. Йому подобалась мить перед тим, як гілка торкалась шкіри, коли це все було лише малюнком, щось що можна змити, таке ж тимчасове, як і твоє ім’я виведене пальцем на запітнілому склі, і він обожнював перший доторк голки до шкіри, коли все змінювалось і малюнок ставав частиною тебе назавжди.

Час наче промайнув, а Боб вже почав збирати своє приладдя, показувати Френку як прибирати і складати все після себе, хоча Френк і так це все знав, він же ж не був якимсь сраним салагою. Він також знав, що Боб робив усе або по-своєму, або ніяк, але по-його було досить пиздато, тож Френк не суперечив, а лише підстрибував і вимагав від Боба дізнатись, коли той йому врешті дозволить щось зробити.

­— Ти наче в лотерею виграв, — зауважив Рей, коли вони сиділи разом у салоні після закриття, чекаючи доки Майкі не закінчить підмітати волосся зі швидкістю льодовика. — А потім зайнявся сексом на купі тих грошей.

Боб посмінувся з-під своєї дурнуватої шапки.

— Звичайна справа після дня зі мною, так, Аїро?

Френк крутнувся в кріслі.

— Смійтесь скільки влізе, придурки, це було найкращою подією за останні тижні.

— То ти добре почуваєшся, так? — сказав Рей дивним голосом. — Ну щасливим?

Френк звів плечима.

— Моє життя тепер менш хуйове, ніж було зранку, якщо ти про це.

Майкі підійшов до них і сперся рукою на Френкове крісло.

— То мій брат приніс тобі матрац?

— Твій брат звинуватив мене у селфгармі, — відповів Френк, легенько відпихнувши Майкі, щоб той хитнувся, але не впав. — Уявляєш, блять?

Запанувала тиша. Усі обмінялися поглядами. Френк сказав:

— А щоб мене.

— Просто у тебе було стільки стресу, — щиро сказав Рей, нахилившись ближче. — Іноді це може виливатись у-…

— Напад скінгеда і його тюремних сучок? — Френк не міг повірити, він кинув Майкі погляд «Підтримай мене!».

­— Ми просто переживаємо за тебе, — продовжив Рей. — Є люди, з якими ти можеш поговорити-…

Френк підвівся і рішуче пішов до вішака.

— Йди нахуй, Торо, я цього не слухатиму.

Боб сказав:

— Спокійно, Френк, ми намагаємось допомогти.

— Мені не треба ваша допомога, — сердито відповів Френк, вдягаючи куртку. Хороший настрій від приємного дня танув і біль займав його місце. — Не можу повірити, блять.

— Френк, — сказав Майкі, — ну чого ти-…

— Ти був там! — крикнув Френк, вказуючи на нього пальцем. — Ти, сука, дивився, ти бачив, як це було, не смій, блять, перекручувати!

— Про що це він? — спитав Рей, його голос підвищив тональність і гучність. Браян висунув голову із комірчини якраз вчасно, щоб почути, як Рей сказав: — Що означає «ти дивився», Майкі? Що ти бачив?

Майкі нещасно обійняв себе руками.

— Я не знаю.

Френк вирячився на нього. Майкі відвів погляд і пробурмотів, що випив багато кофеїнових пігулок того дня.

— Дякую, — сказав Френк. Він взяв свою сумку і пішов до дверей. — Щиро, блять, дякую, хлопці, це саме те, що мені потрібно було.

— Френк, — він почув, як його кликав Браян, але решта слів загубилась, коли Френк грюкнув за собою дверима.

Chapter Text

Через п’ять хвилин Майкі надіслав йому смс-ку: «шо я мав скзти», і ще через п’ять хвилин: «не злсиь будб ласка», а потім ще одну: «хоч я прийду».

Френк проігнорував їх усі і вимкнув свій мобільний, він навіть витягнув стаціонарний телефон з розетки, коли прийшов додому.

— Грьобаний Рей, — сказав він до себе, гучно риючись на кухні в шухлядах і гупаючи дверцятами. У шлунку надто крутило, аби він міг щось поїсти, але йому треба було пошуміти. — Грьобаний Боб. Грьобаний Браян і його сраний судовий позов.

Він дістав пляшку горілки, яку тримав у морозилці, і завалився з нею на диван, роблячи величезний ковток, від якого він скривився і закашлявся.

— Грьобаний Майкі, — пробурмотів він, перш ніж відпити ще раз. — Іуда, блять.

Він сумував за своєю собакою. Він сумував за її дурною пичкою і як вона посопуючи ходила по квартирі. Він сумував за її мокрим носом біля його гомілки чи долоні, і він сумував за тим, як вона першим ділом зранку залазила на його обличчя, і як гарчала на швабру, і з яким звуком вона стрибала на столик біля дивану, але промахувалась і глухо падала кавалком на підлогу.

Він сумував за своєю собакою і своїм телевізором, і своєю машиною, і своєю гітарою, Господи, і він хотів знову бути нормальною людиною, яка не злиться на друзів за те, що Майкі не розповів те, про що Френк сам просив не розповідати.

— Блять, — невиразно сказав Френк вголос і зробив ще два ковтки з пляшки. — Блять.

Потім він зробив ще один ковток, і ще один. Він витріщився туди, де раніше був його телевізор, і продовжив пити, доки йому не стало байдуже, що його вже там немає, і не стало байдуже до тих козлів, які називають себе його друзями, і до своїх сраних зап’ястків, і до сраної спини, і сраної голови. Ні за чим не сумував, ні про що не турбувався, не помітив, як пляшка висковзнула з його руки, і його очі заплющились, і світ, завертівшись, зник.

Chapter Text

Зранку, прокинувшись, він почувався так, наче його двічі переїхали. Він спромігся перевернутись, аби знайти мобільний і ввімкнути його, щоб подивитись котра година, але як тільки той ввімкнувся, він почав пікати і казати, що йому прийшло голосове.

Френк навіть не послухавши знав, що воно від Браяна.

Блять. Він вже сильно спізнювався, і його голова розколювалась, і зап’ястки кричали до нього, і він не міг навіть кліпнути без бажання виблювати — це був страшний бодун. Він запізниться, і від нього не буде жодної користі весь блядський день, і Браян, мабуть, звільнить його нахуй.

Він дуже хотів помитись, але він не міг, сука, ввімкнути старий кран без сліз в очах. Здавалось, наче його, блять, кістки терлись одна об одну, немов уся плоть і усі хрящі зносилися — і натомість гострі кути кісток щербились, трощились від тиску і протикати гострим болем його шкіру.

Він майже зняв із себе вчорашній одяг, але на півдорозі йому довелось присісти і дуже рівно тримати голову руками, тому що кімната кружляла вихром, як танцюристи реклами GAP* на каруселі. Посеред океану. У шторм.

Кава допомогла би, якби він вважав, що зможе дійти до кухні. І він не міг згадати, коли востаннє щось їв, але його шлунок однаково нажахано стиснувся від думки про їжу.

Його телефон задзвенів, пронизливий гудок відбився новою порцією агонії в його голові — він розплющив одне око і трохи нахилився, щоб побачити екран.

Браян. Знову. Блять. І тепер він спізнювався на дві години, блять.

Нахуй зап’ястки. Йому треба було помитись, або він ніколи не зможе вийти з квартири. Він поволичився у ванну і зумів увімкнути душ ліктями і рушником, і він нахилився був зняти штани, коли червона крапля впала йому на руку.

— Що? — сказав Френк. Він торкнувся чола і поглянув на пальці — вони були багряні. А коли він випростався, щоб подивитись у дзеркало, то побачив, що його рани на голові відкрилися і кров стрімко текла обличчям.

— У мене розкололась голова, — він тупо сказав своєму відображенню. Раптом його ноги підкосились — і він лежав на підлозі в ванній, розтопиривши руки, втупившись в стелю.

— Що? — він повторив, а потім відчув, як щось широке, холодне і гостре встромилось у кожне із його зап’ястків.

Він не закричав. Він не закричав, бо не міг дихати: біль такий масивний, всепоглинний, за межами усього, що Френк коли-небудь боявся відчути, що він позбавив його здатності користуватись легенями чи очима, чи робити будь-що, окрім як безпомічно корчитись на місці.

Його прибивали, його прибивали до підлоги, блять, він відчував, як цвяхи ритмічно пронизували його, відчував, як кістки мусили соватись, аж поки йому не здалось, що вони вилізуть крізь шкіру з іншого боку.

Перед очима були білі спалахи, і тепер він видавав звуки, неприємні, тваринні, вони вичавлювались з нього з кожним важким металевим ударом по його руках. Його тіло вже вимикалось, Френк відчув, неначе стягується в клубочок під своєю шкірою, хай руки страждають самі десь на далеких околицях його свідомості. Френк зосередився на цьому, на безпечному усамітненому місці всередині себе, де ніхто не міг допомогти, але ніхто й не міг завдати болю, і звуки віддалялись далі і далі, поки Френк не згорнувся у тишу, у темряву.

Френк вже відчував це: як би було, якби це закінчилось, як це бути подалі від шуму й болю. Він був готовий, він був готовий до кінця. Він не міг з цим впоратись. Він відчув, як повітря поволі витікає з його легень, як його напружені м’язи розслабляються. Вже майже все, вже майже скінчилось, він був майже, майже там.

«Я помру», — подумав він. Образ материного лиця злинув перед ним, далекого і заплаканого, і він відчув хвилю скорботи і жалю, і суму такого сильного, що це було майже зворушливо.

Він якийсь час колихався в темряві. Він не знав як довго. Це скоро скінчиться.

Проте тут щось було. Якийсь звук, якийсь доторк, щось тримало його в тілі як мотузок кульку. Він уволів пустити його: він не хотів повертатись назад, де було яскраво і гучно, і все боліло. Він хотів піти слідом за цією спокійною, безкінечною темрявою, куди б вона не вела. Але знов воно, смикальне нагадування як це — бути живим.

— Френк, — він почув приглушено, неначе за кілометри звідси. — Френк.

Він знав цей голос.

— Френк, — він сказав знову, цього разу гучніше, а потім ще якісь слова, які Френк ледве розібрав. — Френк… помреш на моїх руках… я тебе, блять, верну назад… і сам приб’ю.

Френк засміявся — і це рвучно повернуло його назад, до себе; він скрикнув, коли повітря знов наповнило його легені і нахлинув біль.

— Гаразд, Френк, — це був Браян, він тримав Френкову голову на своїх колінах. — Френк, легше, це я, це я.

— Браян, — намагався вимовити Френк, але вийшов вологий, нерозбірливий хрип.

Браян сказав:

— Ш-ш-ш, — і притулив Френка ближче. — Все добре, все добре. Швидка вже їде. Протримайся ще кілька хвилин, гаразд? Лише кілька хвилин. Лишайся зі мною.

Френк глянув униз: Браян міцно стискав руками Френкові зап’ястки, огорнуті темно-червоними рушниками.

— Ах, — вичавив він.

— Не говори, — наказав Браян, стискаючи сильніше. Він тиснув на рани, подумав Френк, прям як по телевізору. — Просто… кивни, якщо чуєш мене.

Френк кивнув, силкуючись повернути голову, щоб подивитись на обличчя Браяна.

Браян насупився так, як коли планує їхні зміни або домовляється про поновлення страхування салону. Його губи зіщулились у тонку лінію і його обличчя було трохи бліде, але голос був спокійний, коли він говорив.

— З тобою все буде добре. Ми відвеземо тебе в лікарню і ми тебе зашиємо. Все буде добре.

Френк не був такий впевнений і, мабуть, це відобразилось на його обличчі, бо Браянове стало наче трохи лагіднішим.

— Ми знайдемо когось, хто тобі допоможе, ­— Браян почав перезатягувати рушники на Френкових зап’ястках, хоча насправді перевіряв годинника. — Ми з цим впораємось. Ти не мусиш таке переживати. Ми щось придумаємо, ліки, психіатр, будь-що.

А.

— Браяне, я не-…

— Не говори, — сказав Браян спокійним, але беззаперечним голосом. Він посунув Френка, щоб його голова лежала на Браяновому плечі, і міцно тримав його.

Френк чув як несамовито билось Браянове серце, відчував його швидке нерівне дихання. Вони так і сиділи разом, допоки не приїхала швидка.

Chapter Text

— Я не намагався себе вбити, — Френк сказав вже вдев’ятнадцяте.

Лікарка його не слухала.

— Поглянь, — вона повторювала медсестрі, яка допомагала їй зашивати Френка. — Поглянь, кров вже навіть не тече. І він промахнувся з артерією менше, ніж на сантиметр.

Медсестра кивнула і нахилилась, щоб краще роздивитися. Френк подумав, що, мабуть, під маскою вона вродлива.

— І рани абсолютно однакової форми і розміру на обох зап’ястках. Я не розумію, як він це зробив.

— Досить говорити «він», — гиркнув Френк. — Я вже сказав вам, я цього не робив.

— Чим ви заробляєте на життя, Френк? — спитала лікарка, обережно просуваючи маленьку криву голку крізь обідрані краї Френкової шкіри.

— Я роблю пірсинг.

Її очі хутко глянули в його.

— То ви добре знаєтесь на анатомії, так? Щоб не зачепити нічого важливого?

Френк завів очі.

— Де доктор Дарнінґ?

— У вас багато стресу в житті, Френк?

— У світі недостатньо стресу, аби зробити з мене самогубця, жіночко. Ви мене не знаєте.

 — То що тоді сталось?

Френк не відповів.

Лікарка відрізала кінець нитки.

— Френк, рани заподіяні самому собі — зазвичай симптоми-…

— Нічого я не заподіював! — викрикнув Френк, лікарка смикнулась назад. — Я не можу розказати вам, що сталось, тому що я не знаю, просто зашийте мене вже, блять, щоб я міг піти звідси.

— Вам доведеться лишитися хоча б на одну ніч, щоб ми за вами наглянули, — спокійно сказала лікарка. — І я хочу, аби ви поговорили з кимось із психі-…

— Ні, — Френк знову її перебив. — Мені не потрібен психіатр, мені потрібен, потрібен, блять, екзорцист чи щось таке.

— Ваші друзі такої ж думки, — сказал лікарка, підводячись.

Френк сказав:

— Що?

Вона зняла маску і медсестра теж. Вони обидві були вродливі, насправді.

— Я невдовзі повернусь, Френк, не вздумайте тікати.

Вони пішли, і за кілька секунд у дверях з’явився Браян, тягнучи за собою Майкі Вея. Вони увійшли в кімнату, а за ними-… оу.

— Краще б ти мені подзвонив, — сказав Джерард, одразу прямуючи до ліжка і підтягуючи стілець. Він подивився на Майкі і Браяна. — Дасте нам кілька хвилин, хлопці?

Очі Браяна неначе вилізли з голови. Він звик бути тим, хто знає, що робити і що відбувається, Френк знав, але хто ж міг сказати священнику відчепитись.

— Я не впевнений-…

— Я мушу поговорити з Френком, — наполіг Джерард.

Майкі обмінявся з Джерардом складними, безмовними гримасами — Френк теж трохи міг так робити з Майкі, але це був олімпійський рівень — і потягнув Браяна за рукав.

— Ходімо, — сказав він. — Подзвонимо в салон, спитаємо як там Боб і Торо.

— Я хочу залишитись з ним, — вперся Браян. Він зробив ще один крок до ліжка. — Йому не треба лишатись із незнайомими людьми.

Майкі подивився на Браяна, неначе той дурню змолов.

— Це не незнайомець, це Джерард.

— Так, — сказав Браян. — І це круто, що ви вмієте читати думки один одного, але ми його не знаємо.

— Оу, — Майкі це обміркував. — Гм. Мабуть.

— Все гаразд, Браяне, — сказав йому Френк.

Браян неохоче вийшов за Майкі з кімнати — і Джерард повернувся до Френка.

— Як ти?

— У мене, блять, дірки в руках, — відповів Френк. — Бувало краще.

Джерард доскладав свої шарфи і куртку на пустий стілець і нахилився, щоб оглянути Френкові рани.

— Ти не проти?

Френк звів плечі.

— Прошу.

Дивом його голос прозвучав нормально, але насправді він ледве стримувався, щоб не перевернутись і не втиснутись лицем у сорочку Джерарда. Йому ставало легше навіть будучи поруч, як і того разу в його квартирі, але бажання торкнутися його, відчути це блаженне полегшення, яке приходило із доторком, було надсильним. Джерардові пальці легенько торкались його шкіри, коли він знімав бинти і заглядав під низ, але цього було замало.

— … так дивно, — говорив Джерард. Він обережно взяв Френкову руку і перевернув, щоб побачити зворотній бік. — Я ще ніколи не бачив саме такого.

— Чого такого? — Френкові пальці сіпнулись від бажання обгорнути ними долоню Джерарда. — Що зі мною, блять?

Джерард пустив руку і покопирсався у своїх шарфах, поки не дістав звідти маленьку камеру.

— Можна я, — він сказав, а не запитав, і не дочекавшись Френкової відповіді, почав робити знімки.

— Якщо це в тебе якийсь фетиш…

— Твоє почуття гумору не постраждало, я так бачу, ­— Джерард прибрав з чола Френка волосся і зробив ще кілька знімків. — Френку, ти колись чув про стигмати?

— Звісно, — Френк не ткнувся в Джерардову руку, але можливо трошки повернув до неї обличчя. Байдуже, він лише людина. — Божевільні черниці, у яких кров з долонь тече, так? Як… , — Оу. Оу, ні, сука. — Ти, блять, смієшся з мене.

Джерард змовчав, поклавши камеру назад на стілець.

Френк слабко заперечив:

— Я не вірю в Бога.

— Я знаю! — бовкнув Джерард, розмахуючи руками. — Тому це так дивно!

— Ага, коли невидима людина прибивала мене цвяхами до підлоги, то це була звична справа, — відповів Френк. — У всякому разі, я думав, що стигмати — це руки і ноги, а не зап’ястки і чоло.

Джерард кивнув.

— Люди по-різному їх маніфестують, зазвичай так, як вони це собі уявляють, розумієш?

— Але я не уявляю-…

— Я знаю, — Джерард вже повністю нахилився, обома ліктями сперся на ліжко. — Усі без винятку стигматики глибоко набожні люди, Френку. Вони так сильно люблять Ісуса, відчувають такий сильний жаль за Його біль, що це фізично проявляється на їхній власній плоті. У атеїстів не буває стигмат. Просто не буває.

— Тоді ти не можеш мені допомогти, — глухо сказав Френк, заплющуючи очі. Він різко розплющив їх, коли відчув, як Джерард поклав свою долоню на його руку — солодке полегшення.

— Усе буває вперше, правда? — Джерард трохи всміхнувся.

Френк мимоволі всміхнувся у відповідь.

— Ну що ж, — Джерард дістав диктофон і поклав його на ковдру, яка вкривала Френкові ноги. — Я хочу, щоб ти мені розповів усе, що сталось. Не крийся. Я не вважаю тебе божевільним і не вважаю, що ти маєш суїцидальні нахили, гаразд?

— Гаразд.

­— Просто розповідай все, що зможеш згадати, — Джерард підбадьорливо стиснув його лікоть — найкраще знеболювальне у світі, Френк був впевнений. — Як будеш готовий.

Френк розповів йому усе, починаючи з дивного болю у зап’ястках, фантомного шмагання батогом і надприродно швидкого заживання ран як у Росомахи і закінчуючи химерним зняттям скальпу голками у провулку, і врешті подією у ванній того ранку.

— І найгірше навіть не те, що мені боляче, — сказав він Джерарду, який нахмурено занотовував все у маленький записничок із однорогом на обладинці. — А те…

Він не продовжив, бо не знав, як пояснити те, що відчував під час всього цього.

Джерард ще секунду продовжив писати, а потім підняв голову.

— Продовжуй, — лагідно сказав він. — Що найгірше, Френку?

Френк звів очі до стелі.

— Відчуття, немов всі мене ненавидять, — визнав він, заплющивши очі, щоб не бачити вираз, який з’явиться на обличчя Джерарда. — Це наче… Я не знаю. Мене від цього бере страшний сум, наче я зовсім один. Я ніколи такого не відчував. Це жахливо. Відчуття повної безпорадності. Чи безнадії. І те, й інше. Я не знаю.

Джерард мовчав, лише звук олівця на папері і приглушена метушня людей в коридорі. Згодом Френк знов відчув Джерардову долоню на своїй — він розплющив очі і побачив, як Джерард вивчає його тату янгола.

— Я ж тобі казав, що це серафим, так? — сказав він, обводячи пусте лице янгола кінчиком пальця. — Це саме той серафим, який з’явився святому Франциску. Ти знаєш цю історію?

Френк похитав головою.

— Щось знайоме наче?

— Святий Франциск Ассизький, — пояснив Джерард. — Він був першим стигматиком.

— Франциск, — повторив Френк. — Це жарт?

Джерард засміявся і похитав головою.

— Ні. Він був таким собі гультяєм, справжнім гедоністом, але у двадцять три-…

— Мені двадцять шість, — перебив Френк, перш ніж Джерард сказав би йому, що він — реінкарнований святий.

— … у нього була криза віри, видіння, всяке таке. Господь кликав його до себе.

— І тоді йому з’явився янгол?

— Ні, це сталось, коли йому було за сорок, за кілька років до його смерті, — Джерард накрив долонею янгола, і Френк вчепився пальцями ніг за простирадло від задоволення. — Він постився у горах, і янгол прийшов до нього. Узагалі, дехто пише, що це був розіп’ятий серафим.

— Як ось цей, ­— сказав Френк.

Джерард кивнув.

— Точно як ось цей. І серафим подарував святому Франциску рани Христа.

— Ніхуйовий подарунок.

— Святий Франциск був дуже захоплений муками Христа. Для нього умертвіння плоті було як спокута, фізичний прояв його каяття, розумієш? — Джерард поглянув на Френка. — У його очах отримати рани Христові було великим благословенням, бо так він краще розумів, через що пройшов Христос.

Френк обміркував це. Він нічого не мав проти Ісуса, але побувати на його місці йому теж не сильно хотілось.

— То в нього було те ж саме, що й у мене? Шмагання і оце все?

­— Ні, — відповів задумливо Джерард. — Він отримав лише П’ять Ран: по одній на кожен цвях, яким Його прибили до хреста, і одна від списа у боку.

— Спис, — Френк підняв очі до стелі. — Як чудово.

Джерард відклав записник і сором’язливо поглянув на Френка.

—  Можна… Чи можу я оглянути твою спину?

Френк сів на ліжку і розвернувся спиною до Джерарда. Він відчув, як пальці Джерарда розв’язують вузли на дурній лікарняній сорочці. Він відтягнув краї, оголюючи Френкову шкіру.

— Класні татушки, — сказав Джерард неочікувано близько до Френкового вуха. Ліжко трошки прогнулось під вагою Джерарда.

— Були колись, — зітхнув Френк, насолоджуючись знеболенням Джерардового доторку. — Як бачиш, тепер вони розйобані.

Джерард торкнувся Френкової шиї.

— Що тут написано, «Keep the Faith»*?

— Бон Джові, — відповів йому Френк. — Не Біблія.

Джерард цокнув язиком.

— Я знаю. Ти думаєш я псалми в машині слухаю?

Френк всміхнувся, опустивши очі.

— Не слухаєш?

— Ні, — Джерардова рука лягла Френку між лопаток. — Я слухаю волохатий рок вісімдесятих як і решта. Чому гарбуз?

— Мій день народження на Гелловін.

— Серйозно? — Джерард звучав напрочуд збуджено, і коли Френк повернув шию, щоб подивитися на нього, він широко всміхався. — Це так круто!

Френк всміхнувся у відповідь і відвернувся.

— Та мабуть. То чому шмагання?

— Бичування, — пробурмотів Джерард, проводячи руками Френковою шкірою. Френк прикусив губу і вчепився нігтями у свої ноги, відчайдушно намагаючись побороти бажання віддатися доторку, попросити Джерарда обійняти його і ніколи не відпускати. — Христа доволі безжалісно відшмагали батогом перед тим, як римські солдати вдягнули на нього терновий вінок. Я ніколи не чув, щоб хтось маніфестував ці рани.

— Нічого я не маніфестував, — сказав Френк. — Я цього не робив.

— Я знаю, я не це мав на увазі, — поспіхом додав Джерард. — Тобто… як я і сказав, рани з’являються так, як конкретний стигматик уявляє муки Христа. Але бичування зовсім не настільки вагома частина Страстей як розп’яття.

— Я думав, що Христа розіп’яли через долоні і ступні, — сказав Френк, втискуючи підборіддя до грудей, поки Джерардові пальці блукали його плечима. — Але в мене чомусь розйобані зап’ястки.

— Це неправда, — відповів Джерард. Він відпустив Френка, і Френк почув клік його камери. — Його руки відірвалися б через вагу його тіла. Історики загалом довели, що людей розпинати через зап’ястки, між кістками.

Френк подивився на свої зап’ястки, на акуратні білі бинти, які ховали від ока кров і чорне павутиння ниток.

— Оу.

— Насправді розп’яття не було смертним вироком, — Джерард продовжував. Кімната спалахувала яскраво і ритмічно з кожним знімком, який він робив. — Це було покаранням, екстремальною версією колодок. Тож проблемою було те, що підвішування за зап’ястки спричиняє так звану асфікцію. Прибиті до хреста ноги краще підтримують тіло, і це зменшуює ризик випадкової смерті.

Френк вирячив очі на постер людини без шкіри, лишень кістки і м’язи, що висів на протилежному кінці кімнати.

— Випадкова смерть? Мені здавалось, що прибивання чєла до хреста — це вже, блять, «до побачення, правила безпеки і охорони здоров’я».

Джерард мугикнув.

— Як я і сказав, це не мало людину вбити. Іноді вони навіть прибивали людей через геніталії, щоб ще краще зафіксувати тіло.

— Що? — Френк вихром розвернувся, ледве не вибивши з Джерардових рук камеру. — Ти кажеш, що будь-якої миті, зараз, цвях може пробити мені член?

Джерард зморщив носа.

— Це дуже малоймовірно. Я би через це не переживав.

— Тобі легко казати, ти своїм не користуєшся! — Френк всівся назад у ліжко, натягуючи назад на коліна простирадло, неначе воно могло захистити його від невидимих психопатів з молотком і зубом на Френкову промежину.

Джерард кліпнув кілька разів.

— Немає жодних згадок, що таке сталося з Ісусом, якщо тобі від цього буде легше?

Френк сховав обличчя між піднятих колін і застогнав.

— Все набагато гірше, ніж я думав.

Джерард видав чудернацький звук — і Френк, піднявши голову, побачив, що уйобок з нього сміється.

— Пробач, — він затнувся, коли Френк кресонув очима. — Пробач, просто… тобі не здається, що за твій пеніс тобі треба переживати найменше?

— Я не вірю, що ти священник, — сказав Френк своїм найбільш вбивчим голосом. — Священники мають бути добрими.

Джерард знову розсміявся. Він трохи почервонів від усіх тих зусиль, які докладав, щоб зовсім не залитись, нахуй, сміхом від Френкової біди. Його б це роздратувало, якби це не було так-… Боже, замовкни, гнівно сказав собі Френк. Священник!

Джерард сховав свою камеру і знову дивився на Френкове тату янгола.

— Ти казав, що твоя спина відразу загоїлась, — повільно сказав він. — Ти сказав, що зробив це тату за кілька днів до того, як ми познайомились, так?

— Ага, — Френк притулив руку до грудей. — Що таке?

— Ну, — Джерард схилив голову набік. — Я не сильно на цьому знаюся, але хіба тату не треба більше часу, щоб загоїтись?

Френк кивнув.

— Та я подумав, що ця… фігня почалась вже тоді, і воно заодно загоїло і моє тату.

Джерард задумливо зморщив губи.

— І чому ти вибрав цей малюнок?

— Не знаю, — Френк подивився на неї. — Просто сподобався.

— Гм-м-м, — сказав Джерард. — Ти не думаєш, що-…

Браян і Майкі увійшли в палату. Браян відразу попрямував до ліжка.

— Як він, отче?

Якусь мить Френк не міг зрозуміти до кого Браян звертається, але потім Джерард кивнув головою і поклав руку на Браянове плече.

— Він в порядку. Йому пощастило, що ви його знайшли, до речі. Я говорив з лікарями.

Браян пустив свої руки крізь волосся, виглядав він нещасно.

— Я збирався звільнити його.

— Ви врятували йому життя, — відповів йому Джерард. Браян лишень похитав головою і втупився очима у підлогу.

— Чому, взагалі, мої лікарі розказують тобі про мене? — спитав Френк, щоб порушити ніякову тишу, яка запанувала опісля, і зовсім не тому, що хотів знову привернути увагу Джерарда. — Конфіденційність лікаря і пацієнта вже гроша не варта чи як?

— Це колоратка, — озвався Майкі. — Розговорює людей краще, ніж значок ФБР.

— Не те щоб, я коли-небудь цим зловживав, — щиро відповів Браяну Джерарду. — Але він справді стає в пригоді.

Браян взяв Джерардову руку і потис її.

— Дякую, що прийшли, отче. Пробачте, що я, ну той-во, раніше. Стільки всього сталось.

— Нічого.

— Я все ще тут, ви в курсі? — сказав Френк, шугаючи поглядом від Джерарда до Браяна, які демонстрували один одному свої «можете-довіритись-мені» обличчя.

Джерард почав збирати свої речі.

— Я пошукаю ще інформацію, — сказав він Френку, обійшовши до іншої сторони ліжка. Він взяв Френкову долоню в свої дві і обережно стиснув. — Ти подзвониш мені, якщо щось станеться, так?

— Так. Дякую, — Френк легенько стиснув у відповідь, намаючись накопичити якомога більше цього приємного відчуття, наче він міг його кудись відкласти напотім.

Джерард усміхнувся йому і, виходячи з кімнати, схопив Майкову руку, щоб притулившись щось йому тихо сказати. Френк дивився, як вони вийшли, почуваючись, немов його кинули, чи якось так само дурнувато. Чому він так відчайдушно хотів, щоб Джерард був поруч? Це не мало жодного сенсу.

— Гей, — сказав Браян, коли двері зачинились, стиснувши іншу Френкову руку. — Гей, Френкі.

Якщо обрати щось одне, що Френк справді терпіти не міг, так це, коли люди почувались перед ним винними. Через нього. З ним-… байдуже, суть в тому, що якщо це не він викликав у них сором сумними собачими очима і штучним кашлем рівня туберкульозу, він не хотів цього чути.

— Забий.

Браян сміховинно скорчився усім тілом. Френк розумів.

— Френк-…

— Ти врятував мені життя, — сказав йому Френк. — Джерард тільки-но це сказав. І ти не будеш зараз мене звільняти, так?

— Звісно, ні, ­— відрубав Браян. — Але чому ти не розповів як тобі погано, Френк? Ми б щось придумали.

— Браяне, — Френк відкинувся на подушки, зненацька стомлений. — Останній раз кажу: я цього не робив.

— Звісно, твої зап’ястки самі порізались, — сказав Браян, схрестивши руки.

Браян завжли злився, коли переживав — Френк намагався триматись цієї думки, щоб не вдарити його по макітрі нічним горщиком.

Натомість він кілька разів глибоко вдихнув і спокійно спитав:

— Я колись здавався тобі депресивним?

Браян злегка звів плечима.

— Ні.

— Я колись давав тобі хоч якийсь привід думати, що я хочу вбитись?

— Ні, — погодився Браян. — Але-…

— Якби цього не сталось, і хтось попросив би тебе зробити список людей найменш схильних до самогубства взагалі, чи не було би моє ім’я у топі цього списку?

— Френк, ­— палко відповів Браян, — це не-…

— Ти бачив зброю?

Браян кліпнув.

— Що?

Френк висунув зап’ястки.

— Ти побачив щось, чим я міг би зробити собі отаке?

— Ну ні, але-…

— Що але? — нетерпляче перебив Френк. ­— Я проколов собі зап’ястки, позбувся знаряддя, потім влігся на підлозі в ванній і чекав смерті?

— А яка альтернатива, Френк? — Браян підвищив голос і почав широко махати руками. — Я заходжу і бачу тебе всього, блять, в крові після того, як ти зчинив істерику вчора в салоні — що я мав, блять, подумати?

— Не знаю! — закричав Френк. — Я дупля не ріжу, Браяне, єдине, що я знаю — Всесвіт реально мене ненавидить, і те, що ти думаєш, що я — псих, ніяк не допомагає!

Розпашілий Браян якусь мить витріщався на нього, а потім здувся і схилив голову в долоні.

— Що отець каже?

— Він думає, що в мене стигмати, — відповів Френк, бо похуй, гірше не стане. Можна вже й сказати.

— Ну що ж, — сказав Браян. — Звісно.

Chapter Text

— Я серйозно, хлопці, ви маєте мене звідси витягнути.

Рей глянув на Боба, а потім знов на Френка. Вони обидва, схрестивши руки, нависли над ліжком, кожен зі своєї сторони, як вартові.

— Не знаю, Френкі, якщо лікарі кажуть, що тобі треба поговорити з-…

— Я за тебе, Френку, — перебив його Боб.

Рей видав страдницький звук.

— Я цілком впевнений, що викрадати з лікарні потенційного самогубця не заохочується, Бобе, ти хочеш, щоб нас засікла охорона?

— Я з нею розберусь, — відповів Боб. — І не кажи «засікла».

— Я не самогубець, ­— наполягав Френк. — Але жоден мозкоправ мені не повірить, Торо, глянь на мене.

Він витягнув вперед руки.

Рей зітхнув і звів очі до небес.

— Дай мені сил.

— Повір, — похмуро сказав Френк, відтягуючи мотузки своєї дурної сорочки. — Це не допоможе.

Боб сказав:

­— Лікарні — така хуйня.

Всі знали, що Боб ненавидить лікарні майже так само сильно, як і перерви на рекламу у неслушні моменти фільму. Френк згадав, як колись Боб лазив салоном, намагаючись змусити голуба вилетіти з нього, а не літати в, і незграбно гепнувся; він спромігся розбити зеркало і порізати стегно, і навіть тоді він поїхав в лікарню тільки десь на третій день.

— … і ти ледве не вмер, — палко нагадав йому Рей. — І я ніколи більше не хочу бачити чиюсь ногу такого кольору, Браяре, я серйозно. Я думаю, що Френку краще лишитись тут і-…

— З його ногою все в порядку, — нахмурився Боб. — І це Френк, чуваче, він не засуне голову в духовку.

Френк сіпнув Рея за рукав.

— Я не засуну, — пообіцяв він.

— Ти не мусиш допомагати, — сказав Боб, приносячи Френкові речі, щоб той вдягнувся. — Можеш сказати, що ти нічого не бачив.

— Звісно, я маю допомогти! — різко викрикнув Рей, розмахуючи руками. — Якщо я залишу вас двох самих, то ви випадково вазектомію собі зробите чи ще щось.

Френк закінчив натягувати штани і зліз з ліжка, щоб взутися.

— Треба поспішати, вони сказали, що лікар скоро прийде.

— От же ж хуйня, — сказав Боб. — Вони не дають тобі Медікейд, щоб отримати сраний кисневий балон, коли у твоїх маленькі кволих легенів епізод, але знайдуть тобі мозкоправа, коли він тобі не потрібен.

— Боже, благослови Америку, — сказав Френк, вдягаючи футболку.

Проблема була в тому, що вони не знали, як виглядає психіатр, тому доводилось ховатись від кожного лікаря, а їх тут багацько, бо, ну… лікарня. На щастя, Френк міг сховатись… ну, за усім, що більше за нього, а це більшість речей, тож справи йшли добре, аж поки вони не дійшли до приймальні відділу невідкладної допомоги, бо тоді Рей зненацька розвернувся на місці і штовхнув Френка на стілець.

— Що-…

— Дарнінґ, — прошепотів Рей, вони з Бобом стали стіною поруч з Френком, прикриваючи його.

Це було сумно, подумав Френк, що всі його друзі знали, як виглядає його улюблений лікар з відділу невідкладної допомоги. Він хотів був зауважити, що Дарнінґ скоріш за все теж знав, як виглядають Рей і Боб, але дівчина на стільці поруч з ним заговорила:

— Привіт, танцюрист.

Френк, здивований, підвів очі і побачив дівчину з подіуму, з якою він танцював у клубі. Вдягнена вона була у джинси і футболку, але це точно була вона.

— Танцівниця!

Вона всміхнулась.

— Ти хворий?

— Я? — Френк натягнув рукава на долоні. — Ні-ні, прийшов провідати декого. У тебе все добре?

— Добре, так, — дівчина поглянула вниз: вона переглядала знімки на фотоапараті, помітив Френк. — Я падала в універі, вдарила голову. Вони хочуть бути впевнені, що я не маю… як сказати… брус мозку?

— Струс мозку, — виправив її Френк, він усміхнувся, коли вона нахмурилась і повторила сама собі в голос. — Ти вчишся в універі? Я думав, ти… ну знаєш.

Дівчина кинула на нього погляд.

— Я танцюю, щоб платити навчання.

Френк сказав:

— О, я не мав на увазі-…

Раптом Рей штовхнув Френкову голову вниз, майже до колін танцівниці.

— Лежи і не піднімайся! — просичав він.

— Ем, — сказав Френк, він був око в око до її камери — по суті єдине, що відділяло його обличчя від її промежини. — Що-…що ти дивишся?

— Фото з вечірки, — відповіла дівчина. Вона прогорнула кілька. — Чекай, я покажу чоловіка з головою в презервативі.

Люди з головою в презервативі — це завжди весело, і не те щоби йому треба було кудись бігти, бо ж рука Рея на його зашийку важила як мішок цегли, тож Френк покірно дивився, поки дівчина безкінечно гортала світлини, розповідаючи хто є хто і хто спав з ким.

Знайоме обличчя з’явилось на екрані, і Френк сказав:

— Чекай! Я знаю цього хлопця, повернись.

Дівчина покірно прогорнула назад — і ось самовдоволена пика Даррена Гейвуда усміхалась до Френка з маленького екрану.

— Вилупок.

— Ти знаєш його?

Френк скривився.

— На жаль.

— Придурок він, — зневажливо сказала вона. Вона прогорнула вперед — і ось він знов, сидів серед дівчат у блядському джакузі. Його друзі-уйобки теж там були.

— Він хотіл, щоб моя подруга Єлена відсмоктала його, і він має, як сказати, метал у його-…

— Яйцях? — сказав Френк надто голосно — стара пані, яка сиділа навпроти несхвально заковзала на своєму стільці. — Ем, тобто. Він мав пірсинг? У-…

— Йа, — дівчина скривилась. — Єлена сказала йому «ні за що», він назвал їй «шлюха»,— її обличчя спохмурніло, і вона вилаялась мовою, якої Френк не знав.

Френк придивився до знімку.

— Ага, схоже на нього-… Чекай-но, — Френк вихопив камеру і подивився на дату знімку. — Коли це було?

Дівчина допитливо глянула на нього.

— Кілька тижні тому?

— Вилупок, — повторив Френк.

— Френку, треба йти, — тихо сказав Боб.

— Стій, як тебе звати? — Френк спитав у дівчини.

— Марія, — відповіла вона, простягаючи йому руку для знайомства.

— Френк, — відрекомендувався Френк, потиснувши її. — Слухай, Маріє, в тебе є імейл?

Вона завела очі.

— Авжеж.

— Зараз, Френк, — підганяв Рей.

Френк його проігнорував.

— Можеш мені їх надіслати?

— Навіщо? — очі Марії звузились з підозрою. — Викласти в Інтернет?

— Ні-ні, — Френк почав метушливо шукати в наплічнику ручку. — Я не збоченець, клянусь, я-… я можу щось зробити для тебе взамін, гаразд, але ти врятуєш мою сраку, якщо надішлеш їх мені, прошу?

Він нашкрябав свою пошту на звороті старої рекламки концерту і простягнув її разом зі своїм найбільш янгольським виразом обличчя.

Вона завагалась, але потім Бобові руки обхопили Френка за талію і підняли його в повітря.

— Бобе, якого хуя.

— Нам треба йти, — наполіг Боб і потягнув Френка до дверей, де нервово стовбичив Рей.

Френк зігнув папірчик і жбурнув Марії.

— Будь ласка! — благав він, поки його виносили. — Серйозно, що ти хочеш, я зроблю будь-що-…

— Зроби, щоб Майкі Вей мені подзвонив, — раптом вигукнула вона, підводячись. — Він мені подзвонить, я надіслаю тобі фото.

— Домовились! — крикнув Френк, а потім вони вже були на парковці, і Френка кидало туди-сюди, поки Боб і Рей бігли до машини Рея.

— Це було зовсім не круто! — крикнув Френк із заднього сидіння, блять — Френк ненавидів бути найнижчим — поки вони набирали швидкість. — Я зробив важливе відкриття!

— Дарнінґ теж ледве не зробив важливе відкриття, сука, не ний! — Боб ляснув його з переднього сидіння. — Що ти взагалі там, нахуй, робив? Знайшов час залицятися до дівчат.

— А можна, будь ласка, не бити людину зі швами на зап’ястках? Заляпаєте кров’ю сидіння, — втрутився Рей. Оскільки лікарня була вже позаду, він уповільнився до свого звичного режиму водіння «Бабулька». — І що ж то було таке, блять, важливе, Френк?

— Йобаний Даррен, блять, Гейвуд був у йобаному джакузі через п’ять, блять, хвилин після нашого, блять, сеансу, — відповів Френк, підстрибуючи на сидінні, попри пристібнутий ремінь безпеки. — І певно ще й займався сексом: у неї є знімки!

— Ти серйозно? — Боб гепнув по приборній панелі. — Ура, сука!

 — Все, що я маю зробити, це змусити Майкі подзвонити їй — і вона надішле мені фотки, — Френк відкинувся назад на сидіння і просто насолоджувався відчуттям значного полегшення, яке розросталось всередині. — Ох, слава, блять, Богу.

Рей перевірив зеркало і ввімкнув поворотник.

— Це супер, Френкі, але удачі тобі змусити Майківея зробити те, що він не хоче.

— О, не переймайся, — самовпевнено сказав Френк. — У мене є секретна зброя.

Chapter Text

— Ти переспав з кимось і потім не передзвонив?

Майкі сидів на Френковому дивані, обхопивши голову руками, Джерард навис над ним, вперши руки в стегна.

 — Майкі, не можу повірити, що ти таке зробив!

— Я не обіцяв їй передзвонити, — пояснив Майкі. — Вона й не просила. Це було на одну ніч.

— Майкі, — серйозно сказав Джерард. — Коли ти спиш з кимось, твоє тіло дає обіцянку, хочеш ти цього чи ні.

Майкі глянув на Френка:

— Це за те, що я не підтримав тебе тоді?

Френк лише вишкірився на нього і підняв великі пальці.

Джерард сумно поглянув на Майкі.

— Гратися з чужими почуттями — погано, Майкі, ти це знаєш.

— Я займався сексом поза шлюбом, — відрізав Майкі. — Думаю, я вже не без гріха.

— Богу байдуже куди ти пхаєш свій член, — Джерард скинув руками. — Йому не байдуже, коли ти граєшся з чиїмось серцем. Ось це гріх!

— Та Боже-... я не грався з нею, Джерарде, вона навіть не спитала чи ми ще побачимось.

— Звісно, вона хоче ще раз побачитись з тобою, Майкі! — недовірливо сказав Джерард. — Це ж ти.

Тишу, що настала, порушило миле Реєве «Ааавв».

Джерард сів поруч з Майкі і поклав свою руку йому на коліно.

— Навіть якби це було не заради Френка, — тихо сказав він. — Я знаю, що ти б їй подзвонив. Те, що від цього залежить добробут твоїх друзів — лише приємний бонус, правда?

Майкі випрямився і подивився на Джерарда.

— Вони вам читають курси про те, як завжди бути правим?

— Нєа, — задоволено всміхнувся Джерард. — Це у мене від мами.

— Гаразд, — сказав Майкі. — Гаразд, я подзвоню їй.

А потім всі підстрибнули, бо Браян вдарив кулаками по столу, переможно підняв їх над головою і крикнув:

— ТАК!

Усі витріщились на нього.

— Вибачте, — ніяково сказав він. — Я просто такий радий, Боже, о Господи, блять, Боже.

— Чувак, — Рей провів ребром долоні по шиї. — Несе босогосохусульствусуй.*

Боб завів очі.

— Я думаю, що отець знає справжню латину, Торо.

— Знає, — гордо сказав Майкі.

Браян зніяковів.

— Вибачте, отче.

— Absit iniuria verbis, — сказав Джерард. Потім він повернувся до Майкі і строго промовив: — Magnum frates spectat te.*

— Ой та Господи, блять, — сказав Майкі, дістаючи телефон.

Френк споглядав це все зі свого ліжка, де Браян наказав йому лишатись до наступних вказівок. Йому стало цікаво, чи римляни теж звучали сексуально, коли говорили латиною. Потім він перелякався, що Бог міг це почути, і голосно відкашлявся, неначе це б якось допомогло приховати думки.

Браян відразу підвівся і підбіг до нього.

— Ти в порядку? Хочеш пити? Чи щось інше?

— Я в порядку, Браяне, я втомився це повторювати, — сказав Френк, відмахнувшись від нього рукою. — Особливо тепер, коли ми знаємо, що Гейвуд сам собі інфікував яйця.

Браян присів на краю ліжка і обережно торкнувся перебинтованого Френкового зап’ястка.

— Болить?

— Ні, — Френк похитав головою. — Це якось дивно, правда?

— Усе це якось дивно, — палко відказав Браян. — Але нас хоча б не посадять.

— Я б краще просидів ніч у в’язниці, ніж оце все, — сказав Френк, заплющуючи очі.

Пальці Браяна рухалися вверх і вниз, кінчики злегка дерли бинт. Він провів великим пальцем по зворотній стороні долоні Френка. Він сказав:

— Я не знав, що ти віриш в Бога.

— Не вірю, — Френк розплющив очі і подивився на Браяна, який витріщався на Френкові зап’ястки. Кров трохи просочилась і утворила ідеальні червоні кола на кожному з них.

Браян прочистив горло:

— Отець-…

— Чувак, зви його Джерардом, — перебив Френк, але Браян його проігнорував.

— Отець справді думає, що це стигмати, Френк.

Френк подивився на Джерарда, який щось дуже активно пояснював руками Бобу. Боб задумливо кивав. Рей сидів окремо, дивився, як Майкі втикає в телефон.

— А що ти думаєш?

Браян нічого не відповів. Він виглядав справді засмученим, подумав Френк, наче відбувалось щось справді жахливе. Мабуть, так і було. Він почувався на диво спокійним. Важко було усвідомити, що кілька днів тому він весь у крові лежав у Браяна на руках. Такі речі не трапляються в реальному житті.

Він вивернув кисть і стиснув великий палець Браяна.

— Я в порядку.

— Так, — Браян кілька разів глибоко вдихнув, його груди повільно здіймались і опускались. — Гаразд, слухай, щоб далі не сталось, будь-що? Що б це не було насправді? Я з тобою.

Френк знов стис його палець, не впевнений що відповісти. Браян мав велике серце, але він зазвичай був скоріше «ану зберися», а не «дай-но я поцілую бубочку».

— Дякую.

Браян кивнув.

— Ні-ні, — Джерард говорив з Бобом. — Звісно, я вважаю, що жінкам можна бути священниками, абсолютно, я лиш маю на увазі, що я думаю, що можна досягти більшого, змінюючи систему зсередини.

Боб скорчив свій задумлений вираз обличчя.

— Але якби усі відмовились ставати священниками, допоки не зміняться правила, у них би не було вибору.

Джерард похитав головою:

— Я теж так думав, але-…

— Все, — перебив його Майкі, повертаючись до них і ляснувши кришкою телефона. — Браяне, я дав їй твій імейл. Вона надішле тобі знімки.

Браян переможно скинув догори руки.

— Алі-блять-луя.

Джерард схрестив руки.

— А дівчина? — різко спитав він.

Майкі завів очі.

— Вона просто хотіла пересвідчитись у мене, що Френк не веде порносайт чи щось таке. Вона не хоче знов лізти до мене в ліжко.

— Чому ні? — Джерард нахмурив брови.

— О, Господи, замовкни, — сказав Майкі, закриваючи руками очі. — Я подзвонив їй, вона надішле фотки, моя справа зроблена.

— Дякую, Майкі, — сказав Френк.

Майкі зніяковів.

— Та нема за що.

Френк махнув рукою.

— Нічого, все гаразд.

— Ні, не гаразд, — наполіг Майкі, а потім склав руки і втупився у підлогу.

Настала незручна тиша, потім Браян хлопнув Френкі по коліну і сказав:

— Ну що ж! Хто хоче прибрати кров з ванної Френка?

— Я, — сказав Боб, відразу підводячись.

— О, Боже, залюбки, — сказав Рей, зробивши те саме.

Джерард насупився.

— Але Майкі сказав, що ви вже там прибрали.

— Не завадить ще одна пара рук, отче, — сказав Браян, заводячи всіх у ванну кімнату. Джерард кинув на Майкі спантеличений погляд.

— Але тут чисто, — Френк почув його слова, а потім двері зачинились.

Френк зловив Майків погляд, і вони удвох розсміялись.

— Твій брат, чуваче.

— Ага, — засміявся Майкі, трохи скоцюбившись. — Ми жили разом в одній кімнаті в дитинстві, і якось я намагався витурити його, щоб ми з моєю дівчиною могли позажиматися, але він просто продовжував сидіти там. Йому як горохом об стіну.

— Може, він намагався врятувати твою душу, — запропонував Френк. — Дошлюбний секс і оце все.

Майкі фиркнув. Він підійшов ближче і всівся на край ліжка.

— Ні. Джерард не думав ні про що, окрім дошлюбного сексу, коли ми були в старшій школі.

Френк засміявся.

— Якби ж ми познайомились раніше.

— Я так і знав! — Майкі тикнув в нього своїм довгим худорлявим пальцем. — Я знав, що ти запав на нього, Господи, Френк.

— Гаразд, по-перше, хто все ще каже «запав»? — Френк схопив його пальця і відпихнув руку Майкі, широко всміхаючись, щоб приховати зніяковіння. — І я жартую, ти чого. Він ж священник.

— Так, — сказав Майкі багатостраждальним голосом. Потім сказав іншим, серйозним: — Це не так, як тоді, коли ти вирішив що гетеросексуальність того хлопця з кав’ярні не є для тебе перешкодою.

— Я знаю! — сказав Френк, обурений. — Господи!

— Саме так.

Френк показав йому середнього пальця.

— Слухай, ти можеш вже вибачитись, щоб я міг лягти спати?

— За що вибачитись?

— За те, що не підтримав мене, коли Рей і Боб думали, що я хочу вбитися.

— Ти ж казав нічого не розповідати!

— Це було до того!

— До чого?

— До того, як я теж почав думати, що збожеволів! — сказав Френк, роздратовано скинувши руками.

Майкі лише витріщився на нього.

Френк витріщився у відповідь десь на тридцять секунд. Це була справді довга, як для них, сварка.

Майкі перервав їхнє витріщання, завівши очі.

— Гаразд, — знуджено сказав він. — Вибач, що Божа кара робить з тебе свиню.

— Вибач, що в тебе немає серця, лише велика срана каменюка, — відповів Френк, і вони витріщились один на одного ще на тридцять секунд.

Браян крикнув:

— Ви вже все? Отець не любить ванни.

— Зви його Джерардом, — Майкі і Френк крикнули в унісон. Майкі всміхнувся до нього, і Френк зрозумів, що між ними все гаразд.

Решта вийшли з ванної, і Браян почав видавати якісь звуки, що пора йти на роботу.

— Я не хочу лишати його самого, — стурбовано сказав Майкі, — Але мені треба подзвонити адвокатам, а Рей і Боб сьогодні розписані-…

— Я залишусь з ним, — сказав Джерард, Браян вдячно потис йому руку.

Френк завів очі.

— Ви всі маєте перестати говорити про мене, наче мене тут нема.

Боб погладив Френка по голові.

— Як ми могли забути.

— Постарайся не розіп’яти себе, поки нас не буде, — додав Рей. Він торкнувся Майкового ліктя. — Ти залишишся?

— Ні, я з вами, — Майкі стиснув Френкову ногу крізь ковдру. — Я прийду після роботи, добре?

— Добре, — сказав Френк, проганяючи їх руками. — Йдіть-йдіть.

Майкі обійняв Джерарда і вийшов вслід за іншими. Джерард підсунув стілець до Френкового ліжка і, обхопивши руками коліно, схрестив ноги.

— Мені дуже подобаються Рей і Боб.

— Ага, вони класні, — погодився Френк. — Гей, дай-но мені сигарету.

Джерард потягнувся, але потім його долоня завмерла над пачкою, на обличчі з’явився сумнів.

— А тобі можна?

— Це не вагони розвантажувати.

Джерард звів плечима, підпалив сигарету і передав її Френку. Потім він зробився якимсь неспокійним, поки Френк не сказав:

— Пригощайся.

Джерард підпалив свою і щасливо затягнувся.

— Ммм. Дякую. Я свої залишив у машині.

— Разом зі збірками псалмів.

— Так, — Джерард широко всміхнувся.

— Це так дивно, що ти священник, — раптом бовкнув Френк. — Ти наче звичайний хлопець. Я не можу повірити, що ти ніколи, ну знаєш. Не займався цим.

Джерард видув дим набік.

— Я ж не народився священником.

— Тож у тебе був секс, — уточнив Френк, він засміявся, коли Джерард завів очі. — То що, тобі не сподобалось?

— Та що ж там могло не сподобатись, — Джерард покрутив сигарету між пальцями. — Священництво це не лише целібат, Френку. Ніхто не приймає сан, бо не хоче займатися сексом.

— То чому ти прийняв?

Джерард довго мовчав, так довго, що Френк вже був подумав, що той не відповість, але потім він сказав:

— Я хотів рятувати людей.

Френк розсміявся.

— Ти це не серйозно.

— Церква врятувала мене, — тихо відповів Джерард. — Моє життя було безпросвітною сракою, Френкі, ти навіть уявити не можеш. Потім я знайшов Бога, і Він врятував мене. Раптом у мого життя з’явилась мета.

— Ти наче герой документалки, — дивувався Френк. — Ти знайшов Бога, і він врятував тебе? Ти чуєш, що говориш?

Джерард примружився.

— Ти на диво скептичний, як для людини зі стигматами, ти в курсі?

— Ми не знаємо, що зі мною, — виправив його Френк. — І яким чином ти тоді почав розслідувати тости і… мене? Ти хочеш рятувати людей, то хіба не краще було б, якби ти, ну, проповідував?

— Я хотів! — сказав Джерард. — Я хотів працювати з підлітками, ну знаєш, з проблемними дітьми? Це була моя ціль. Досі є.

— То чому ти цим не займаєшся?

— Я займався, — Джерард насупився, розглядаючи сигарету, він закусив губу. — Я займався, і я це обожнював.

— Що сталось?

Джерард відкинувся на спинку стільця і тяжко зітхнув.

— Я намагався… діти просили в мене поради, розумієш, і я казав їм те, що на мою думку було правильним, і це не завжди співпадало з офіційною позицією Церкви, і… ну, деяким батькам це не сподобалось, і потім єпископ про це дізнався, і йому дуже не сподобалось, а я, впертий ідіот, не хотів поступитися, тож тепер вони тримають мене якомога далі від дітей, і я клянусь, Френку, якщо ти зараз пожартуєш про вівтарних хлопчиків, я декламуватиму псалми, допоки з твоїх вух не потече кров, не те що із зап’ястків.

Френк виставив вперед долоні.

— Я навіть не думав про це. Богом клянусь.

Джерард сердито схрестив руки.

— Я радий це чути.

— Насправді я розумію частину, де ти хочеш допомагати людям, особливо дітям. Але чому священник? Чому не соцпрацівник чи вчитель?

Джерард виглядав збентеженим.

— Іноді я ними і є.

— Так, — терпляче відповів Френк. — Але цим людям можна займатися сексом.

— Обітниця безшлюбності навіть не зовсім про секс, — пояснив Джерард. — Якщо священник має сім’ю, партнера, дітей, то вони є його пріоритетом, так? — Френк кивнув, і Джерард продовжив: — Пріоритетом священника має бути допомога людям і служіння Богу.

Френк замислився.

— Мабуть.

— Нехай. А як щодо тебе? — Джерард вказав рукою на Френкове обличчя. — Як ти почав робити пірсинг?

— Це моє Покликання, — урочисто сказав Френк.

Тепер була черга Джерарда зводити очі до стелі.

— Боже, дай мені сил, — драматично промовив він.

Френк усміхнувся.

— Що я можу сказати? Ти тільки-но сказав мені, що Бог обрав тебе, щоб рятувати дітей чи щось таке. Я колю людям соски.

— Бррр, — Джерард склав руки.

— Тобі таке не подобається?

— Це дуже дивно, — Джерард скривився. — Мене вони лякають.

— А ще в цій справі дуже легко помилитися, — погодився Френк. — Розумієш, якщо ти схибнеш, і голка пройде крізь сосок, а не під ним-…

— Досить! — Джерард закрив долонями очі, наче Френк збирався показати йому, як колоти соски прямо тут. — Моя душа не терпить проколених сосків.

— Це для тебе часта проблема?

— Частіша, ніж ти собі думаєш, — Джерард похмуро пробурмотів.

Френк ще трохи посміявся, а потім зжалився.

— Я не знаю, мені просто завжди це подобалось. Ну знаєш пірсинг — і тату, але я поки тільки вчуся — люди роблять їх з особливої нагоди, як подарунок собі. Вони завжди згадуватимуть, як склали іспит з водіння, коли вдягатимуть сережки, чи щось таке. Мені це подобається, це класно.

— Отже, наша з тобою робота — щоб люди почувалися краще, — усміхнувся Джерард, потім він додав: — А знаєш, в Біблії згадується пірсинг.

— Справді?

— Ага. Золоте теля, ідол, який так роздратував Бога, був зроблений з переплавнених золотих сережок. О, а ще згадується проколювання вух своїх слуг, щоб їх заклеймити.

— Оце так позитивний образ тілесних модифікацій, дякую, Бібліє, — пробурмотів Френк.

Джерард засміявся і похитав головою.

— У ті часи єдині, хто проколював вуха — це раби і язичники. Ще є епізод, де Авраамові слуги проколюють Ревеці носа, — Джерард торкнувся долоні Френка. — А в тебе ще є якісь релігійні тату?

— Лиш ті, про які я не знаю, — Френк звів плечима. — Та й, якщо з тілесними модифікаціями до Раю не пускають, то я думаю, що мені й так капець.

— Я в це не вірю.

— Ти думаєш, що Ісусу байдуже до кількох малюнків на шкірі?

— Я думаю, що ми постаємо перед Ісусом такі, які ми є. Ми всі мічені, всі маємо сліди, відбитки, Френку. На деяких з нас це просто більш помітно.

Френк не знав, що відповісти. Він ніколи не зустрічав нікого схожого на Джерарда, який просто ось так видавав такі фрази, які мали б звучати дуже ніяково, але Френку лише хотілось довіку сидіти біля його ніг і слухати.

— Я не думаю, що ми з тобою такі вже й різні, — сказав Джерард.

Френк розсміявся, надто голосно, щоб приховати своє збентеження.

— Не знаю, я думаю, що мав би кілька проблем з роботою, де внутрішній розпорядок забороняє мені дрочити.

— Біблія цього не забороняє.

— Що? — Френк скривився. — Точно забороняє.

— Ні, не забороняє, — Джерард похитав головою. — Катехиза забороняє, базуючись на тому, що це осквернює святість призначення сексу, але в Біблії не сказано, що мастурбація — гріх.

— Аякже, сказано!

— Гаразд, — Джерард зробив руками жест «ну давай». — Де це написано?

— Не марнуй насіння своє на землю, — промовив Френк. — Левит, чи щось таке, я не знаю.

— Левит — це та божевільна книга, яка каже нам забивати людей камінням за те, що вони з’їли коктейль з креветок, — сказав Джерард, трошки всміхаючись. — Книга, яку ти так вправно перекручуєш, це Буття, і там не це сказано.

— Гаразд, святий чоловіче, що вона говорить?

— І сказав Юда до Онана: Увійди до жінки брата свого, і одружися з нею, і встанови насіння для брата свого, — зразу відтарабанив Джерард. — А Онан знав, що не його буде насіння те. І сталося, коли він сходився з жінкою брата свого, то марнував насіння на землю, аби не дати його своєму братові. І було зле в очах Господа те, що він чинив, і вбив Він також його.

Френк глипнув на нього.

— Отже, перерваний статевий акт карається смертю? Бо я знаю купу католицьких пар, яким пизда, якщо це правда.

— Це не зовсім мораль історії.

— І якого хріна, чому цей Онан спить з дружиною брата? Я не проковтнув Біблію, як ти, але я знаю, що там дуже чітко висловлені думки щодо перелюбу.

— Так і є, — Джерард злегка кивнув, погоджуючись. — Але його брат мертвий, і у ті часи так було заведено, тож це було звично, що Онан візьме невістку до себе, щоб її не витурили геть, і зробить їй дитину від імені брата.

— Від чого він помер?

Джерард зніяковів.

— Господь його вбив.

— Чому?

— Бо був він злий в очах Господа, — пробурмотів Джерард, він зітхнув, коли Френк вирячився на нього. — Знаю-знаю.

— Бог моторошний в Старому Завіті, ти в курсі? — сказав Френк, обережно зиркнувши на стелю.

Джерард роздратовано скинув руками, відганяючи Божу страхітливість.

— Слухай, суть не в тому, що Бог розізлився на Онана за змарноване насіння, він був злий, бо той не послухався батька, а отже порушив четверту заповідь, і-…

— Тому що кінчив на підлогу, а не в дружину свого мертвого брата? — Френк склав руки над ковдрою. — Ого, так, от же ж мудило.

— Та це не про те, куди… куди він кінчив, Френку, — Джерард гепнув по ліжку для ефекту. Він весь почервонів, це було добіса мило. — Онан відмовився подарувати своїй невістці дитину через свою якусь чоловічу гордість, але він однаково трахнув її, однаково використав її для свого власного задоволення. Це могло бути прекрасним, урочистим вчинком, народження радості і життя, продовженням братового роду, але натомість він використав свою скорботну невістку як секс-іграшку, а це — точно, блять, гріх, можеш не сумніватися! Я не кажу, що мужик заслужив на смерть, але ти не думаєш, що він — справжня свиня?

Френк бгав ковдру, теж почуваючись як справжня свиня.

— Я про це так не думав.

— Ніхто не думає, — палко відповів Джерард. — Слухай, якщо захотіти, можна будь-що назвати гріхом і знайти цьому підтвердження. Біблія неоднозначна, її можна по-всякому тлумачити. Я не тлумачу її як «Бог ненавидить оргазми».

Френк повертів цю думку в голові.

— Цей Левит щось пише про кінчання на підлогу? *

— Він багато про що пише, — зловісно сказав Джерард. — Якби ми жили за правилами з Книги Левит, то ми б мали вбивати дітей за пащекування, а чоловіки вважалися б нечистими після оргазму з жінкою.

— Серйозно? — Френк пирснув, а потім сильніше, коли він помітив, як Джерарда це ще більше роздратувало. — Мама йому не пояснила звідки беруться діти?

— Вочевидь, ні, — сказав Джерард, маленька усмішка почала з’являтися на його суворому обличчі. — Я ж казав, це божевільна книга.

— Тож у Біблії нічого не говориться про дрочку, — констатував Френк.

Джерард нахилив голову набік.

— Нічого серйозного.

Френк про себе вибачився перед мамою і мимохідь спитав:

— То… ти це робиш?

— Що роблю? — Джерард знову розгорнув свій записник з однорогом.

— Дрочиш, — сказав Френк, він стис пальці ніг і затримав подих від власної зухвалості.

Джерард звів плечима.

— Авжеж.

— Серйозно? — Френк пискнув.

— Так, — Джерард перегорнув сторінку, а потім глянув на Френка. — Я з цього свята не роблю.

— А, — тихо сказав Френк. — А.

Джерард знову говорив, щось про Френкове тату і історію стигмат, але Френк зовсім не слухав, він щосили намагався не уявляти, як Джерард торкається себе, зовсім голий, окрім колоратки, о Боже, Френк горітиме у пеклі.

— Я зараз повернусь, — сказав Джерард. Скрип його стулу витягнув Френка з Уявної Країни Сороміцьких Задоволень.

— Ти йдеш? — спитав Френк. Він схопив Джерардову руку, перш ніж зміг себе спинити. Вони деякий час дивилися на Френкові пальці навколо зап’ястка Джерарда.

— У ванну, — повільно сказав Джерард.

— А, — Френк змусив себе відпустити його руку, приготувавшись до хвилі болю, яка, він знав, зараз на нього накотиться. — Ем.

— Спробуй розслабитися, — лагідно сказав Джерард, він все ще дивився на Френкову руку. — Френку, ти…?

Френк підняв підборіддя.

— Що?

Джерард насупився, не злісно, а задумливо.

— Чи ти щось мені не договорюєш? Ти відчуваєш щось… щось нове?

Френк похитав головою.

— Ні, — відповів він. — Нічого такого.

Джерард облишив допит і пішов у ванну. Френк лежав на спині, вдивлявся в стелю і думав, що, певно, немає хорошого способу сказати «Гей, а можеш залізти до мене в ліжко на хвилинку, щоб в мене перестала боліти голова?».

— У тебе на автовідповідачі блимає лампочка, — крикнув Джерард по дорозі назад. — Мені натиснути?

— Так, — сказав Френк. Він почув біп, потім було кілька повідомлень від друзів з питаннями чому він віднедавна зник з лиця Землі, а потім-…

— Френку, це доктор Дарнінґ. Мені здалось, що я нещодавно бачив, як твої друзів виносять тебе з відділу невідкладної допомоги, але це точно не міг бути ти, тому що я наказав тобі не з’являтися тут і поберегтися хоча б один раз.

Френк звів очі до стелі.

— У всякому разі, я подумав, що тобі захочеться знати, що я одержав результати аналізу тієї мазі, яку тобі дав твій новий друг. Безсумнівно, ти був правий. Це лише травки: ем, трохи розмарину, цикламен і… це схоже на омелу. О, і чемериця, коноплі… І все. В основі якась олія.

Настала пауза, і Френк в’яло підняв вгору переможного кулака, але потім Дарнінґ назло йому додав:

— Але по-справжньому цікаво те, що у мазі ще є беладона, а вона отруйна, хіба природа не чудова? Тож моя тобі порада: перестань мазатись цією сранню і, на бога, не їж її.

Ще одна пауза і нарешті:

— Бережися, Френку. Ти знаєш, де мене знайти.

Автовідповідач ще раз біпнув. Джерард з’явився в одвірку.

— Багатьом людям ти не байдужий, Френку.

— Ага, — відповів Френк, трохи присоромлений. — Тепер ми хоча б знаємо, що в тій хуйні, яку дав мені Люк.

— Так, це хороші новини, — погодився Джерард, знов сідаючи поряд з Френком. — Я хочу тобі дещо показати.

Він підвівся і почав ритися в своїй сумці, потім повернувся і підсунув свій стул ще ближче до Френка. Він тримав в руках величезну книжку. Він розкрив її і поклав на Френків живіт, перегорнувши кілька сторінок, поки не відкрив подвійний розворот.

— Це «Життя святого Франциска»*, — вказуючи на монаха з німбом, який стояв навколішки біля дуже непропорційної гори. — А ось і серафим.

Френків янгол ширяв в небі, більш розмитий і рожевий, і менш войовничий, ніж на його руці, але, безсумнівно, це була вона.

— Це моє тату.

— Так, — лагідно сказав Джерард, нахиляючись ближче. Його рука торкалась Френкової щоки. — Що думаєш?

Френкові пальці вчепилися у простирадло, і він мусив кілька разів ковтнули, щоб зволожити пересохлий рот, перш ніж він кволо пожартував:

— Я думаю, що ця гора або дуже маленька, або дуже далека.

Джерард засміявся, киваючи.

— Мабуть, Джотто ді Бондоне краще знається на сакральному живописі, але я тебе зрозумів, — він перегорнув кілька сторінок і показав Френку інший малюнок. — Його зазвичай зображують з птахами, як тут.

Френк провів пальцем по його обличчю. Він виглядав зовсім спокійним.

— Чому?

— Він любив тварин, — тепло відповів Джерард. — Він святий покровитель тварин, до речі. І довкілля.

— Справді? — Френк посміхнувся. — Це так круто.

— Ага, я знав, що тобі сподобається. Майкі казав, що ти теж дуже любиш тварин.

— Так, — захоплено відповів Френк. — Раніше в мене була собака, Елла. Вона була класна, але я… я її загубив.

— Мені шкода.

Френк звів плечима і торкнувся німбу святого Франциска.

— А є святий Джерард?

— Є, — усміхнувся Джерард. — Він був італійським послушником.

Френк усміхнувся до нього.

— І чий він покровитель?

Джерард завагався, а потім завів очі і зітхнув.

— Майбутніх матерів.

Френк розреготався, марно намагаючись приховати долонями сміх.

— Чувак, це сміхота.

— Він був радником черниць, — додав Джерард. — А ще міг левітувати.

— Що? — Френк ще трохи посміявся, а потім поклав руки на живіт і глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися. — Ого. Левітація, ніхуя собі.

Джерард цокнув язиком.

— Маловірні.

— Ай, — Френк знову подивився на малюнок, а потім глянув Джерардові в очі. — Ем, пам’таєш, ти мене питав, чи нема в мене ще якихось релігійних тату?

Джерард забрав назад книжку і кивнув.

— Ага.

— Ну я не подумав про це тоді, але ось, — Френк розкрився і підняв футболку, оголюючи живіт і чорнильних пташок на стегнах. — Вони наче такі ж, як на малюнку, правда?

Джерард підсунувся до Френкових колін, зосереджено зморщивши чоло. Він взяв камеру і помахав нею Френку.

— Можна?

Френк кивнув, і Джерард зробив кілька знімків, включно з крупним планом. Френк затримав дихання, він тримався рівно, тримався за свій здоровий глузд як міг, поки звабливий священник дивився на його майже промежину.

За якусь мить Джерард відкинув камеру і торкнувся руками Френкової шкіри, затиснувши пташок між пальцями.

— Можна? — він знов пробурмотів.

Можна ще й як, блять. Близькість Джерарда приглушила біль настільки, що Френк його майже не відчував, те, як руки Джерарда ковзли його животом і стегнами, це було не як знеболююче, а наче його сторчголов кинули у велику склянку чогось… шипучого, і це було круто. Френк відчув, як хвиля ейфорії розливається усім його тілом, кожен сантиметр його шкіри пашів і просив ще. Він закусив губу, міцно заплющив очі і закрив ліктями обличчя — нічого з цього не зупинило його від того, щоб піддатися назустріч доторку Джерарда, і він не зміг стримати звук, який зірвався, шорсткий подих, який він вичавив зі свого горла.

Руки Джерарда вмить зупинилися.

— Тобі боляче?

— Ні, — спромігся Френк, хитаючи головою. Він змусив себе заспокоїтися, затримавши повітря в легенях, допоки воно не почало пекти. Він відчував, як піт тече шиєю, коле верхню губу, і усі сили, які в нього були, пішли на те, щоб не обійняти ногами Джерарда і не притиснути його ближче.

Проте він не зміг не вчепитися пальцями ніг у ліжко, коли тепла Джерардова долоня ковзнула його стегном, і він не зміг ще раз не зітхнути, ще мить — він зірветься і або почне плакати, або істерично сміятися, або просто візьме Джерарда, прив’яже його до ліжка, блять, і притиснеться до нього якомога ближче. Це було не зовсім сексуальне відчуття, він не збудився, але воно викликало залежність, зводило з розуму і його було недостатньо, і саме тоді, коли йому здалося, що він ось-ось вибухне, він рвучко видув з легень повітря і різко перевернувся набік, зіпхнувши із себе Джерардові руки, скиглячи, і згорнувшись у найменший клубочок, все ще прикриваючи очі руками.

— Вибач, — вичавив він. — Вибач, просто… я не знаю, я дуже дивно почуваюсь.

Джерард затих, а потім прочистив горло. І ще раз прочистив. Коли Френк зиркнув на нього крізь пальці, той, червоний як буряк, втупився в підлогу.

— Мені-…

— Дай мені поспати, — випалив Френк, він опустив назад футболку і намагався зробити вигляд, неначе він не був тільки що за крок від якогось дивного шкірного оргазму. — Тобі варто… Мені треба поспати. А в тебе мабуть є важливі справи, ніж стирчати тут.

Джерард втретє прочистив горло і швидко роздивився навколо.

— Тобі не варто лишатись одному.

— Майкі скоро прийде, — Френк піднявся і натягнув на себе ковдру, щоб зайняти чимось руки, щоб втримати їх біля себе.

Джерард начебто хотів заперечити, але також начебто й хотів кинутись крізь двері нахуй. І це не дивно, бо ж Френк тільки що йому тут влаштував еротичне шоу.

— Джерарде, — відчайдушно наполягав Френк. — Будь ласка, все нормально.

— Мабуть, я можу дізнатися щось про ці трави, — нерішуче сказав Джерард. — Але я не впевнений… Браян не хотів тебе лишати.

— Я їм напишу, — Френк дістав телефон і почав набирати. Джерард знервовано стовбичив в одвірку, стурбовано зиркаючи на Френка, а потім на підлогу. — Я… Джерарде, все гаразд, я дам їм знати.

Джерард не те щоб кинувся до дверей, але все одно дуже швидко біля них опинився.

— Добренько, я сам себе проведу. Ти подзвониш, якщо я тобі знадоблюсь?

— Так! — відповів Френк якомога веселіше. — Побачимось!

Джерард якусь мить вагався, а потім пішов.

Френк зачекав, доки замок в дверях не клацнув, зарився глибше в ковдру, поклав на голову подушку і застогнав.

Chapter Text

Пізніше прийшов Боб разом з вечерею.

— Ти янгол з небес, — сказав йому Френк, а потім замовк. — Зараз це якось дивно казати, еге.

Боб лише зиркнув на нього і ввімкнув переносний телевізор, який він також приніс, бо: «Тобі не можна без телевізора, Френку, це неправильно. Тобі треба хоч трохи нормальності».

Френк любив Боба, тому він поплескав його по плечу, подякував і, коли Боб ввімкнув «Великого Брата»*, Френк нив лише п’ять хвилин.

Незважаючи на крикливих домогосподарок, вечір був саме такий — нормальний. Вони подивилися новини і покричали в екран, потім вони наткнулися на маратон «Дім закрили на ремонт»* і обидва вдали, що не просльозилися, коли розплакані дизайнери подарували батьку дев’яти дітей на кріслі колісному величезний чек на освіту для дітей.

У наступній серії кімнату одного малого перетворили на охуєнну космічну лабораторію, і Френк сказав:

— Чувак, може мені надіслати їм відео-листа, я зазнав болю і нещастя. Де моя дизайнерська спальня?

— Що вони зроблять? — сказав Боб з повним ротом чипсів. — Стіну з розп’ять? Автомат з пластирями?

— Вони могли би дати мені життєвий запас святої води, — запропонував Френк. — Вазончики з часником на підвіконні.

Боб пирхнув.

— На тебе ж не вампіри полюють.

— Та байдуже, які ти знаєш засоби проти стигмат? — відповів Френк.

— Я знаю один.

— Ага.

Боб розвів в сторону руки.

— Чи бачиш ти на мені рани невідомого походження?

— Ні.

— Отже, мій засіб дієвий, — задоволено відказав Боб.

Потім вони дивилися Queer Eye for the Straight Guy*.

— Хотів би я дружити з шеф-кухарем, — сказав Френк, коли вони дивилися як кухар Тед робив… щось дуже смачне на вигляд. — Ммм, шеф-кухарі.

— Шеф-кухарі, — погодився Боб, а потім підвівся і закричав: — Не можна вдягати ці туфлі з цією сорочкою, дятел, блять!

Френк розреготався і схопився за живіт, коли хлопець проігнорував Боба, а той кинув в екран чипсу.

— Перестань! — сказав Боб Френку. — Братан, він… Боже, мої очі.

— Тобі треба на це шоу, — вишкірився Френк, ухилившись від лінивого потиличника. — Може тобі варто надіслати резюме і.. ай, Бобе, ні, досить, мені боляче!

— Крендель, — жалівся Боб, він знову крикнув в екран: — Коричневі туфлі, коричневі!

Вечір був приємний: багато телевізора, багато обурень Боба. Він якраз розповідав Френку про барабанну установку, яку хотів купити, коли біль раптом спалахнув у Френкових зап’ястках. Він прошипів і підніс їх до грудей.

— Що таке? — відразу спитав Боб, жбурнувши недокурену сигарету в попільничку, він нахилився вперед і схопив Френка за плечі. — Френк?

— Я не знаю, — Френк похитав головою і почав розмотувати бинт з лівого зап’ястка, щоб подивитися, але ще один гострий біль простромив йому ногу — нога зловісно запекла. — Ох, блять. О, ні.

— Все нормально, — Боб вже був на ногах. — Я викличу швидку.

Френк похитав головою і сильно прикусив язика, коли біль блискавкою роздер потилицю.

— Джерард. Подзвони Джерарду.

Боб схопив свій телефон і розкрив його, але потім Френк передумав і почав злізати з дивана, незґрабно падаючи навколішки, коли ноги не тримали.

— Ох, чорт, Бобе, це буде-… Я не знаю, що робити.

— Що станеться, Френку? — нагально спитав Боб. — Що наступне?

— Сука, — Френк схилився головою на Бобове коліно. — Ступні. Далі ступні.

Боб швидко роззирнувся, а потім засунув телефон в кишеню, підняв Френка з підлоги і пішов до ванної.

— Ванна, — сказав він спокійно, боком заходячи в двері. — Так хоча б ти не заллєш тут все кров’ю.

Френк мимохіть розсміявся, чіпляючись за Бобові плечі.

— Тобі просто подобається носити мене на руках, Бобе Браяр.

— Живу заради цього, — погодився Боб, нагинаючись, щоб покласти Френка у ванну. Він відсунув шторку, зав’язав її у великий вузол і перекинув через жердину подалі. Потім він став навколішки, зняв Френку шкарпетки і закотив його піжамні штани до колін.

— Добре, — сказав він і взяв рушника, склав його і підклав Френку під голову. — Добре?

Френк подивився на нього.

— Ти це вже робив раніше, так?

Боб злегка всміхнувся.

— Моє темне минуле.

Френк спробував відповісти, але враз все одночасно почало боліти, тому за відповідь у нього вийшов здушений потік голосних. Руки Френка металися, Боб схопив одну з них і міцно стис, іншою він діставав з кишені телефон.

— Спокійно, Френку, все буде добре.

Френк зосередився на тому, щоб якось підготуватися, його пальці ніг вже зтислися в передчутті, легені старалися видувати достатньо повітря, щоб зробити новий вдих.

— От так, — сказав Боб з телефоном біля вуха. — От так, братан, просто дихай, вдих-видих, повільно, вдих, видих, добре, от так.

— Я не дитину народжую, тупак, — вичавив Френк. — Дістань сюди Джерарда, блять, я серйозно, нахуй.

— Боже, ну ти й скигля, — сказав Боб, міцніше стискаючи Френкову руку. Потім він сказав: — Здоров, це Боб. Вертайся назад до Френка, його ступні зараз взірвуться чи щось таке, я не знаю. Йому хочеться уваги.

— Ти дуже смішний, — сказав Френк, задихаючись, а потім перший удар молотка по цвяху продзвенів у його вухах — і Френк був надто зайнятий криком, щоб сказати щось ще.

Chapter Text

Цього разу він не відключився. Ну не повністю. Він трохи побув поза зоною досяжності, крізь імлу він чув, як Боб говорив з ним, його спокійний, вірний голос тримав його припнутим до ванної кімнати, замість мучеництва десь на пагорбі. Проте він повністю прийшов до тями, лише коли все скінчилось, коли біль зупинився, а його босі ноги ковзали дном ванної по (Френк знав, не дивлячись) власній крові.

Боб сказав:

— Ну ж бо, вкладемо тебе на ліжко.

Френк повернув до нього голову.

— Я не з тих дівчат.

— Я не з тих фетишистів, у яких встає на кров, — відповів Боб. Він підходив Френка і нахилив його до краю ванної. — У тебе, до речі, дуже гидкі нігті на ногах.

Френк лише сперся на Бобові плечі, поки той обмивав його ноги водою, а потім обгортав рушником. Френку, він усвідомив, доведеться купувати цілий набір нових, коли це все скінчиться. Якщо він, звісно, виживе.

— У раю, мабуть, не потрібні рушники, — сказав він Бобу, а потім загиготів як божевільний.

— Якщо ти обмастиш мені кров’ю футболку, — суворо сказав Боб, — то потрапиш в пекло.

Кров, в принципі, більше не текла, тож Френк намагався вмовити Боба дати йому подивитися на рани (Бобова теорія ран полягала в тому, що якщо ти не дивишся на них, не говориш про них і ніяк не визнаєш їхнє існування, то їх там, мабуть, і немає), коли хтось постукав у двері — і Джерардів стривожений голос сказав:

— Френк? Боб? Бобе, він в порядку?

— Та нормально він, секунду, — крикнув у відповідь Боб. Він знов підхопив Френка і поніс його у спальню.

— Я передумав, — Френк сказав Бобовій ключиці. — З мене досить ходіння. Можеш носити мене коли заманеться.

Боб поклав його на ліжко і хутко перев’язав криваві рушники.

— Ну все, Френку, доведеться мені шукати нову ціль в житті.

— Давай одружимось, — Френк гукнув йому, коли той пішов до дверей відчиняти. Боб, звісно ж, його проігнорував.

Френк заплющив очі і зосередився на диханні. Він почув, як Боб впустив Джерарда, почув шепотіння, а потім, на диво, Боб сказав: «Уф», а Джерард вибачився.

Він подумав був спитати, що там таке, але він був надто змучений, навіть щоб підняти голову. Він почув, як Боб пішов на кухню, почув кроки Джерарда в його напрямку — і все його тіло почало тремтіти, пам’ятаючи дотик Джерарда, наче воно намагалось нагадати йому, що увесь біль і дискомфорт магічним чином зникне, якщо він просто достатньо наблизиться до нього, а потім прогнувся матрац — і Джерард ніжно сказав:

— Гей, Френкі. Пробач, будь ласка, що мене тут не було.

Френк розплющив очі: Джерард стояв навколішки коло ліжка, спершись на нього ліктями. Його волосся було вологим і скуйовдженим, неначе він зібрався поспіхом, і на його обличчі збоку були якісь сірі плями, і він був у футболці з Misfits і в джинсах.

Оце й усе. Ні колоратки, ні чорної сорочки — звичайний хлопець у звичайному одязі, і Френк не знав, чи через це, чи через біль, чи через втрату крові, чи він просто втомився стримуватися, але перш ніж він зміг себе спинити, він простягнув руки, вхопився за Джерардову футболку, підняв його з колін на ліжко і перевернувся вперед, втиснувшись обличчям в груди Джерарда.

— Вибач, — сказав він, хоч його руки обхопили Джерарда за стан і намагалися притягнути його ближче. — Вибач, вибач, але мені болить, болить так сильно.

— Френк? — пискнув Джерард. Він заціпенів. Френк не думав навіть, що він дихає.

— Я тобі збрехав, — зізнався Френк, закопуючись обличчям у футболку Джерарда, тонучи у полегшенні, яке розливалось його кінцівками. — Раніше, коли ти спитав, чи не відчуваю я щось ще, але я не знав як сказати тобі, щоб не звучало збочено, і я знаю, це дивно, гаразд, але якщо ти дозволиш мені просто побути отак ще кілька хвилин, одну хвилинку, Джерарде, прошу.

— Усе гаразд, Френку, — сказав Джерард, вмощуючись. Френк відсунувся на стільки сантиметрів, на скільки зміг себе змусити, щоб Джерард зручніше вмостився на ліжку, а потім знову пригорнувся, залазячи під його руку, щоб бути якомога ближче. — Тільки розкажи, що відбувається.

— Виглядає так, наче коли ти його торкаєшся, йому більше не болить, — зауважив з одвірка Боб. Френк глянув на нього з-під Джерардового ліктя. Боб підняв догори долоні. — Але це так, гіпотеза, звісно ж.

— Оу, — сказав Джерард. — Оу! Френку, чому ж ти не сказав мені? Я б не лишав тебе самого.

Френк міцніше пригорнувся і тремтяче зітхнув, коли одна з Джерардових рук лягла йому на карк, а інша стиснула плече.

— Бо це дивно.

— Підтримую, — погодився Боб. — Я зроблю кави, а ви спробуйте не проткнути артерію, поки мене не буде.

Джерард сказав: «Дякую, Бобе», і по-справжньому обгорнув його рукою, обіймаючи ближче.

— Ти даси мені подивитися на твої стопи?

Френк вчепився і похитав головою.

— Секундочку, ще трохи.

— Ну ж бо, — сказав Джерарда, легенько погладивши його шию. — Ми не знаємо, чи треба тобі шви накладати, чи ні.

Френк неохоче відлип. Не те щоби йому заболіло, бо ж Джерард був обережний і зберіг контакт, але однаково було паскудно. Джерард сповз донизу і дбайливо розкрив Френкові ноги, трохи відхилившись через кров.

— І тобі не болить? — сказав він, дістаючи з джинсів вічноприсутню камеру. Він подивився на Френка: очі великі, волосся зкуйовджене і вигляд як у найзвичайнісінького хлопця. Дуже вродливого звичайнісінького хлопця з цілющими руками. От гівнюк. — Кров вже навіть не тече, виглядає, неначе вони зажили. Все відбувалось так само, як і раніше із зап’ястками?  

Френк швидко переповів йому, як це сталось, Боб повернувся з кавою і бинтами і сів на краю ліжка, щоб перев’язати Френку ноги, тоді як Джерард розповідав їм про те, що дізнався.

— Я читав про ті трави, які згадував твій лікар, і з того, що я дізнався, деякі з них використовуються для, ну, не дуже хороших речей.

— Типу темної магії? — спитав Френк, притулений щокою до плеча Джерарда. Він відчував тепло і турботу, і наче нічого не може йому зашкодити — що було цілковитою хуйнею, бо ж у нього в ногах були дирки, але нехай. — Для заклять?

— Я ще не знаю. Я саме робив записи, коли-…

— Олівцем? — поцікавився Боб.

Джерард нахмурився.

— Так, а що?

Боб похитав головою і усміхнувся до своєї чашки з кавою.

— Та нічого.

— Не будь свинею, Бобе, — Френк потягнувся, щоб стерти плями на обличчі Джерарда, потім зрозумів, що мабуть, не варто, і шаріючись, опустив руку.

— Я саме читав про них, коли ви подзвонили, — Джерард нічого не помітив і продовжив. — Але я побіг сюди. Проте я взяв кілька своїх книжок.

— О, то це ти ними в мене кинув? — Боб закінчив з бинтами і щипнув Френка за мізинець. — Я думав, то свинцеві цеглини в шкіряній оправі.

Джерард зіщулив лоба.

— Як би вони допомогли нам боротися зі злом?

— Ми могли би кидати їх, — загрозливо відповів Боб. — В зло.

— Секундочку, — Френк намагався сісти рівно, відсовуючись від Джерарда якомога далі і якомога безболісніше, бо так вчепитися в нього було, якщо чесно, принизливо, попри те, що відчувалось дуже приємно. — Зло? Тепер тут ще й якесь зло замішане? А як же святий Франциск?

— Я просто думаю, що нам треба дослідити усі можливі напрямки, — відповів Джерард тоном, який ні втішав, ні заспокоював, хоч він, мабуть, намагався. — Ми не знаємо нічого напевно.

— Якщо це продовжиться, то що станеться? — поцікавився Боб. — Люди ж роками живуть зі стигматами?

Джерард кивнув.

— Так, але… У них зазвичай рани лише на долонях або ступнях. Немає задокументованих випадків, щоб хтось мав більше ніж одну чи дві рани Христові.*

— Які ще є?

— Лише… лише одна. Рана від списа, яким проткнули Ісуса, — Джерард легенько торкнувся боку Френка, що було приємно, але не полегшило тривожного передчуття у Френковому шлунку, неначе він ковтнув величезну каменюку з надписом «КІНЕЦЬ». — Ось тут.

Боб якийсь час обмірковував це.

— Він це переживе?

— Немає задокументованих випадків, — повторив Джерард. — Я не знаю.

Боб підвівся, його губи були міцно стиснуті, і вийшов з кімнати.

— Ти куди? — крикнув йому Френк, поплескавши Джерарда по руці, бо той виглядав так, ніби переїхав чиюсь собаку. — Бобе?

— Я по ці срані книги, — крикнув у відповідь Боб. — Поки я тут, ніхто тебе в бік не штрикатиме.

До того часу як прийшли Рей, Майкі і Браян, купка «Книг, які ми ще не переглянули» стала дещо маленькою, а купка «Безтолкової хуйні» стала тривожно великою. Френк всмоктав багато інформації про інкубів і сукубів, і всілякі інші маски Диявола, але не здавалось, що хоч щось з того могло трапитися по-справжньому, і не було інших згадок про стигмати, окрім як про дарунок небес.

— Здоров, хлопці, як ваша група подовженого дня? — сказав Рей, знімаючи куртку.

Френк помахав рукою.

— Вочевидь для порятунку мого життя потрібно багато читати.

— А ти можеш просто подзвонити своїм? — спитав Боб Джерарда, у той час як Браян взяв книжку і всівся поруч з ним на дивані. — У Ватикан чи ще кудись?

— Френк — атеїст, — відповів Джерарда, не відводячи очей від книги. — Я пробував, але це не дозволено.

— Вони кинуть його напризволяще, бо він не вірить в Бога? — Майкі скорчив своє найбільш несхвальне обличчя: тобто закопилив губи і звів брови в одну зморщену, роздратовану лінію на чолі. — Ого, Ісус дуже би пишався.

— Майкі, не починай, — сказав Джерарж, перегортаючи сторінку. — Я ж сказав, що намагався.

Рей пройшов повз Майкі і обережно підійшов до ліжка.

— Як твої…? Ну знаєш.

— Ступні? — Френк поглянув на них. Обгорнуті рушниками, вони виглядали дуже тупо, типу як ноги Міккі Мауса. — Хочеш покажу?

— Ні! — хутко відповів Рей, відвертаючись.

Майкі не зрушив зі свого місця в одвірку.

— Майкі, ти в порядку? — спитав його Френк.

— Що ти робиш? — сказав Майкі.

Френк підняв книгу.

— Читаю про, — він подивився, — хтивий сон святої Терези.

— Я не до тебе говорив, — Майкі не відводив погляду від Джерарда. — Ти з усіма об’єктами розслідувань обіймаєшся?

Вони точно не обіймалися, просто сиділи поруч, але Майкі виглядав так, неначе застав їх на секс-гойдалці.

— Це все я, — швидко сказав Френк. — Болить менше, коли… коли він поруч.

— Братан, серйозно? — Рей нахилився вперед, лікті його сперлися на коліна. — Ти типу цілитель?

— Ні, — твердо відповів Джерард, його очі дивилися на Майкі. — Я думаю, це через те, що зробили з Френком. І я просто намагаюся йому допомогти. Ось і все.

Рей збентежно глянув на нього.

— Як скажеш. Гей, Майкі, іди сюди, сядь біля мене.

Майкі постояв секунду на своєму місці, витріщившись на Джерарда своєрідним пустим виразом обличчя, яке вочевидь багато про що говорило мовою, якої Френк не розумів, і врешті-решт сів біля Рея.

Браян відкашлявся і перервав ніякову тишу.

— То що ми взагалі шукаємо?

Джерард розповів їм про трави і про ймовірність магії.

— Справа в тому, що це трохи заплутано, бо деякі з трав, типу, погані, злі, але розмарин і цикламен-…

— Використовуються для захисту, — перебив Рей, червоніючи, коли всі на нього витріщилися. — Що? Ви думаєте я роблю свої засоби для волосся з того, що знайду на кухні? Я читаю, чуваки, я знаю, що роблю.

Майкі притулився до Рея і посміхнувся до нього.

— Гаррі, ти — чарівник!

— Перестань, — Рей пирхнув, хитнувши волоссям Майкі в обличчя.

— Ну тоді ви знаєте, що омела не тільки для поцілунків на Різдво, — сказав Джерард, переважно до Рея.

— Ага, вона… хіба її не називають рослиною-вампіром?

Джерард засяяв.

— Так!

— Чому її так називають? — Браян нахилився вперед, підборіддям спершись на руки.

— Бо вона — паразит, — сказав йому Джерард, шукаючи сторінку в книжці, а потім передав Браяну і Бобу подивитися. — Вона може проникати під кору інших дерев у засуху, але що справді цікаво, так це те, що є стара християнська легенда, що нібито омела раніше була деревом і з неї зробили хрест Ісуса.

Френ сів, зненацька зацікавлений в омелі більше, ніж коли-небудь.

— І це пов’язано з тим, що відбувається зі мною, так?

Джерард йому кивнув.

— Так. Легенда говорить, що Бог прокляв омелу за її участь в Розп’ятті, зіщуливши її до маленької лози.

Майкі завів очі.

— Оце так милостивий Бог.

— Тож шукайте все, що зможете в цих книгах про ці трави чи стигмати. А ще ми робили записи, — продовжив Джерард, ігноруючи Майкі. Він взяв аркуші паперу, на яких вони писали, і розклав їх, хмурячись. — Ем. Це щось незрозуміле. Бобе, що це тут про курку написано?

Боб підняв очі.

— Я не писав нічого про курку.

Джерард примружився, потім відвів аркуш подалі від очей, а потім підніс дуже близько до очей.

— А. Може, це твій почерк-…

— Отче, — перебив його Браян, — я не вказуватиму вам, як робити вашу роботу, але, можливо, було би краще, якби ми це розділили.

Джерард кліпнув.

— Не зрозумів.

— Чекайте, я дещо взяв із собою, — Браян підвівся і пішов в іншу кімнату. Він повернувся з товстезним А3 блокнотом і жменею ручок. Він поклав ручки на край ліжка і почав виривати з блокнота аркуші. — Бобе, допоможи.

Вони причепили аркуші до стіни, потім Браян попросив Джерарда назвати кожну річ, яку їм треба було шукати, і написав їх великими буквами по одній на аркуш.

— Дайте Майкі ваші записи, він може прочитати будь-що, у тому числі почерк Боба, — сказав він, а потім Майкі диктував йому написане, поки той формував з їхніх знахідок списки.

— Ого, — всміхнувся Джерард. — У вас всі шкарпетки в парах, так?

Браян завів очі і почав ділити купи книжок на рівні стоси.

— Я вже передивився ці, — запротестував Френк, коли Браян дав Рею три книги з купки «Безтолкової хуйні».

— Це було до системи, — рішуче відповів Браян. — Система не підводить.

Це було приємно, думав Френк, однак приємно у дуже сюрреалістичному сенсі: всі зібрались коло нього, читали і шепотіли один до одного. Іноді хтось щось знаходив, тоді Джерард брав книгу і дивився що там — іноді це йшло на стіну, а іноді — ні. Вони замовили піцу, повітря загусло від диму. Боб і Браян розклали свої книги на кавовому столику, а Рей з Майкі схилилися над величезною книгою, яка лежала на їхніх колінах.

— Ми наче в Баффі*, — сказав Майкі, дивлячись з-під окулярів на Френка. — Ну у бібліотеці, коли вони проводять дослідження і жартують?

— Чур, я Джилз, — миттєво сказав Браян, піднявши руку.

Джерард обурено пирхнув.

— Я — Джилз! Це мої книги!

— А я все організував! — Браян кивнув до списків на стіні.

— Я маю кращі знання з даної теми!

— Я вніс порядок у хаос!

— Порядок через канцелярію, — погодився Боб. — Це стиль Браяна.

— Ти приніс канцелярське приладдя, це правда. — Джерард задумливо постукав ручкою по зубах, а потім вказав нею на Браяна. — Можеш бути Джойс.

— А Джойс і Джилз хіба не сплять разом? — поцікавився Рей.

— Фе, — сказав Майкі, затуляючи руками очі. Френк дуже погоджувався.

— Не Джилз, — Джерард похитав головою. — Різник.

— Одне й те ж, — сказав Боб.

Рей випучив очі.

— Не одне й те ж. Це як сказати, що Ейнджел і Ейнджелус — одна й та сама людина-…

— Це абсолютно інша ситуація, Ейнджелус — демон, а Ейнджел — людська душа, — заперечив Джерард.

— Це я знаю, — чванливо відповів Рей. — Я не новачок у Баффі.

— О Боже, ви всі задроти, — сказав їм Френк і протримався аж десять секунд перш ніж додати. — Я хочу бути Озом.

— Оз спокійний, — сказав Браян страдницьким голосом. — І рудий.

— Він низький і грає на гітарі, — вперто сказав Френк. — Я Оз.

— Я думаю, що Боб більше схожий на Оза, ніж ти, — глибокодумно сказав Майкі. — Він спокійний і має бороду.

Френк завів очі.

— До чого тут, блять, Бобова борода?

Майкі подивився на нього як на дурного.

— Оз — вовкулака.

Джерард прутко розвернувся і витріщився на Боба.

— Ти вовкулака?

— …Ні, — відповів Боб.

— А, — Джерард опустив очі до своєї книги, кінчик його носа трохи почервонів. — Ні, звісно ж ні.

Боб звів плечима.

— Якби й так, то це було би не найдивнішим в нашій ситуації, правда ж? — сказав він, і Джерард всміхнувся.

— Ти однаково більше схожий на Баффі, — вирішив Рей, вказуючи пальцем на Френка. — Така хуйня завжди з нею стається.

— Тоді ти Віллоу, — сказав Френк Майкі.

— Ні, — категорично заперечив Рей. — Я Віллоу.

— Яким чином ти Віллоу? — пирхнув Френк, а потім сіпнувся, бо Браян гучно закрив книжку. — Чувак, ти чого?

— Ніхто з нас не є персонажами шоу Ворнер Бразерс, — нагадав Браян. — У нас є задача. Може зосередимось на реальності, будь ласка?

Хор присоромлених вибачень — і кімнату знову оповила бібліотечна тиша.

— Він таки реально Джилз, — прошепотів Френк Джерарду. Джерард змовницьки всміхнувся до нього, і Френк змусив себе відвести очі від Джерардових рожевих губ і незвичних гострих маленьких зубів.

— Джерард вміє літати, — оголосив він присутнім.

— Френку, ну, — Джерард скорчив сердите обличчя, але він все одно посміхався. — Не треба було мені тобі це розповідати.

— Не вміє він літати, — кпинив Майкі. — Я би знав.

— Не він. Його святий, — дражнив Френк. — Святий Джерард вмів літати.

— Реально? — вишкірився Рей.

— І він покровитель вагітних дівчат! — вигукнув Френк і захихотів з роздратованого обличчя Джерарда.

Рей розсміявся.

— А в мене є святий?

Джерард все ще корчив вдаване роздратування до Френка, але потім здався:
— Є, до речі, кілька святих Реймондів. Мій улюблений — іспанець, дуже відомий вчитель, дуже такий ласкавий хлопець, він потім поплив з Майорки у Барселону на своєму плащі.

Рей кліпнув.

— На плащі?

— Бог перетворив його на чарівний пліт, — прозаїчно відповів Джерард.

— А-а-в, — Майкі потягнув Рея за одну з його кудряшок. — Якби ти був святим, Бог зробив би з твого волосся рятувальний човен.

Джерард продовжив:

— Є ще один святий Реймонд, який мені дуже подобається. Святий Реймонд Ноннат? Його темою було звільнення рабів? А ще він покровитель майбутніх матерів, як і всі найкрутіші святі.

Рей нахилився і дав Джерарду п’ять.

— Шик, мужик.

— А Боб? — поцікавився Френк.

— О, їх купа, — відповів Джерард, розвівши в повітрі пальцями.  — Але мій улюблений — святий Роберт Молемський, він весь час уникав слави. Він був глибоко духовний. Серйозний такий, принциповий.

— Людина статечна, — сказав Боб. Браян всміхнувся до нього і хвисьнув по коліну. — Я таке поважаю.

— Немає святого Браяна, — винувато сказав Джерард. — Але є Блаженний Браян, його закатували у Лондоні.

— За що? — клекітнув Браян.

— Е, — Джерард ніяково відкашлявся, а потім визнав: — За те, що допоміг священнику.

Браян зітхнув.

— Хто б сумнівався.

Френк розсміявся, а потім звернувся до Майкі:

— А ти не хочеш знати?

— Я — архангел Михаїл, — спокійно відповів Майкі, визираючи з-під своєї дурнуватої шапки. — Я — Верховний Головнокомандувач Божого Війська. Ви всі програли.

Джерард сонячно всміхнувся до нього.

— Саме так.

Зовсім згодом Рей підняв очі від книжки, яку Френк вже прочитав від а до я, прибрав волосся з чола і сказав:

— Ем.

— Що там? — Джерард глянув на нього.

— Та, мабуть, нічого, — знервовано відповів Рей. — Нічого з того, на що ти нам сказав звернути увагу, але я просто подумав, що ну, це може якось допомогти.

Джерард кивнув.

— Все гаразд. Що ти знайшов?

Рей дивно, знервовано глянув на Френка і підвівся, простягаючи Джерарду книгу.

— Бачиш, тут розділ про використання міток, і в ньому сказано, що-…

 — Для того, щоб очистити кров, — читав Джерард, — жертву потрібно таврувати знаком чи малюнком, що символізує… — Джерард недоговорив, його очі забігали сторінкою.

— Що? — сказав Френк. — Символізує що? І — чекайте, блять — жертва?

Джерард прожогом зліз з ліжка і побіг до Браяна, він висмикнув з його рук книжку і почав гарячково гортати її, допоки не знайшов те, що шукав. Він провів пальцем сторінкою, потім тицьнув в неї і поспішив до аркушів на стіні, де він ходив туди-сюди, заглядаючи то в одну книгу, то в іншу, і щось бурмотів.

— Джерарде, — Френк спробував знову, тому що його шлунок скрутило, а хребет поколювало, і не мав він настрою сидіти й чекати, поки шестірні у Джерардовій голові не стануть на місце. — Жертва?

Майкі сидів на кінчиках пальців ніг, пильно спостерігаючи за Джерардом.

— Зараз він все скаже.

Як по сигналу, Джерард розвернувся і всміхнувся до Рея.

— Ти зробив це. Ти знайшов, Рею, я не можу повірити. Ти розгадав це.

Рей переможно скинув руками.

— Віллоу, придурки, що я вам казав? — він радісно крикнув, а потім отямився, повільно опускаючи руки. — Що розгадав?

— Ти — жертва, — сказав Френку Джерард, ось так просто без жодних прелюдій, не шкодуючи нічиїх почуттів. — Він — через брак кращої фрази — наклав на тебе закляття, щоб дати тобі Рани Христові. Він жертвує тебе Богу.

Френк піднявся на ліжку, сів на коліна, тому що не хотілось слухати такі новини, розлігшись на подушках.

— Але чому?

Джерард завагався, але коли Френк рикнув: «Джерард», він якось панічно завів очі і відповів:

— Тому що-… тому що згідно з написаним, якщо він вип’є твою кров у момент, коли ти отримаєш останню рану і-… і помреш, він з’єднається з Христом.

— І що це нахуй означає?

— Я не впевнений, — Джерард почав ходити туди-сюди, гортаючи книжку. — Але моя думка? Я думаю, це означає, що він хворий на голову.

— Ви не думаєте, що це справжнє закляття? — вставив Браян.

— Чи думаю я, що можна з’єднатися з Христом, піддавши незнайому людину тортурами, які Він зніс від рук людства, а потім випити її кров? Е, ні. Зовсім ні. Але чи думаю я, що він справді може вбити Френка? — Джерард зупинився і глянув Френку у вічі. У його погляді більше не було паніки, він виглядав рішучим і їбать яким розлюченим. — Абсолютно.

— Але як він це робить? — спитав Френк, потерши зап’ястки, які вже починали нити. — Як в нього це виходить?

— У книзі говориться про мітку, блять, це ж так сука очевидно, я не вірю, що не зміг додуматися до цього раніше, — Джерард підійшов жбурнути книги на ліжко, і взяв Френкову долоню між своїх. — Френку, твоє тату. Нам треба позбутися твого тату.