Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Пісні : (будуть повторюватися, але нехай) також музика не обов'язкова для розуміння сюжету, вона просто створює атмосферу. Особливо дуже влучно підійшли пісні гурту Тінь Сонця. Дивіться короче самі.

Тінь Сонця - Козача могила 

Тінь Сонця - По вранішній зорі

Тінь Сонця - Пісня Чугайстра

слухати фоново щось типу цього: IVOXYGEN - Escape

Зовнішіній вигляд героїв :(важливо зауважити, що я взяла від одягу козаків найкраще, та накомбінувала це: до прикладу у них лишаються їхні зачіски (канон), особливості носіння знаків кланів на одязі, зокрема віяло Учіх на спині тощо)

отуто більше про одяг козаків\\для загального уявлення

каптан Хашірамии (шось таке, у Тобірами схожий каптан, з відмінністю у кольорі\\ сподіваюсь посилання будуть працювати)

Гетьман (одяг Богдана Хмельницького дуже солідний, претензій не маю)

так ніби по основним моментам все, в тексті деталі уточнюються.

Улаштування Січі, та розташування на ній споруд: за основу взято мапу Січі з цього сайту, є моменти дещо інакше розписані, але це базиси так би мовити. Там і про ворота і про украплення, і про церкву, що буде все згадуватися згодом у тексті.

***

Довкола безкраїй степ. Вітер наганяє хвилі з ковили і дрібні трави ніжаться у сонці пізнього квітня. На пагорбі, серед полину й тирси, стоїть могила колись славетного козака. Єдина різниця в тому, що військовий цвинтар знаходиться по іншу сторону від Січі, а могила самотньо спочиває на сході, де сонце нового дня обов’язково принесе щось хороше, але вже не йому. Хашірама час від часу приходить сюди, на могилку свого молодшого брата, та подовгу засиджується. Ці походеньки неоднозначно впливають на його розпорядок дня і здається, що він зовсім ненадійний отаман. А з іншого боку перемир'я дають змогу видихнути і пожити спокійними споминами, як от зараз. І ще стільки всього хотілося розповісти брату, а у відповідь все одно чутно лише як мовчить степ.

Він загинув у Національно-визвольній війні, коли йому було 15. Здавшись у полон до ляхів, він не виказав жодної таємниці. Це і допомогло війську виграти трохи часу і піти у наступ, а згодом це запам'ятають як «похід на Варашаву». Закінчилося все мирним договором і сльозами тисячі жертв, проте розслаблятися було зарано.

Хашірама сидить на ледь прогрітому камені, обійнявши руками коліна. Плин часу здавався нікудишнім, сонце то сідало, то сходило, то крилося у хмарах. Чиясь рука торкнулася плеча і від несподіванки стихнув навіть вітер.

—Так і знав, що ти тут! — зраділо говорити Тобірама, — Не запізнись на нараду козацької старшини, батько просив нагадати, то негайна справа. Тож не засиджуйся.

—Добре, — підводиться і оглядає поле з висоти пагорба. Отрушує від трави й колючок свій кармазиновий каптан та рушає з Тобірамою у бік Січі.

—Ти так і не навчився брехати, — намагається розговорити по дорозі Хашіраму, —То говориш, що підеш до річки чи в обхід, а що разу приходиш до могили нашого брата.

—Брехня звісно погана звичка, але це, мабуть, добре, що я в цьому невправний.

—Досі звинуєш себе?

—Не в тому річ, — заперечує Хашірама, поправляючи багряну пов’язку на чолі, і різко переводить погляд на масивні дерев’яні ворота Січі обрамлені в’їзною вежею, — Дивися приїхали купці! Чого ти не нагадав, що сьогодні торговий день?

Що означав торговий день для Січі? Безпосередньо окрім торгівлі це була можливість відпочити у товаристві мандрівників, вдягнути святкове вбрання і до ночі гардувати. З околиць на кілька днів з'їжджаються купці-продавці з найкращими пропозиціями. Хтось пропонує за найкращу ціну домашні вироби, хтось торгується молодим поросям, а хтось не втрачає нагоди поділитися своїм досвідом і задарма. Хашірама не пропускав жодного такого гуляння. Ніколи. Звичайно з огляду на те, що він кошовий отаман Січі це ніяк не відображалося на його ставленні до козацтва різних станів. Він ніколи не дивився ні на кого зверхньо, натомість його запальний характер, весела вдача і пристрасть до азартних ігор зближували його з будь-ким.

Наближався обід, на вуличній кухні у мідних казанках вариться ароматна рибна юшка. Звідусіль чути гул ліри і цимбал, звідусіль весняна легкість і радість. Тобірама швидко згубив з поля зору брата серед натовпу. Важко видихнувши, він був упевнений, що роль старшого брата належить йому більше, ніж Хашірамі.

У козацькому курені, такій собі компактній хатинці, де могли легко вміститися більше сотні людей. Все було зроблено з дерева, завдяки меблям, інтер'єр не біднів скоріш був витриманим; по кутках і над дверима висіли ікони у золотому обрамленні разом з висушеними травами як оберіг від нечистої сили.

 Тоді більше не було людно, а було шумно. Готувалися до обідніх частувань, здвигаючи столи, гупаючи та пританцьовуючи у такт неспинній музиці й пісням. Хашірама залюбки розповідав історію з героїчних походів, грав у козацькі листи(карти) з татарином, який спілкувався ламанною мовою, проте мова гостинності для всіх народів однакова, чи не так? Хтось із козаків-сотників приніс вина і здавалося нічого не зіпсує налагоджену атмосферу. Як тільки Хашірама закінчує оповідку, витирає сльози від сміху і потім приймається до кухля з вином. На мить всі затихають, їхні обличчя стають немов мармурові, і він навіть не відразу вловивив чому. Адже мав за звичку сидіти спиною до дверей. Не встигає відпити вина як на його плече лягає важка рука.

—Хороша спроба, Тобірамо, але я… — обернувшись не встигає договорити.

—Хашірама, тебе де чорти носили? — суворо питає гетьман, Буцума Сенджу. Неможливо було сказати з першого погляду чи був він сивочолим чи ні (якщо це уточнення вас цікавить). Голову покривала шапка, прикрашена журавлиним пір'ям. Жупан підтримує розкішний шкіряний пояс на якому було обов'язкове місце для зброї. А масивна хутряна опанча поверх додала відчуття ніби на вулиці кінець осені, а не квітень місяць. Похмурий погляд, не обіцяв нічого доброго.

—Батьку…Ви теж тут? По справах чи у гостях? — на диво легко даються йому ці слова, і це без жодної краплі вина.

—Огнем граєш, отамане. — прибирає руку з плеча і йде до виходу, — Ходімо.

Хашірама перепросив побратимів і направився за гетьманом у бік військової канцелярії. Там провадилися всі серйозні грамотні справи, які потребували розгляду кошового отамана. З кожним днем доводилося проводити тут все менше і менше часу, що Хашірама навіть не помітив як більшість обов'язків почав виконувати Тобірама. Не те щоб він був безвідповідальним або що. Цілком природно, що отаманську працю він точно не уявляв як щоденне перечитування листів, наказів та іншої писанини. Стратегічні навички здобуті у боях виявилися ніщо в порівнянні з побутовими проблемами. Нових походів давно не було, а про нову війну думати зовсім не було бажання. Хоча в середині Хашірама розумів з яким тягарем доведеться повзти, якщо одного дня це райське містечко заполонить хаос війни.

***

У канцелярії стояв стіл за яким із самого ранку сидів писар, під стіною були скрині з необхідними пожитками, як от чорнила. Гордістю була дубова поличка, з позолотою. Якось по особливому її не використовували, тож священник поставив сюди ікону Божої Матері. Скудні віконця пропускали розсіяне сонячне проміння і виглядало все це непогано. Окрім писаря був ще Буцума, Тобірама та кілька довірених полковників. Судячи з їх виглядом, було все погано.

—День добрий, — з порогу дзвінко каже Хашірама, протягуючи руку для рукостискань. Зловивши кілька косих поглядів, миттю прибирає руку. — Що ж… Які справи? Скоро обід, підемо раніше? Бо всі місця позаймають, — нервово сміється, намагаючись вловити мету зібрання.

— Шкода не навідувався до вас раніше, — проговорює гетьман, — бачу листи мої без жодної уваги, та думаю завітаю до синів, як вони тут. Ну гаразд, сваритиму не я — доля посварити, або краще народ, йому видніше.

—Які листи? — перепитує Хашірама на що отримує запотиличник від молодшого брата. — Ау, попрошу в межах Січі обійтися без побоїв кошового отамана.

—Суне на нас страшна загроза. Кажуть, клан Учіх заподіяв переворот у війську Речі Посполитої. Довгий час вони були частиною постійних військ за те, що мали привілей над іншими станами. Пам'ятаю ще до Гетьманщини вони не мали прихильності до Сенджу. У першу чергу ми, Сенджу, вибралися з під гніту польського, щоб жити і горя не знати, а Учіхи вибралися з під крила Річ Посполитої таки точно не з миролюбивості. А років з дев'ять тому їх війська стрімували наш наступ визвольного руху. Страшна сила, страшна, — приречено хитає головою і продовжує оповідати, — Не виключено, що вони підуть наступом нас. Тоді почнеться страшна смерть і кровопролитне дійство, яке мирним договором вдруге не витреш. А з другої сторони московський цар дихає зі своїми гінцями. І поки таке хитке положення, я прошу тебе, — показує пальцем на Хашіраму, а потім змінює і показує на Тобіраму, — І тебе… Вас обидвох. Улаштувати і спорядити курені, щоб військова готовність була і вдень і вночі. Детально в листах все є, покладаюся на вас. — ще раз хитає головою, повертається до ікони Божої Матері і хреститься.

— Все ладно, почнем підготовку як найвидше, — серйозно проговорює Хашірама, а потім згадує за обід. — Підемо обідати? Ніякої сили для боротьби без ситого обіду, ви самі так казали, Батьку!

—Що ж поробиш з тобою! Обідати так обідати! — спокійно підтримує ідею вперше за цілий день.

***

Chapter Text

Чим більше свобод ви має тим гостріше відчуваєте будь-який утиск тих самих свобод. Але жити — замало, боротись — умій. Тільки людина починає усвідомлювати свою священну свободу, як грім посеред ясного неба, поширюється наче чума, правління Речі Посполитої. Зо півстоліття клан Сенджу провели у гніті й боротьбі. І ще більше часу клан ворогував з кланом Учіх, які згодом силою завойовували місце під сонцем у польського короля, але ворогування на тому не згасло.

Врешті-решт знайшлися ті хто очолив цілу визвольну війну. Уклавши угоду з місцевим населенням не однієї Січі, багатотисячне військо все ж таки вибороло своє священне право: на самоврядування, на віросповідання, на вибір ремесла і освіту рідною мовою та багато іншого. Так і утворилася за волею народу держава Гетьманщина, яку очолював найсильніший воїн — гетьман. Зі своїми законами, звичаями і устроєм вона об’єднувала численну кількість хуторів, зимників, невеличкі міста й козацькі Січі. Та була поділена 8 паланок, так званих реґіонів. У кожній був свій поставлений полковник, обраний козацькою радою на три роки, військовий суд — словом, полковий уряд.

Переважно у мирний час кількість постійних військ значно скоротилася. Можна було лише пригадати періодичні напади варяг чи турків зі сторони Чорного моря, але особливого значіння цим конфліктам ніхто не надавав. Гетьманщина утворилася у блискавично короткий термін і отримала визнання европейських держав, що спровокувало активне ведення зовнішньої політики. Хашірама вбачав у цьому писанину і сонмище договорів, які передбачали одноманітну дипломатичну роботу. На мить, стоячи на полі бою, він засумував за тою писаниною і нудним канцеляристом. Дзвінка січова пісня відлунювала у вухах, як дальній дзвін. На заміну їй прийшли глухі гармати і скрегіт шабель. Сили були більше ніж рівні, Учіхи не здавалися і не послабляли удар ні на мить. Тільки для чого це все? Хотілося не чути крик побратимів, не вдихати пороховий дим та знати для чого це все вже теж не було запального бажання.

—Скільки ми ще протримаємося? — відверто питає Тобірама. У генеральному штабі вже не перший день напружена атмосфера. Ніхто не розраховував, що міжкланова боротьба так швидко заведе у глухий кут, не приносячи нічого, окрім втрат розуміється.

Хашірама міцніше зав’язує пов’язку на чолі, підводиться з-за письмового столу. Вдягає необхідне козацьке спорядження: шкіряний пас до стегон, до якого був завішаний великий оздоблений воловий ріг для пороху. На довгому латунному ланцюжку, до пояса був завішаний ніж і з іншої сторони в пояс була запхана латунна ложка і пістолет на тесьмі через плече. А зверху короткий жупан по обидві сторони якого було по шість газирів для яничарки (вогнепальна зброя). Кинув серйозний позбавлений вагань погляд на брата і сказав на прощення:

—Зі смертю не чекай, батькові перекажи, що все добре. Залишаю все на тебе, — стрімголов прямує на вулицю, де облаштували курінь допомоги пораненим. Все це виглядає гірше ніж ще якісь 10 років тому. Лише постійне напруження і скеровані дії могли вгамувати спогади про брата. Головне не кинути почате і не здатися на півшляху, щоб його смерть і смерті тисячі інших мужніх воїнів були недаремні.

Разом з полковником і сотником відправилися на конях на поле бою.

Крізь димний степ їм вдалося наблизитися до території ворога. Одразу їх зустрічають непривітні постаті, що стояли на лінії оборони. Хашірама злазить з коня і підходить до них з одним єдиним проханням.

—Агов, молодики, де ваш гетьман? — перед очима засіяла ворожа шабля і виходу іншого не було як прийняти цей бій, не дивячись на дипломатичний характер візиту. — Які ви неласкаві, не гоже так з гостями чинити, — встигає договорити у бою, відбиваючи кожен удар.

Через деякий час Учіхи попадали на землю. На власний подив Хашірама навіть розчарувався, що все закінчилося так швидко.

—Хай вам грець! Я сумував за Учіхами! — говорить з бодрістю, ніби щойно не бився, а виспався. Останні декілька років минули в абсолютному затишші, окрім одноманітних набіг варяг звісно яким до Учіх було як до сонця рукою, він навіть подумував, що позабував весь той досвід. Проте тіло пам’ятало і це відтворювалося на якомусь автоматизмі.

—То куди тепер? Нам тепер навіть нема кого спитати, — зауважує полковник, справді довкола стихало, осідала димна пелена.

—Підемо на захід, по відомостям вони там…— помічає як полковнику перекосило обличчя і на той час відняло мову, другий побратим просто простягнув палець у бік Хашірами, закликаючи не обертатися.

Сам Хашірама відчув на плечі важкий натиск, на цей раз не товариської руки, а ворожого меча. В раз це почало відчуватися як зовсім безпечна затія, а саме обернутися назад. Холодний заточений метал ледь не пройшовся по шиї, навіть обренувшись зброя не поворухнулася з його плеча, як і холодні погляди, що ні на мить не відпускали.

—Ким будеш? — питає один з натовпу, — Що за сила згубила кращих воїнів один махом?

—Цей.. Во... Цейво, — Хашімара клацає пальцами у такт думок та ніяк не може пригадати, — Ви… Себто ти… Чи не ти.

—Чого ти там бурмочиш? — звернувся чоловік, який стояв навпроти з мечем.

—Мадара?! — позаду нього стояло ще до десяти міцно озброєних воїнів і кожен був напоготові розірвати на шмаття чужинців, дай тільки наказ. — Ну пам’ятаєш мене, Я Хашірама, Хашірама Сенджу. Пам’ятаєш, Мадаро, ми…

—Вперше бачу таку наволоч, — Мадара все більше і більше дратувався спокою Хашірами.

—А якщо не бреше? То і справді Сенджу, і до нас у руки прийшов сам син гетьмана.

—Так? — обережно забрав меча, поправив пасма чорного довгого волосся і зробив крок назад. Його статуру окреслював темно-синій жупан без коміра, ґудзики де-не-де застібнуті, підперезаний поясом, з лівого боку було причеплено шаблю. На спині у верхній частині виднілася акуратно вшита емблема клану. Загалом вигляд Мадари чимось відрізнявся від зовнішнього вигляду інших вояк (і не тільки неохайністю чи відсутністю головного убору). Чи то за якісь заслуги, чи то він зі страшин. Лишалося лише гадати.

—Ми до вас з єдиним проханням: війна однаково виснажує обидві сторони, чи не було б доцільно укласти тимчасове перемир’я. Скажімо, призупинити це дурне кровопролиття і… — полковник дає у руку Хашірамі свиток, а той передає Мадарі.

—Що це?

—Письмове прохання, — Мадара покрутив сувій і кинув його комусь у руку з натовпу.

—Скласти зброю і розійтися, — наказує своєму війську та швидко повертається до Хашірами.

—Як скласти?

—Я повторюю: скласти зброю і розійтися, — розгнівано повторив, стоячи до них спиною, коли всі стихли то продовжив, — Бийся зі мною, Хашірамо, поговоримо про перемир’я, якщо зумієш підвестися.

—Чи не той то Учіха, що головнокомандуючий клану? То краще берегтися подалі…—перешіптуються сотник з полковником за спиною отамана.

—Дурний вас піп хрестив, — каже Хашірама до побратимів, — То і бережіться, доповісте батькові, що все ладно, скоро будемо.

За наказом сотник з капітаном поверталися назад. Пустішала даль, напливали важкі хмари. І степ оманливо вганяв у думку, що вони єдині на цій стоптаній землі.

—Тож один на один? Та віщо? Хіба після перевороту клан Учіх не звільнився від впливу Речі Посполитої і не отримав свободу? Чого ви хочете од нас? — так і не наважується скоротити відстань та підійти ближче до Мадари. На його пам’яти він ніби і не змінився, все такий скритний, спохмурнілий, неохайний.

—Я передбачав, що хтось зі старшин завітає… Але ти… Так все ж «навіщо»: всі ці монархи і феодали… мало аби позбутися їх впливу. Потрібно аби їх не існувало, стерти з лиця землі і наново звести довершений світ.

—Стерти все?

—Догадливий який. А потім почнеться небуття… Навряд поймеш, але… Дідька лисого, ми багато теревенимо, — з нудьги говорить Мадара і замахується мечем для першого нападу.

—Небуття? Хіба не ти марив про заснування вільного міста? Яке стало б дозволило кланам розвиватися. Ми б очолили порівну, займаючи кожен свої обов’язки, щоб більше ніколи не допустити кровопролиття.

—Стули пельку!

 Єдине, що здивувало Хашіраму так це те, шо Мадара не використовував вогнепальну зброю, розраховувавши на затяжний бій. І справді до темна було не зупинити їх. Заточена зброя тупилася й зовсім не підкорялися своїм господарям. Збиті ноги і руки гірше орієнтувалися у просторі, немов довкола туман, що ніяк не перестає боліти.

—Вбивши мене у вас нічого не вийде зупинити, — все важче і важче давалися удари Мадарі, але він не полишав можливості перемогти. Хашірама нападає ззаду, вдавшись до удару по хребту чим наніс фактично контрольний удар. Прогнувшись вперед падає на землю, жадібно вдихаючи розжарене довкола них повітря. Хашірама навалюється зверху та з останніх сил притискає його кисті рук до землі, немов хотів утвердити свою перемогу і змусити повірити у свої слова.

—Ну ж бо, — трохи божевільно посміхається Мадара, дивлячись в очі навпроти, — Зроби це, вбий мене. Чи дійсно телепень, що брів сюди заради мирного рукостискання?

—Угода була, якщо я перемагаю, то ти вислухаєш мене. — нагадує за домовленість.

—Я наслухався, на сьогодні досить.

Хашірама на мить сильніше стискає кисті рук, а згодом відпускає і допомагає підвестися.

—Приходь завтра на це саме місце, — на останок говорить Мадара, розминає кисті та спльовує кров. Згодом йде геть, ніби розчиняється у далечені (або у Хашірами ходили зірочки перед очима від втоми). А сам Хашірама полишився сидіти на тому самому місці, окинувши поглядом поле бою, довкола стоптана земля, повітря досі зберігало запах свіжої крові.
«Чому ти робиш божевілля нормальним ,а нас незнаними один одному»

 Всі ці рани почали здаватися дрібними, але нагадували фізичною біллю. По темноті вирішив вирушати на Січ якомога швидше.

На Січі горіли вогні, а біля в’їзної вежі чекали козаки разом зі старшиною. Попри темінь і втому дорогою його вела сила, незрозуміла здоровому глузду.

—Отаман вернувся! — заволав спостерігач з вежі. Славні вітання сипалися на нього як рясний травневий дощ, а чому так і не розумів.

—Невже тобі вдалося вмовити цього чорта? — підходить Тобірама і обіймає брата.

—У вас все було спокійно? Де поранені?

—Річ у тім, що після того як ти пішов через якийсь час приїхав посланець, каже, на полі тихо, всі склали зброю. Ніби страшна сила прокотилася землею і змусила кинути ту бійню. До вечора ми зібрали всі поранених у 4й курінь, зранку їхня кількість не змінилася.

—Як добре, — облегшено видихає Хашірама, ігноруючи попередні питання, — Приготуйте інструменти, я піду до поранених. Слід підлікувати якнайшвидше поки є час.

—Що значить є час? Що ти наробив? Що взагалі з твоїм зовнішнім виглядом? — невпевнено питає Тобірама.

—Ти доповідав батькові?

—Він в ділах у Чигирині, обіцяв до кінця місяця навідатися, і тоді ти все розповіси.

—Я тебе просив назбирати сон-трави? Просив! — востаннє зафіксував збентежене лице Тобірами і перед тим як пройти далі додав, — Ну і перетирай перед сном свій полин. Нікого ні про що не можна попросити, — безтурботно бурмотить по дорозі до куреня з пораненими.

***

На наступний день все повторилося. Всі надії і сподівання теж повторилися і так само розчинялися у вечірнім міжхмар’ї. Другий день затишшя лякав козацьку старшину. Їм так само було неспокійно за Хашіраму, який зі вчорашнього дня у клопатах. Хай собі робив, але його мовчання вимальовувало невідомість. І від вчорашнього дня він нічого не казав ані за перемир’я, ані за Учіх, ані за нелюдську втому. До обіду провів, лікуючи поранених і кволих. Згодом різко спохватився і поїхав на коні у бік вчорашнього поля битви.

—Може поїдемо за ним? Не гоже отамана самого кинути, —навіює тривоги полковник.

—Не поїдемо, — швидко відповів Тобірама, — Не нам отамана судити, видніш йому. Хочемо ми того чи ні.

—А якщо щось страшне…

—Прикуси язика, — стукає полковника по голові, щоб розвіяти тривоги, — Діл нема? Іди пошукай сон-траву… Отаман просив.

***

Довкола легітний шум верхівок трав. Не віриться, що ще вчора на них пролилася кров і їм довелося замовкнути. Хашірама знов опинився тут, навпроти Мадари, що насправді викликало зовсім не жагу до битв і помсти. Як не дивись, а без війни козак — не козак, без війни лицар — не лицар. Проте замислившись, не всяка війна робить з тебе героя, не всяке зло робить з тебе погану людину. Повинно бути щось ще, що робить козака тим хто він є. Ти повинен бути не лише сильним, щоб вижити. Ти повинен бути людиною, щоб жити.

—Чому вчора ти наказав відступити своїм військам? — напряму питає Хашірама.

—У тебе лишилися сили на дурні питання?

—Спасибі, — схиляється перед Мадарою у знак щирої подяки, змиривись з його впертістю.

—Що?

—Спасибі, що наказав своїм військам відступити, це врятувало більше ніж одне життя.

—Переставай бути покладливим і давай битися, — дістає гостро заточеного меча.

—Моя відмова значитиме мою поразку?

—Так, ти як завжди догадливий, тому мені не буде з тобою часу нудьгувати, —переступає з ноги на ногу, нервово споглядаючи на Хашіраму, — Невже так швидко передумав і відмовляєшся?

—Нізащо! —їхні мечі зустрілись одне з одним і ця мить зазвучала металевим скреготом.

—Чому? Чому, чорт забирай? — розсіяно повторював Мадара.

***

Ці битви давали свої результати. Хтось на Січі поговорював про вже укладене перемир’я хтось надівся на Божу милість, а хтось передчував затишшя перед бурею. Та ніхто не посмів ставати на заваді отаману. Якимсь понурим і зосередженим здавався він з першого погляду, немов замучало безсоння. Вперше Хашірама стикнувся не з паперовою писаниною, а з реальною загрозою. І захистити Січ означало більше, ніж віддати життя, якщо буде потрібно.

На 5й день, коли Хашірама знов прийшов. Здавалося, що він проживає один і той самий день. Як вибратися з цього зачарованого кола? Навіщо? Щоб потрапити в інший день, схожий на інші, але без цього всього. Навіщо?

Під кінець битви Хашірама безсило падає на землю, але замість очікуваного удару відчуває як поруч падає Мадара. Душа подумки вже відділилася і приймала свою смерть, а тіло біллю нагадувало про життя. І все це сплутувалося, нагадуючи сухий очерет.

—Якого біса ти знов приходиш? — питає Мадара, повертаючи голову у бік Хашірами.

—Ти ж чекаєш.

—Стули пельку!

—То тепер ти мене вислухаєш? — повторює своє питання, як щоденну мантру.

—Ти єдиний кого я не можу здолати, а якщо і здолаю то смерть нам обом. — озвучишви цю думку, Мадара розсміявся. —  Видно, так тому і бути.

—Ти підпишеш договір про перемир’я?

—Так, якщо колись буду відчувати руку.

—Заради такого я лікуватиму тебе.

—Стулися.

Chapter Text

саме час на третій главі час прікріпити фото степу, бо він да

фотокартка раз

фотокартка два

фотокартка три

і чотири

не забувайте за пісні гурту Тінь сонця, господи спасибі їм за неймовірну козацьку тематику

***

Закінчувався квітень, відцвітала сон-трава, гріло сонце. З дня останньої зустрічі з Мадарою минув тиждень. Звісно вість про згоду на перемир’я дозволила видихнути всім. Нещодавно прибув гетьман для остаточного вирішення питань, укладання договорів-домовленостей.

***

—Оце наша Січ, — зраділо розводить руками Хашірама, стоячи перед вхідними воротами. Ще з самого ранку він чекав на Мадару і поклявся, що зустріне його першим. Прибув разом з січовим посланцем, який супроводжував його і декілька старшин Учіх.

—Як слобода? — серйозно питає Мадара.

—Це Січ.

—Громада?

—Січ! Розумієш? — вскрикує Хашірама і пояснює, — устрій Січі продуманий таким чином аби повністю підтримувати козацтво і його силу. — сліпило сонце, тож оглянути всю незвичність січових споруд одним оком не вийде, ані в хмарну погоду, ані зараз. Січ вважалась неприступною, перевірити її міць намагалось чимало ворогів. Зрозуміло, чому козацька столиця має ряд серйозних укріплень. Це земляний вал по три метри у висоту ширину й глибину та частокіл із дубу по периметру. Верхня частина частоколу загострена, а по всій площині розташовані бійниці через кожні 30-40 метрів. Також в багатьох місцях облаштовані гнізда для встановлення фортечних гармат.

—Ні, — глузує Мадара, — То так і будемо стояти? Як на порозі непрохані.

—Але перед цим є деякі правила, яких слід дотримуватися на Січі, — відкашлюється Хашірама і готує руку, щоб загинати пальці для переліку, — Завдання травм та виконання обов’язків у сп’янілім стані, дезертирство, ухиляння від зайняття посади, крадіжка, розбій, неповернення боргу, зрада присяги і недотримання наказів. Все це в різній мірі карається від приковування злодіїв до ганебного стовпа і забивання буковими киями до смертної кари. — Договорює, але хоче загнути ще один палець, розбуркано дивиться то на Мадару то на старшину, сувору жінку позаду нього. Верхи на коні її плащ, на зразок мантії, здавався ще чорнішим і ще довшим. На лівому боці виблискувала шабля. Можливо була віку як Мадара, може, й молодше, більше сказати на перший погляд було нічого. — Такі справи… Ще на Січ не можна жінкам.

 Мадара обертається до дівчини і знов не задумуючись відповідає.

—У віці 15 років вона перемогла мого батька, Таджіму Учіху, на мечах, — продовжує шепочучи, — Я і сам її боюсь, повір.

—Правда?

—Шуткую, але стосовно батька правда, — знов повертається до дівчини, яка злазила з коня і підходила до чоловіків, — Правда, Омікамі?

Дівчина враз змінюється в лиці та ховає шаблю.

—Не гоже, отамане, сподвижників так от з порогу гнати, — серйозно говорить і йде у бік воріт.

—Відчувайте себе як удома… —не встигає договорити Хашірама.

—Не крадемо, не вбиваємо тільки дипломатія, — наспівує по дорозі дівчина, не зважаючи на інших.

—Тобі доведеться змиритися,— заспокоює Мадара. — Ходімо.

***

У військовій канцелярії з рання вже чекали Гетьман з Тобірамою, який, окрім своїх обов’язків курінного отамана, останнім часом більше проводить часу на посту кошового отамана, допомагаючи старшому брату. Канцелярист перекладав папери з місця на місця і чекав допоки чорнила висохнуть і лише потім давав на підпис гетьману. У зв’язку з подією перемир’я про всяк випадок у канцелярії були декілька членів козацької старшини, так би мовити в якості свідків, а також військовий суддя. Двері з розмаху відчинилися і на порозі постала Омікамі. Згодом зайшли і всі інші.

—Вітаю, день добрий… Доброго! Вітаю! — по черзі дівчина потиснула усім присутнім руки, попередньо представившись, — Вітаю, діду! — тисне руку гетьману і відходить назад до побратимів.

—Омікамі, це пан Гетьман, — поправляє Мадара, — Звиняйте їй, розгубилася.

—Ну він виглядає як багатий дідо з маґістрату.

—Що жінка робить на Січі, ще й така плюгава! — починає злитися Буцума, — Хашірама! Бісовий син! Що за порядки такі нові?!

—Я вас запевняю, що все під моїм особистим контролем. Омікамі очолює склад військової старшини Учіх вже не один рік. Немає вправнішого воїна ніж вона. Якщо щось і станеться, то покарання прийму я, — Гетьман лиш важко видихнув і це напруження у повітрі почало важчати.

—Що ж, які старшини такі і війни, — узагальнюючи проговорює Гетьман, — Мадара значить? То доповідай, як так вийшло з Річчю Посполитої. Що накажеш робити з вами? — неспішно дмухає люльку, приготувавшись слухати.

—На початку століття клан Учіх опинився в такому ж скрутному становище як і Сенджу. З різницею в тім якими шляхами ми пішли надалі. Служіння у війську Речі Посполитої приносило мінімальні свободи, що не могло не радувати перший час. Опісля повстання Сенджу каральні міри у війську тільки посилилися і здалося ніяка сила не зупинити це у майбутнім…— з далеких історій і до сьогодення повідав чималу годину.— …на сьогодні з певністю можу сказати, що клан Учіх відмовляється від кровавого вирішення питань і не претендує на жодні кровопролитні завоювання земель. На з нашого боку було запропоновано укласти не лише перемир’я, а й союзний договір. — закінчив оповідку Мадара.

—То, синку, не за ляхів будете? — питає Гетьман.

—Не за ляхів. — упевнено відповідає Мадара.

—Не за татар?

—Не за татар. — Мадара упевнено відповідав на короткі питання, поки інші між собою  косо переглядалися.

—І не за московитів?

—І не за них.

—То за кого від тепер будете?

—За свій народ, за своє товариство, за рідну землю.

—Божа матір тобі свідок, окрім нас звісно, —показує на ікону, що стояла на поличці й хреститься, — Добро, як такі діла то от: на Раді врахували умови перемир’я з боку Учіх і Сенджу з урахуванням контрибуцій, ось записано офіційно, пане писарю, подайте на прочитання обом сторонам. — Писар передає розгорнутий свиток у руки Мадарі, а він не дивлячись передає дівчині.

—Подивись, — наказує Мадара. Ще якийсь час зберігається напружене мовчання, через декілька хвилин дівчина передала свиток у рук старшини Учіх. І так по колу кожен ознайомився з умовами договору.

—Пане Мадаро, навіть не подивитися листа? — перепитує для достовірності писар.

—Я, Мадара Учіха, керманич клану Учіх. Не бачу за необхідне не довіряти. Довірені мою старшини переглянули, нарікань і зауважень не мають. Ми можемо дивитися на папірці буде від того толк чи ні, але важливо докладатися до перемир’я вчинками. У всякому випадку зради чи упущення свобод однієї зі сторін це залишатиметься на вашій совісті. Я правий, пане Хашірамо? — різко звертається, на що Хашірама сіпнувся і на питання підтверджуючи закивав головою, — Заперечень немає! — спирається руками на стіл писаря, — Де підписа ставити?

***

Укладений договір був оприлюднений і зачитаний на козацькій раді того ж дня. Козацька старшина покладала великі надії на новий союз. До площі, біля дерев’яної церкви Покрови Пресвятої Богородиці, зійшлося все козацтво і радо вітало новий союз та зустрічали мирну добу. Знов гуляння, свист, пісні охопили Січ і здавалося немає іншого людського щастя.

Канцелярист закінчив до вечора свою роботу проте серед цих наказів і паперів, Тобірама досі виглядав заклопотаний попри вдале вирішення питань з Учіхами.

—То як в союзі ділимо однин стан, нехай курені з першого по третій будуть їхні. По правді визнати немає у них осілого життя. Ті ж курені все одно пустують після скорочень, всі одружилися і розійшлися по хуторах, — пропонує Хашірама.

—Отаману видніше буде, що на його Січі робиться, — говорить Гетьман. — Скільки вас вояк буде? Чи всім вистачатиме проходу? — питає у Мадари.

—Кількасот, цілком не менше п’ятиста разом з військовою старшиною.

—То якраз на західні курені, з того боку Січ взагалі пуста, як забажаєте можете перекочувати на Січ, — підбадьорююче говорить Хашірама, споглядаючи похмурий погляд батька.

—Я піду повідомлю Омікамі, щоб вона про все повідомила якнайшвидше, — Мадара збирається виходити, але притримує двері і говорить, — Це означає, що мені теж слід буде перекочувати на Січ?

—Так, — підхоплює Гетьман відповідь Хашірами і говорить замість нього. — Так, синку, як тільки то одразу на Січ. Бувай здоровий! — ще якийсь час дивився у слід Учіхи.

Потім закрив за собою двері та обернувся до синів.

—Хашірамо, не спускай з Мадари очей! Спустиш — спущу з тебе шкуру й не подивляюсь, що син. Втямив? — неспішно говорить, ніби передчуває. — Буде нагода, розповіси йому як у нас на Січі прийнято поживати, покажеш тут все, що вважатимеш за потрібне.

—Так, батьку. — нервово кидав погляд з одного кута приміщення в інший, — То я піду, до завтра, бувайте. — Хашірама покинув канцелярію швидше ніж йому здалося. Вдихнувши свіжого повітря на ґанку йому лишалося тільки сподіватися, що найгірше вже сталося.

—Не по нутру мені цей Мадара, — говорить Тобірама після того як брат пішов.

—Ти теж, придивися за Хашірамою, щоб чого не сталося шли мені гінця у Чигирин, прибуду одразу як тільки.

—Не хвилюйтесь, батьку.

—Хотілось би… — знімає шапку, кладе її на стіл, і хреститься наостанок.

***

Chapter Text

Через тиждень все сталося як гадалося, навіть краще. Козаки-сотники змогли цілком ужитися з Учіхами, хоч спершу це не здалося нормальною ідеєю. Це було чути по гулянням, а бачить по командній роботі. Хтось допомагав на кухні, хтось готував деревину для нових побудов, хтось тренувався і це перетворювалось на запальне видовисько-суперництво. Ще через тиждень Мадарі здавалося, що всі щось робили, окрім нього, того тинявся і нудився попід ґанком своєї хатки. Зайвий клопіт передав старшинам, а тим най морока. Тиждень як він спорядив півсотні з війська на огляд хутора неподалік. Сенджу запевняли, що там живе одна родина, а хутір занепадає. Того Мадарі теж здалося чудовою ідеєю оволодіти постійним місцем перебування і веденням осілого способу життя. Чомусь ці мрії про мирне споглядання неба стають такими примарними і реальними водночас. І назветься оновлений хутір «вільним», ця назва видавалася простою, але була цілком підходяща. На Січі спокійно, тоді звідки ця напруженість спекотна і терпка, як в’юнкий отруйний плющ.

І справді травень відмічався своєю весняною спекою. Зими останні роки теплі, це значно скоротило кількість зимників, де козаки зимували і полишали своїй сім’ї, і вплинуло на пристосування худоби до погодніх умов. Мадара знов таки сидів в тіні ґанку у світлій конопляній сорочці з підкоченими рукавами, на комірці видніється дрібна вишивка, а на передпліччі знак клану — те саме віяло, що супроводжувало ледь не кожну одежину Учіх. Також був у темних штанях, підперезані м’яким паском та на ногах прості шкіряні чоботи. На Січі він орієнтувався погано, було раз загубився серед побутового приміщення чи забрів у льох. Тож своє незнання і не бажання зайвий раз попадатися Хашарімі на очі він виправдовує заслуженими відпочинком перед початком великих справ. Але як завжди воно буває: з нами стається лише те, чого ми хотіли, або те чого ми боялися. З-за рогу виходить Хашірама і весело говорить:

—Мадаро! День добрий! Я обіцяв сьогодні допомогти хлопцям з прибиранням у реміснику, не хочеш приєднатися? — спитавши, довго дивиться у хмуристі чорні очі, — Ще не забудь зайти сьогодні до канцелярії, будь ласка, накопичилися справи, а Тобірама як не вчасно поїхав до батька на кілька діб.

—От чого ти постійно за мною плетешся?

Могло здатися, що Хашірама сприйняв слова батька занадто буквально. Він не міг собі дозволити впустити його зі свого поля зору, не міг не дивитися. Настрій Мадари був безбарвним і десь всередині Хашірама відчував себе так само. Чи думав, що розуміє і що відчуває.

—А з ким ще отаман буде вирішувати питання стосовно клану Учіх? Тай за весь час я так і не показав тобі Січ… — задумавшись, додає, —Ти що, тікаєш?

—Стули пельку!

—Після обіду чекаю тебе у канцелярії, — говорить на останок і зачіпає долонею неслухняне чорне волосся. Підіймався легенький вітерець, ніби це відчуття долоні на голові ніяк не розчинилося і стало плутати волосся степовим буревієм.

***

—Отже, це з казни Січі, а це вклад Учіх. Пропоную поки що не об’єднувати всі кошториси в одне і залишити на власне розпорядженням кланам, — Хашірама ходить з однієї сторони і в іншу, намотуючи круги в канцелярії, та продовжує говорити, — За старшинське землеволодіння і монастирське поки нема відомостей, кажуть, цього року хочуть не стягувати податки.

—Добре, — Мадара сидить за столом серед паперів, нових наказів та розглядів з військового суду, — Тримай, — дає у руки Хашірамі підписаний наказ по клану.

—Що це? Тут все польською мовою, —уважно вдивляєтсья в написане.

—Я казав, що нехай за мене це робить канцелярист. Не розуміюсь я у слов’янській грамоті, — соває стілець далі від столу і схрещує руки.

—З чого б тобі бути не грамотним?

—Письма вчився у недільній школі Речі Посполитої, доводилося ходити туди, щоб батька не усунули з керівництва війська. Краще тобі не знати, що робили коли дізнавалися, що дитина ходить вчитися грамоті до християнської школи. — пояснює Мадара.

—Чого ти раніш не сказав? Ми можемо зорганізувати учення у січовій школі. — задумавшись, питає, — Чи тільки ти з такою бідою?

—Учіхи старшого покоління чудово володіють слов’янською, а ми молоді хорі на мовну неповноту. Пощастило, що між собою спілкувалися звичною мовою то і не забув зовсім.

Хашірама пригадує як в той день Мадара не читав мирний договір, просто не читав, підкріплюючи це своєю довірою.

—А Омікамі? Вона ж грамотна?

—Так, вона військовий товмач, ще володіє латиною і небагато німецькою, не пригадаю зараз всі мови. Але з другого боку в неї і без мого учіння повно справ, — мимовіль стукає ногою об дерев’яну підлогу, —Та це і бідою ніколи не було, не треба мені школа.

—Треба! — наполягає отаман, —Звідкіль це було знано, щоб головнокомандуючий був неграмотний, а тим паче зараз. У нас, на Гетьманщині, всі діла ведуть слов’янською мовою, зрідка латиною, а ще рідше староцерковною. Що робитимеш як Омікамі не буде поруч?

—Ех…— видихає Мадара, йому ставало нестерпно з цих поучінь Хашірами. Так за життя його ніхто і не дорікав, як от зараз. Та виходу не було: чи назад до поляків чи до школи. Ні туди ні туди він не мав бажання йти. — Я кажу, що не треба!

—А я кажу, що треба, — вони синхронно б’ють кулаками об стіл, нехтуючи розкиданими паперами. Погляди випалювали одне одного і здавалося суперечка зайшла у глухий кут.

Напружену атмосферу перервав стук у двері, після ще один невпевнений стук і вже згодом зайшли.

—День добрий, пане отамане, — кланяється по черзі, — День добрий, пане керманичу.

—Чого тобі? — питає Мадара.

—Діло таке, старшина зараз на хуторі, вчити грамоті нема кому, всі по справах і клопотах. А я випадково почув ваші поголоски з паном Отаманом, зовсім випадково, от вам хрест! — стверджує один з вояків Учіх. — Учіхи бажають приєднатися до школи на Січі, не тільки за для вчення, але й поліпшення знаних навичок. Як ніяк на хуторі у нас буде своє учіння і треба будуть розумні люде. — швидко договорює і примружує очі.

—От чортяка, ти і їх підмовив, — каже Мадара до Хашірами.

—Ні, але казав і кажу, що треба, — відходить у бік від столу і звертається до вояки, — Ми уладнаємо це питання, і розберемося з ним просто зараз. Так, Мадаро? — люб’язно звертається до чоловіка, ніби нічого не сталося.

—Так, — невдоволено проціджує, але все ж не може відмовити примхам свого клану.

Попрощавшись, проводжає його і закриває скрипучі двері.

—Треба буде сказати, щоб змастили двері, — відволікається від серйозних розмов Хашірама.

—Я не піду до школи, інші хай роблять, що заманеться!

—Не підеш, — легітно протягує Хашірама, копирсаючись в одній зі скринь у пошуках книг, — Ось, тут лиш старе письмо, всі скрині з книгами у моїй хатині, ще так само церква має свої писання і припас книг, але вони рахуються окремо. — протягує декілька товстих славно оформлених книг.

—І що ти пропонуєш?

—Я вчитиму тебе, все одно нам ще багато писанини треба перечитати. Ти спочатку подужай основи: завчи абетку, подивись найпростіші настанови письма, порівняй з тим, що вже чув чи знав.

—Ліпше пішов до церковної школи, ніж наставник отаман, — Мадара падає головою на стіл, відмовляючись якийсь час сприймати те, що відбувається.

Так і почалася історія з учінням Мадари. Нудитися і відпочивати часу вже не було.

***

Сонячний ранок наступного дня. Спершу здається, що ніяка хмаринка не зіпсує цю небесну гладь. Потім, як зазвичай ближче під вечір, виринає теплий вітрисько, наганяючи дощові хмари. І це переддощове затишшя, яке пахкотіло громовицею. Цей аромат був приємним і відчутним, таким заради чого тільки і буває травень.

Козаки, взагалі всі мешканці Січі, якось не звертали уваги на ті негаразди і погоди. Радо відточували свої військові навички, влаштовували змагання і випробування. З  площі доносилися гомінкі пісні і жарти.

«Ой Січ — мати, а Великий Луг — батько,

Що в Лузі заробити, то в Січі пропити».

Мадара розминувся з чоловіком, який прямував в бік колодязя. Всі однаково привітно зустрічали, що його, що Хашіраму. Але Мадара відчував, що не знає з ким заговорити, кого спитати. Якимось чужим здалося все довкола.

—Гей, чого на дорозі стоїш? — кричить старий чолов’яга на возі. Мадара поправив рукава сорочки й неспішно обернувся до нього, похмуро дивлячись на зухвальця. — Перепрошую, пане, — пізнає Мадару та вирішує обрати іншу дорогу до воріт.

—Ану стій, — повертає його та питає, — Не бачив отамана?

—З рання не бачив, на обіді його теж не було. Чи не сталося щось?

—Ніде нема! — спирається на віз і продовжує, — по куренях шукали, у канцелярії нема, у хаті нема, ні по льохах, ні на кухні, — безвихідно махає рукою і запитує: — Чи не знаєте ви де міг бути отаман?

—Хашірама сам зазвичай не піде, завше вишукує компаньйонів… — замислився, поправив капелюха, — тільки сам може до лісу піти, я там неподалік пасу кіз, час від часу бачу його там. А як ярмарок, то його узагалі не зловити. Пощастило, що сьогодні нема ярмарка. Або ж на могилі брата, навряд звісно, та було засидівся там і проґавив похід.

Слова про брата так само гучно відлунювали як і водночас мовчали. І почувши це вперше хотів в це не вірити. Прокинутися. Але ніяк не прокинутися з реальності. Від чого ставало не по собі, немов шкіру щипав мороз, але десь всередині, де неможливо зігріти і зігрітись самому.

—То де? — блідо запитує.

—На заході від Січі є пагорб чи балка… чи на сході… Не пригадаю, спитай когось тямущого.

—Дяка вам, діду, їдьте, хай Бог в дорозі помагає, — швидко зник з дороги серед куренів, покинувши спантеличеного дідка.

—Чи не сталося щось… — повторює думки в голос у слід Мадарі.

Попитавши старшин, близьке оточення отамана, чи хто знає куди подівся. На що всі продовжували розводити руками, а стосовно могили: з недовірою косилися і тільки потім неохоче пояснювали де це знаходиться та як туди дібратися. Немов надали неймовірну важку послугу. Від чого Мадарі ставало ще більше не по собі. Хотілося злитися і злити інших, все довкола виснажувало своїм спокоєм і одноманітністю. До якогось часу вихор боротьби і війн затуляв очі й світ здавався ледь не за крок до ідеального, омріяного. Стільки втрат і смертей бачили чорні очі, що не вірили у цю супокійну мирну картинку та життя на Січі, яке видається мирним, згуртованим. І це злило найбільше. Він згадав чому не думав про це все до якоїсь миті. Увесь цей час поруч опинявся Хашірама, відволікаючи від лихих дум. Хотів чого чи ні, але надокучлива присутність виявилась ліпше за тимчасову втрату. І не міг пояснити собі чому. Як легко у нього виходило посміхатися і як погано злитися. Скільки енерґії і радости в тім погляді.

Інколи Хашірама, на думку Мадари, не поводив себе як належить переможцю. У більшости поводився відповідально й водночас легковажно, залишаючись доброзичливим. Це теж по-своєму злило, але Мадара змирився з цим і йому це починало подобатись.

***

Витративши стільки часу на пошуки того єдиного пагорба, Мадара вже починав думати, що даремно сюди брів. У паростках полину сховалася кам’яна брила, на ній незрушно сидів Хашірама, підіймаючи коліна до підборіддя та обіймаючи їх. Він не помітив як Мадара спантеличено стояв поруч, а потім всівся на квітучі трави.

 —Що ти робиш? — спокійно питає Хашірама, повертаючи голову у бік.

—Чіпаю траву, — спершись однією рукаю назад, дійсно могло скластися відчуття, що це все заради чого він прийшов.

—Сідай, — посувається на камені й звільняє трохи місця. Мадара отрусив штани від колючок і сів поруч, хоча це не грало суттєвої ролі. — Ти прийшов бо сталося щось важливе, — констатує факт і дивиться йому в очі.

—Що? Ні! Ну… Цей…

—Якщо ти шукав мене, довідався де я і прийшов, то, мабуть, була причина. Я не казав тобі куди збирався, бо не думав, що ти підеш шукати.

—Ти і дійсно несподівано зник! А як би на Січі щось сталося!?

—Що значить щось? На Січі козацька старшина, козаки, в кінці-кінців ти. Що хочеш аби сталося?

—Не роби так більше, — Мадара не може змусити себе дивитися кудись ще, окрім трави під ногами. — Я думав ти пропадав в канцелярії, вчора ти казав, що завершимо з тодішніми наказами.

—Та щоб ти так до канцелярії рвався, — розсміявся Хашірама і в мить перевів тон, — Добре, повірю, пане канцеляристе.

—Стули пельку! — не знаходить більше доречних аргументів.

—Я теж сумував, у степу зовсім тихо без тебе, —продовжує повідати спокійним голосом, —Ніхто не нарікає під вухом і не бідкається. Словом — нудьга. Степ стає нудний і мовчазним поруч з тобою.

—Припини!

—Він теж хоче тебе слухати, — глибоко видихнув, — і я хочу слухати. Не знав чи насправді так, того і прийшов сюди.

—Ну…— чомусь ці слова виявились теплими і добрими, інакше кажучи незвичними. Він не вірив, що почує це від того кого донедавна вважав за ворога. І буде потребувати почути це ще раз. Мадара не знав чого ще хотів сказати тож збентежено перевів тему: — Це твій брат? — позирає на кам’яну могилу навпроти

—Так, середній. Загинув у віці 15 років під час визвольної війни. Він потрапив у полон до ляхів, коли клан Учіх стримували наші війська неподалік Львова. Брат нічого не виказав та загинув хороброю смертю. — проговорюючи всі ці події у голос, в голові хаотично виринали картинки того дня. Говорити, як  і мовчати, видавалося нестерпним, — Того ти не злись на Тобіраму, з того дня він не прихильний до Учіх, навіть попри сьогоднішню розвинену дипломатію. Тоді ми взагалі вперше стикнулися у кровопролитному бою такого масштабу з Учіхами.

—Тоді чому ти так спокійно про це говориш?

—Я певен, він не хотів аби я провів марне життя у помсті і ненависті. Адже ми мали одну мету на всіх — благополуччя клану та його розвиток, включно з розвитком Гетьманщини і її захисту. Мало чого пригадую з того часу, більшість і не хочу. Пам’ятаю як не встиг сповістити загін про поранених, прихожу до брата, а його поволокли раненого невідомо куди. Я стояв стихло, безкрайо наляканий і розгублений, молився аби мене не помітили, — розтирає лице руками, немов хотілось змішати всі емоції за раз, — Чого я як вайло сижу, не міг сказати? Забудьмо.

—Чого «як»? — Хашірама штовхнув Мадару ліктем і обидва розсміялись. — У мене теж був брат, який загинув під час березневого повстання. Порівняно з тим, що я почув, він був мені так само близький, ти розумієш. Інших братів і сестер забрала війна, батько загинув від хвороби. Чомусь я не можу це забути, —  Дивиться на хмарне небо і спокійно додає, — Тож тепер ми сидимо як два вайла, так.

Якусь мить вони просиділи в тиші, здіймався вітер, темнішали хмари. Духмяні трави приємно пахкотіли і огортали, полишаючи спокій. Мадара відчував себе дивно, ніби дивився у воду і бачив не своє віддзеркалення, а Хашіраму. Це не повинно виправдовувати все що сталося, але менш дивно від того не ставало. Немов у грудях от-от зацвіте лагідний терен, який колюче розпирав з середини.

—Чому ти робиш нас незнаними одне одному? — несподівано починає Хашірама і розмова різко петляє з однієї теми на іншу. — Тоді ж вперше, ти ж теж мене впізнав?

—Знайшов час поговорити! — плескає долонями, задумується, — Тобі не набридло носитися зі мною? Навіщо ти продовжуєш це робити?

—Бо ти мій друг, — вдумливо й легко говорить Хашірама, створюючи навколо них замкнуте коло протиріч. З одного боку вони однаково чудово усвідомлювали пережиті події, але з іншого по різному розуміли значення дружби.

—Гаразд, — видихає Мадара, — Я тебе не впізнав поки ти не почав говорити, твої звички не змінюються. Але згадувати це мимовіль було дещо лячно, я ніяк не думав тебе зустріти, а інакше думав швидко розправлюсь.

—За «наволоч» міг і вибачитися.

—Який же ти… — напружився, збираючись гостріше відповісти, але так і не зрозумів чого Хашірама засміявся. — Чого тобі смішно?

—Ти потішний, коли тебе прохаєш якісь прості речі, ніби просиш тебе голіруч битися на смерть, — спокійно договорює, — Я вважатиму, що не чув того і ти так більше не думаєш? Так?

—Так, — відвертається спиною до нього.

—Знаєш, я взагалі думав, що тебе русалка забрала, бо ти поліз сам купатися! — розповідав серйозним тоном, збираючи в голові усі хвилюючі деталі. На що Мадара посміхнувся. Чомусь ці тривожні здогадки звучали смішно, по-дитячому.

Познайомилися Хашірама і Мадара ще за довго до всіх подій. Щодня вони зустрічалися біля річки, де вперше і зустрілися. Хашірама фактично не стрічав у той час однолітків серед свого клану тож цей хлопчисько добряче заточився у пам’яті. Легко було бути дітьми, не знати імен, війни і розпачу, не знати втрату і ціну порозуміння. І дійсно до кінця осени Мадара перестав навідуватися на їхнє місце зустрічі, а шукати було марно. Здалося, що він знав про нього все і нічого водночас, тож на якийсь час примирився з тим, що більше ніколи не побачить Мадару знов. Щоб пояснити собі чому так сталося, почав накручувати історію з русалкою. Тоді думки затихали і до минулого не було потреби вертатися. Того часу до зими клан Сенджу починали вибиратися з під залізного ярма Речі Посполитої. Від тоді Хашірама з 13 років був на Січі з дядьком, який переселився і звів Січ ще на початку століття.

—Я не пригадаю, чого так сталося, думаю почали наростати міжкланові конфлікти і нам знов довелося переїхати, — пояснює Мадара, — Я не встиг розповісти про це, а взагалі не міг. І не повинен був.

—Я розумію.

—Ні, ти не розумієш!

—Стулися! — жартівливо говорить, чекавши на цю мить ледь не від першої зустрічі. Він все ще сидів до нього спиною тож Хашірама уперся головою в спину, зручно сідаючи ближче. Мадара різко підвівся і Хашірама втратив опору, сам ледь не впавши.

—Скоро почнеться дощ, — звичним тоном говорить Марада. Він зважив скільки сказав і скільки змовчав, тому що знов побоявся. Як і минулого разу, коли не встиг розповісти все другу і зник, так і зараз. Боявся, що знов зникне і це все перестане бути значущим. Все перетвориться у минуле, яке приречене або на страх або на милування, але безповоротно приречено на забуття.

—То ходімо, — підводиться Хашірама.

—До речі… Е… Цей…. — починає говорити дещо зніяковіло.

—Що?

—Хашімаро, влаштуєш мені оглядини Січі?

—Обов’язково як тільки минуть дощі, обіцяю, — щиро посміхаючись, йде наввипередки у бік Січі.

***

На пагорбі омитий дощем полин оберігав могилу. Чорні хмари зникали, розчинялися у небесному полотні. Сонце нового дня приноситиме нам обов’язково хороші речі. І буде чутно як прислухається степ.

Chapter Text

—Заплющ очі! — каже Хашірама і веде за руку до головних воріт.

Мадара прижмурює очі, але дивиться крізь вії нерозбірливі одноманітні картинки й пейзажі. Відійшовши від воріт вони спустилися крутим схилом, Мадара врешті-решт чесно заплющів очі. Довкола приємно пахло свіжістю і річковий вітер помірно підганяв у спину. Тут не стало місця метушні, було затишно. 

—Відкривай очі, дивись, — показує руками довкола краєвид Хашірама. — Я не знав з чого почати оповідь про Січ, а потім згадав історії батька. Його брат, себто мій дядько, у походах до Запорізької Січі зупинився неподалік з побратимами, тут було все чого душа бажала і кликала зупинитися тут, на дніпрових порогах.

—Тобто ця Січ не єдина? —питає Мадара.

—Ще є Хортицька, їй більше століття. Вона і стала праматір’ю інших Січей. Згодом утворилася Запорізька Січ, яка лишається унікальною своєю будовою і історією, а серед козацтва вважається за столицю, окрім міста Чигирин звісно. Багато різних є насправді. Низом за ходом річки і розташовується Зпорізька Січ, дещо на схід правда. У тій стороні і знаходиться хутір, на який відправили загони для його відновлення. А з протилежного току ріки, — показує рукою у протилежний бік, — лежить дорога до Чигирина, теж доберешся до Київа, проте се не особливо важливо. Часто купці користуються цим шляхом і все привозять самі. Як погода хороша то можна дібратися менше ніж за півдня. Довша дорога до Очакова, до перемир’я з кримським ханом туди було не дібратися. Ти був колись в Очакові?

—Ні.

—Будеш, Мадаро, будеш, — бадьоро перебиває і говорить далі: — Тут з низини берега все добре видно, за річкою на захід знаходиться військовий цвинтар. О там заплавні ліси, — показує руками, подовгу фіксуючи увагу, — ще поряд байрачні дубові ліси там є необхідні лікувальні трави, а за потреби і хороша деревина, нам пощастило з місцем розташування Січі. Степові ліси рідкість.

Зачаровано із запалом оповідав Хашірама всі ці історії, не даючи можливості перебити. Мадара згодився і уважно слухав, ніби дивився кольорові сни.

—Що ще не сказав… На пагорбі ти був, там полем багацько полину. А так тут більше нічого цікавого, поле для тренувань буде де душа забажає. Козаки землю не обробляють на Січі максимум тримають худобу, а потрібні продукти привозять чи вимінюють. — замислившись, потер чоло, — То ніби все. Маєш питання?

—Де всі кораблі? Якщо Дніпром так зручно пересуватися, то їх тут повинно бути сонмище.

—Ну різні дрібна судна, як човни, зараз у походах. Великі судна поїхали по запаси і ще три ми дали вам на хутір. Ти хіба не бачив вони стояли тут тиждень на річці? — Мадара заперечливо закивав головою і пояснювати стало складніш, — Зараз планується будівництво ще одного… От ще Тобірама скоро повернеться, у нього з курінними отаманами своє судно, думаю, якщо тобі цікаво я попрошу їх показати тобі…

—Пішли далі, — перебиває, не відриваючи погляду від річкової гладі.

—Гаразд, але якщо тобі цікаво…

—Ми йдемо!

***

Від берега річки пролягала звивиста кам’яниста стежка. До різні сторони берегів прилягали запашні кущі і трави, зрідка можна було побачити комиш. На широкому піщаному березі росло дерево верби, розправляючи свої старі віти зі свіжим молодим листям. За схилом стежка вела чітко до воріт Січі. Окрім головних воріт ще є бокові ворота, для возів чи масивних речей, та східні ворота або запасні, якими ніколи не користуються. На в’їзній вежі сиділи чергові козаки-сотники, побачивши отамана вони гучно привіталися, віддаючи честь. Також на стінах вежі майоріли стяги: один клану Сенджу, другий стяг Гетьманщини, а третій стяг висить тут віднедавна — стяг клану Учіх.

—Слухай, а яка назва хоч у Січі? — питає Мадара, стоячи навпроти.

—Ти тут вже третій тиждень, — дивується як йому вдається не помічати такі формальності, значимі деталі, — Хіба не помітив?

—Навіщо запам’ятовувати такі дурниці.

—Дурниці? — обурюється Хашірама.

—Той не кажи!

—А я скажу.

—Ні, не скажеш!

—Скажу.

—Стули пельку! — Мадара дає зрозуміти, що не хоче продовжувати спір та складає руки на боки, пускаючи очима блискавиці. Вони відвернулися спинами одне до одного на кілька хвилин і показово мовчали. Чергові козаки спостерігали за ними з вежі.

—Січ схована у листі, — кричить козак з вежі, Мадара підіймає голову і уважно прислухається, — Січ називається — «Січ схована у листі»

—Ласкаво просимо! — кричить другий козак.

—Ви такі оригінальні, — повертається і каже до Хашірами.

—Або «Січ листя» це скорочена назва, козацтво звикло скорочувати за «Січ» і це цілком всім зрозуміло про що саме йде мова. Ця Січ охоплює вагому частину клану Сенджу і вважається за такий собі умовний центр. До всього: більшість канцеляристських справ гетьман передає нам, не кажучи про інші події, які не оминають Січ.

—Гаразд, пішли далі, — заспокоюється, готовий далі слухати Хашіраму.

—Що ж, — веде невеличким місточком до воріт, — Тут у тебе точно не виникатиме питань, я сподіваюсь, — вони вийшли на центральну січову площу, що навпроти церкви Покрови Пресвятої Богородиці.

По один бік вздовж паркану з дубового частоколу розташовувалася стайня з кіньми. Поруч була й інша свійська худоба, крім скотарства козаки займалися рибальством, бджільництвом абощо. За тваринами доглядали вільні козаки-купці, або козаки-сотники, які тільки приєдналися до війська. Чим поважніше козак і вище його звання має тим ліпшого коня собі обирає і самотужки доглядає. По другий бік, зліва, були приміщення як наприклад пороховий льох.

Отже, кожна Січ починалася і закінчувалася церквою, яка була здатна скерувати ціле військо, благословивши його. Поруч з церквою провадилася січова школа, викладали там класичні учіння, чимось нагадувало устрої і звичаї Києво-Могилянської колегії. На той час більшість старшин проходили навчання саме там. Але наприклад Хашірама в силу віку і обставин провчився якийсь час у львівській єзуїтській школі, та продовжив самоосвіту під наглядом рідного дядька, на той момент козацького старшини.

Крім того церква об’єднувала не лише вірою і не тільки по святам. Тут зберігалися цінні скарби померлих воїнів, хто заповідав свій достаток на благо козацтву. Позолочені ікони, витвори мистецтва 11’го століття — це не змірений скарб, більше аніж просто цінність. І кожен козак розумів це, розумів свою відповідальність берегти це священне надбання поколінь. Традиції і звичаї взагалі особливо цінувалися не лише серед козаків, але й серед простого народу.

Від площі проходили протоптані стежки, свого роду це були вулички, які ніколи не пустували. По один бік чийсь віз стояв, по-інший колодязь абощо. На заході розміщувалися 4 курені, це були окремі військові формування, яким на проживання відводилося до 10 хатин. Наразі тут проживали Учіхи. На сході теж було 4 куреня і ще північніше розташовувався 9’й курінь. Хатини стояли напівпусті, словом місця вистачало усім. У козацької старшини та отамана були окремі хатини на північ від церкви поруч із вежею-дзвіницею. Вони якраз замикали круг і вулички не виходили на свої межі. Хатки зроблені переважно з дерева, були і мазанки з солом’яними дахами й ширшими віконцями. Попід хатами чисто, вздовж є низенький паркан з лози, на ґанку зеленіли трави: м’ята, тирса іноді маки або степові кущики.

Навпроти вежі-дзвіниці, але вже ближче до площі, була військова пушкарня та побутове приміщення, для зберігання різноманітних запасів. Там же розміщувалася військова канцелярія і скарбниця. Не забувайте про кухню, яка ставала центром всіх частувань і святкувань. Збиралися тут і за приводом і без, лунали пісні й лилася випивка. І все це разом працювало як злагоджений механізм наповнений людськими історіями і мріями, і назва цьому механізму — Січ.

***

Післяобідня млість змінялась на вечірній стан і по заходу сонця життя продовжувалося у зачарованому темпі, жвавому й звичному. Мадара сидів з Хашірамою на одному з ґанків, до вечері ще був час.

—Пам’ятаєш ти казав за продовольство, ми ж об’єднали запаси? — раптово згадує Мадара.

—Так, здається, що так, — бачить як Мадара встає і неспішно йде у бік побутових приміщень. — А що таке?

—Ти так і будеш сидіти? — розвертається і питає. — Чи думаєш пиво саме себе знайде?

—Скоро вечеря, ми можемо піти до всіх і випити… —  не встигає договорити, схопивши Хашіраму за руку, веде за собою.

—Такої медової настоянки не вистачить всім. І не повинно вистачити, — через деякий час додає, — Закладаюся ти такого не пив! Серед Учіх досі продовжують готувати напої за класичними приписом. — Якось радісно стало Мадарі вмить, підходячи до дверей добре знаного льоху. У перший час не складало проблеми загубитися там, у темному приміщенні. Після прибирання стало ясніше, усякий запас мав своє місце, але цей порядок тільки більше сплутував. Походивши туди сюди, почіпавши різні ємкості, знайшов пляшки з напоями.

—Ось! — Мадара переможно відпиває знайденої настоянки, — Чого дивишся? Шукай шинку! Чи ми будемо розпивати на пустий живіт?

—Чому ми не можемо спокійно піти на вечерю?

—Тсс… — шепоче Мадара, помічаючи у маленькому віконечку декількох козаків, — Ану пригнись!

Ті козаки прийшли до канцелярії, стукали, стукали, але їм в таку пізню годину ніхто не відчинив. Того вони постояли ще і пішли назад. Хашірама навпомацки шукав щось їстівне, щоразу б’ючись головою об бочки з соліннями. Неподалік були й інші пряності як та сама шинка. Вони спокійно видихнули, спершись на мішки з сіллю, розпивали по черзі настоянку й пиво з медом. Козаки пішли, за вікном нікого не було, наступала темінь, яка ховала у собі сонячне проміння. Хашірама не дозволив собі змовчати і почав розповідати по десятому колу улюблені жарти та історії з походів. До всього у нього знайдеться цікава історія, навіть ця шинка, яку він виграв у чигиринського купця.

—То підемо на вечерю? — хитро перепитує через деякий час Мадара, перебиваючи посеред оповіді історії. Щоправда пиво вже скінчилося і тільки трохи від нього туманило.

—Та почекай! Ти так і не дослухав чим закінчився морський похід по Дунаю.

—То послухають всі на вечері, — тихо шепоче, обережно прибираючи волосся Хашірами з плечей, щоб не заплутатися.

—Я вже не один раз розповідав, а ти ще не чув.

—Я чув цю історію, — каже на вухо, — Там закінчилося все тим, що козаки здобули Кілію, Ізмаїл та Аккерман, а османський адмірал потрапив у полон. Так?

—Так, — невпевнено поговорює.

Їхні обличчя зустрілися надто близько один з одним, тепле дихання розпалювало щоки. Кінчик носа приємно торкався контурів лиця. Момент застиг і ніщо живе здавалося не ворушилося. Як тільки Мадара припадає ближче до вуст, то Хашірама шарахнувшись різко вскакує, проливаючи на себе залишки напоїв. Нормально підвівшись, він знайшов двері у темноті. Нервове дихання ніяк не стабілізувалося навіть на свіжому повітрі. Серцебиття і краплі поту. Це нагадувало тваринний страх, але навіть перед смертельними боями він не відчував подібного. То чого він насправді злякався? 

—Куди підемо? — питає, поки Хашірама обережно закриває двері льоху. Неподалік проходив непривітний силует і йому здалося, шо це був Тобірама. — Глянь! Там!

—Пригнись, — роздивившись силует брата, він і забув, що повинен був його зустріти до вечері. Силует наближався і в такому стані хотілося тільки бігти за край світу. В крайньому випадку сховатися за продовольчим возом. Тобірама пройшовся, постукав до канцелярії, до хатини отамана — тихо, світла нема, нікого. Тай пішов собі.

—Пішли до мене, якраз повертатися не треба, підемо західним сектором.

—Добре, — погоджується Хашірама.

***

На далі будувати плани, тікати й ховатися стало неважливими заняттями. Розум п’янко гарцював, створюючи нові уявлення про цю безпечну туманну пелену перед очима. І світ здався сонячним відблиском у дніпрових хвилях. Таким затяжним і яскравим, як довгий-довгий сон. Солодкий присмак меду у роті віддавав водночас і кисло. І всі відчуття за раз змішалися, і втонули сонячним відблиском у хмарах.

У хатині темно, тут ніхто не планував запалювати світло. На вулиці теж тихо, невідомо скільки часу взагалі минуло з часу вечері. Хашірама застиг, стоячи навпроти, та відчував погляд чорних очей.

—Пішли до річки.

—Ти здурів, — зупиняє Мадара. — Тобі п’яному тільки втопитися не вистачало… Підемо іншим разом.

—Що з тобою сьогодні? Я вже встиг засумувати за наріканнями.

Замість пустих суперечок Мадара глибоко вдихає та видихає. Наблизившись знов до обличчя навпроти, шепоче:

—А з тобою що? — розстібає комір сорочки та допомагає Хашірамі без пригод зняти сорочку просякнуту пивом, — Ти був таким догадливим. — Без докорів договорює і шукає навпомацки першу ліпшу суху сорочку.

Безголосся розбавляв нічний вітер, що колихав неспокійні трави. Крізь розріджені хмари пробивалося місячне сяйво, десь віддаль гомоніли цвіркуни.

Цілком супокійний Хашірама приглядався до обновки, без поспіху одягаючи чисту сорочку. На думку не спало жодне ліпше прислів’я чи вислів і до цього мовчання він цілком призвичаївся. Хотілося спати. Він припадає до Мадари, ціпко обіймаючи. Тиша не дозволяла хвилюватися, вона розщеплювала ці хвилювання на мед і хвилясту ковилу. Солодкі сп’янілі уста спраглі до поцілунку. Мадара підхоплює, обачно тримаючи в руках лице Хашірами, жадібно смакуючи кожну мить, немов тіла були наелектризовані ледь не до земних блискавок. Бажано цілує м’які солодкі уста, лице, шию.

Між хіттю і бажанням спати врешті-решт перемагає сон. Ставало сили тільки спати в обіймах ночі.

***

Ранок на Січі починався зі звичного дзвону, який роздавався з вежі-дзвіниці. Зазвичай дзвін міг сповіщати про збори чи приїзд купців. Іноді дзвони супроводжували козаків на війну чи сповіщали про їхнє прибуття й свідчили про перемогу. З усього Хашірамі здалося, що в такий час дзвін міг означати лише приїзд купців. Крізь сон усвідомивши це кортіло ще трохи поспати, але стрімко збагнувши ситуацію, більше не зміг заплющити очі. Чітко пригадував вчорашні події, міг з упевненістю собі сказати, що забув зустріти Тобіраму і пропустив вечерю. Довкола тьмяно освітлена незнайома хатина, речі абияк розкидані. Під боком хропів Мадара, його міцний сон ніщо не зрушить. Довге чорне волосся плуталося і від того здавалося коротшим. Хашірама обережно підвівся, тихо зібрав свої речі і вийшов босоніж на вулицю в одній сорочці і штанях. В одній руці тримав масивну опанчу, а в іншій взуття. По виході зрозумів, що ще десь загубив пов’язку, але пообіцяв собі зайнятися її пошуком пізніше.

Здавалося ще було рано, попід хатками лишалося холодна ранкова тінь, а на траві краплі роси. Дорогою до своєї хатинки як на зло зустрів брата. Спершу він стояв спиною і з кимось розмовляв, потім швидко озирнувся. Можна було повірити, що в нього очі на потилиці. Хашірама за крок від власного ґанку лишився розгублено стояти, проте робити невимушений вигляд як і брехати у нього виходило кепсько. Тим паче зважаючи на його ранковий зовнішній вигляд. Тобірама охайно вдягнутий, як належить козацькій старшині й з дороги, мабуть, одразу повернувся до справ та різної писанини. Власне до тих справ які вони з Мадарою наполегливо й старанно відкладали протягом усього тижня.

—Ранок добрий! — радісно вітається, немов все гаразд, — Ти вже повернувся! Як там батько? 

Тобірама скоса дивиться і чим уважніше він роздивляється його тим більше питань з’являється.

—Як бачиш повернувся, з батьком все ладно, — хапає за передпліччя і серйозніше говорить,— Ти де вештаєшся весь час? Тебе з вечора ніхто знайти не міг, вечерю пропустив. Ти ніколи не пропускав вечерю.

—Еее… Ну…Хе-хе — нервово сміється Хашірама.

—Про занепад канцелярії я змовчу, на тебе ніяк не можна покластися!

—Ти завжди так гучно розмовляв, чи то ти такий злий? Щось сталося? — недоречно питає Хашірама. Голова боліла і відчувалось це гірше за смерть.

—Щось сталось? Хашірамо, щось сталось? Це я тебе повинен спитати, що ся стало, — натякає на його зовнішній вигялд: — Це що?

—Що? — Хашірама оглядає себе, але зайняті руки обмежують його невербальну мову спілкування, — Це штани, які ви виміняли у Переяславі на мішок солі. Тоді нам добряче дісталося від батька…

—Я про це, — прибирає руку з його передпліччя і зауважує знак клану Учіх на блідому полотні сорочки.

—Сорочка… Еее… Ну, — намагається пригадати щось зі вчорашнього вечора і на думку спадають лише непереконливі речі, — Ого, а як на мене шита. Ну… Це ж видно не моя сорочка, але за якихось подій вона стала моя. Тобто… були обставини, чи не були… Я не знаю! Як знав, то сказав би. — розводить руками.

—Ти весь час був у Мадари? — питає на пряму, висуваючи це більше як факт, а не здогадку.

—Я не знаю! Як знав, то сказав би, — наполегливо повторює.

—Тобі не обридло з ним носитися? Скільки можна?! — важко видихає, — Ви два бевзні билися на смерть, ти розумієш, що він хотів тебе вбити! Чого вартують тільки смерті інших побратимів. Припини робити вигляд ніби нічого не було!

—Тобі ж видніше! — Хашірама не витримує, сідає на поріг і починає вдягати чоботи, — Як можеш знати хотів він моєї смерті чи ні як ти з ним навіть не здоровкаєшся!

—Буде привід поздоровкатися!

—Зроби лице простіше, від твого виду бджоли мруть, — йде геть Хашірама, закриваючи за собою зі стукотом двері.

Міцно заплющив очі, окрім темноти нічого. Нічого не пригадується. Нічого. У свідомості промайнуло перекотиполе і все довкола здалося нереальним, сонливим. Хашірама зібрався з думками, визирнув знов на ґанок, де ще досі стояв брат.

—Зараз почекай мене, я зберусь до сніданку, — проговорює звичним та жвавим тоном.

—Перевдягнись.

—Стули пельку! — знов йде, залишаючи двері дещо привідкритими.

Затягнувши шкіряний пояс, вдів черкеску (верхній одяг з прорізами і відкидними рукавами). Відтак вирішив не перевдягати сорочку, а навпаки красуватися нею, з ходу сподіваючись пригадати вчорашні події.  Доводиться спиратися тільки на власну інтуїцію у виборі зручного і підходящого одягу. З усього були складнощі лише з волоссям, яке попри свою слухняність ніяк не хотіло вкладатися без пов’язки, й весь час падало в очі. З іншим проблем не виникало, крім несхвальних і впертих зауважень з боку Тобірами. Незабаром почався сніданок, козацтво збиралося за довжелезними тісними столами, смакуючи пшону кашу з салом: куліш.

Хашірама знов змусив всіх слухати свої історії. Тож відносно часу козацька старшина засиділась, але знудитися їм ніяк не вдавалося. Щоразу все закінчувалося тим, що полковник підбурює отамана до суперечок, знаючи його азартну вдачу, і щоразу перемагає. Так могло минути і півдня, так би мовити буденний ритуал. Хашірама як зазвичай сидів спиною до дверей і тільки зрідка розумів хто заходить чи виходить, судячи з виразу обличчя Тобірами. Від тепер він зовсім змінився в лиці, навіть не зблід, а немов став крижаним.

—Тоді я йому кажу, що ти таке лихе будеш? Думали забрати того турка з собою… А він з’їв наші запаси і помер, того ми і не дійшли… — із захопленням оповідав історію поки не відчув як по спині холодом пройшлася чиясь рука.

Товариство в раз замовкло й всі дивилися на щойно прибулого Мадару. Здивуванням було взагалі те, що він прийшов раніше і встиг до сніданку. Зазвичай, у будь-який інший день, в кращому випадку він спатиме до обіду. За потреби не складало труднощів змусити піднятися з ліжка і раніше, але ніхто не насмілився такого зробити.

—Знов оповідаєш про похід по Дунаю.

—Ну так…— Хашірама зустрічається поглядом з Мадарою, попередньо забувши навіть про що розповідав.

—Чи не забув отаман з якого він клану? — Натякає на сорочку і передає у руки багряну пов’язку зі знаком клану Сенджу, — Не губи більше, а то наступного разу пущу натирати чоботи і не подивлюсь, що за ткання. — спокійно договорює, посміхаючись сідає поруч. До всього був акуратно одітий, привітний, поздоровкався навіть з Тобірамою. Хашірама не встигає підібрати влучні слова, які ще хвилину тому сипав на ліво й направо. Поруч з Мадарою голову розколює громовицею і збирає наново з уривків споминів. Він не замітив як замовк і скільки пропустив літаючи у думках від чого й зашарівся.

—Чи не захворів ти? — питає Тобірама і показує пальцем на Мадару, який сидів навпроти, — Думаєш, що раз прийшов і герой? У всякому разі твій доброзичливий тон на мене подіє, бо як був сатаною, так і лишився сатаною!

Всі за столом переглядалися між собою. Хашірама зав’язав зручно рідну пов’язку і до останнього не хотів піднімати голову. Мадара сплітав їхні ноги під столом, це дещо відволікало і ці налякані обличчя здавалися однаково несерйозними.

—Стули пельку! — синхронно кажуть Хашірама з Мадара.

Мадара як ні в чому не бувало встає з-за столу та йде геть.

—Вже йдеш? — саркастично питає Тобірама.

—А поїсти… — розгублено каже Хашірама. Йому однаково спокійно і добре, проте щось змушувало його поводитися себе дещо розгублено. Чи то від такої радости, чи то від такої кари. Він сам ще не знав як це назвати і що робити, ніколи не стикався з подібним, ніхто не мав вдалого вирішення подібної ситуації. Бо ніхто і не втрапляє в такі ситуації, як Хашірама. Ніхто з усією серйозністю не б’ється на смерть, щоб потім не червоніти за невдало сказані слова. Чи потрібні тепер взагалі слова? Що вони тепер значитимуть? Чи значитимуть вони те саме для Мадари?

—Не голодний я, — швидко відповідає, — Ранкові діла виснажують, піду далі спочивати. — монотонно проговорює, не змінившись ані на краплю в емоціях.

—Наш пан стомився… Ох.. та щоб його, тьху, — каже Тобірама йому у слід.

З того моменту ніхто не проронив ні слова. На перший погляд не сталося чогось надзвичайного, але чому тоді кожен відчував цю ледь відчутну напругу. Вона непомітно наростала у повітрі, змушуючи задихнутися. Хашірама вийшов згодом на двір, видихнув на повні груди, та свіже повітря перестало бути таким насиченим і дійсно свіжим, як після дощів чи вночі. Ця сухість і спека тільки створювала петлю часу і ніхто не помітив як скінчилася весна.

—А все таки вони варті одне одного, — з усмішкою говорить полковник за столом про отамана і керманича Учіх.

—Хай вам грець, з такими порівняннями! — Не витримує Тобірама, — Це все ніколи не відмиє ім’я Учіх від тої пролитої крови. Це і різнить нас, тому ми повинні не забувати минулого.

—Так і не скажеш з виду, що бажали одне одному смерти. Гадаю, так і повинно виглядати перемир’я не на словах, а на ділі. — розмірковує інший полковник.

—А як це ще може виглядати, коли людина не змінюються і не змінює свою хижу природу, — нервово зживає кулака, — Усьому свій час. Усьому.

Квітувала лікарська ромашка попід непримітним ґанком. Травневі аромати доносилися вітрами, це виглядало звично й затишно. Поруч з хатиною Хашірами висіла його випрана сорочка за яку він вже по-правді кажучи забув. Здалося пригадувати, взагалі пам’ять стає нічого не ватра, коли не знаєш як вдіяти з думками і спогадами. Чи потрібні тепер взагалі спогади?

***

Ввечері Хашірама прибирався у своїй хатинці. Єдине заняття, що дозволить на довгий час відволіктися від надокучливих думок і в зайве не траплятися комусь на очі. Не відомо скільки до цього разів він відкладав прибирання серед запасів лікувальних трав. Одна зі стін була завішана запашними минулорічними жмутиками трав. Деякі з них почали осипатися ще взимку,  деякі давно закінчилися. Хашірама серйозно не помічав цих суттєвих дрібниць, адже мав ще запаси напхані по куточках і скринях. З дитинства мати привила любов до природи, а дядько, з яким він лишився на Січі, навчав не лише грамоті, але й різним навичкам лікування, вчив розрізняти отруйні трави від корисних, застосовувати їх на практиці. Згодом дядько помер, проте його передані знання врятували безліч життів.

На іншій стіні у хатінці зібрані й висять різні сувеніри, трофеї, з походів. Якісь особливі рослини привезені з заокеання потрапляли в колекцію абсолютно випадково. І так з кожною була пов’язана особлива історія, у своєму сенсі трави чинили свій лікувальний ефект, лікуючи душу спогадами.

Більшість часу уходило на безкінечне пригадування цих самих історій, і здавалося прибирання знов треба відкласти. За вікном роздався гуркіт, на який не було необхідності реагувати, але потім знов і знов. Хашірама визирнув у вікно і побачив повалений паркан, невинний низенький паркан, який простояв на цьому місці від дня створення Січі.

—Агов! — виходить на двір і збентежено оглядає паркан, — Та щоб тебе! — розвіює своє здивування ударом рук об коліна як тільки побачив Мадару. Він стояв попід хатиною, намагаючись самотужки струсити з себе пісок і той бруд.

—Не очікував? — жартома питає Мадара, намагаючись однією рукою поправити частину паркану, а іншою тримає велику пляху. — Ти так і будеш дивитися? Чи може допоможеш?

—Чого ти взагалі сюди поліз?!

—Я намагався врятувати настоянку з медом! Міг би бути і більш вдячним! —підходить і передає у руки пляху.

—Ти що забрав її запасів, які готувалися до ярмарки? — стомлено видихає, — Ти ще й випив.

—Знаєш, як би твій брат був хоч трохи сердечним і одразу сказав де ти і що робиш, то я б і не пив сам. — не перестає дивитися у збентежені очі, — Сказав, що ти працюєш у канцелярії і тебе не турбувати. Почнімо з того, що ти працюєш, вже сміховино. Ще я був у канцелярії. Якби ти взагалі туди зайшов, то преставив чорнила на правий бік столу і все заляпав б. Не знаю чому ти так робиш, але це дратує.

—Ти маєш якусь справу? — передає пляху у руки, ігноруючи все сказане.

—Звісно! — Мадара знов передає пляху наазд, оглядається довкола і спокійно заходить до хатини.

—Напитися і на ранок з хорою головою мати проблем це не справа, Мадаро. — спокійно проговорює і хутко зачиняє двері. — Чом би тобі не піти до страшини, вони якраз у такий час починають застілля.

—Я тільки звідти, — оглядає стіни хатини зсередини, ніби вони і в правду зіткані з трав і дерев, — Знудився, страшенно знудився. Не уявляю про що можна з ними говорити.

—Ти не зрозумів, — злегка зашарівся Хашірама, проте продовжив говорити, — Того вечора ми напилися, та й так, що не все пригадаю… Але навіщо було цілуватися?

—Та годі тобі! Усі цілуються, коли здоровкаються, чи на Великдень, п’ють чи ні… Словом, усі, — уважно придивляється до Хашірами, та не одразу розуміє його хвилювання, — Чого маковієш? У тебе часом не жар?

—Коли здоровкаються?! Мадаро, ми віталися до самої ночі? Ти це маєш на увазі? — нервово розмахує руками, — У тебе Великдень у червні?

—Ну… Цей… Твоя правда, а хоча… Та ні, — він аж ніяк не розраховував на такі наслідки. Тепер доводиться самому собі пояснити це все, знайти відповідь на неіснуюче питання. Легкий настрій посипався і та легковажність колюче і важко віддавала за грудиною. — Ну чого ти причепився? Цілувалися і нехай, — збентежено сперся на стіл, що стояв по серед хатини.

—Цілувалися «так»?

—Як так?

—Ну «Так»… Скажи, ти б підійшов так само поздоровкатися, наприклад зі старшиною?

—Ні. Що в біса за дурні питання?

—Ти сам і відповів на своє питання.

—Стулися! — відпиває трохи настоянки і ставить пляху на стіл. — Ти завше мав хист лізти мені під шкіру. — Дещо незручно було це визнавати. Визнавати  вразливість своїх почуттів, які повинні були лежати глибоко всередині без жодних докорів сумління. Кортіло бути чесним із собою, кортіло розповісти про це йому, але Мадара вчасно припинив говорити, і не знав це мовчання нестиме спокій чи непорозуміння.

—Га? — зніяковіло дивиться Хашірама.

—Ми не вертаємося до цього питання і крапка. — Нервово ковтає слину, досі не розуміючи як пояснити це все і чи треба це робити взагалі. Ненависть перетворилася на жагу, жага на інтерес і так до безкінечності, до невідомого і знаного водночас. Пристрасть ввібрала в себе все це і стала абсолютно новим почуттям.

—Не дивись на мене так! — скрикує Мадара і підходить ближче, заганяючи Хашіраму впритул до стіни, —  Не дивись, кажу! — повторює, на що Хашірама прижмурює очі.

—Дозволь тільки… — Не встигає договорити Хашірама як його вуста накривають чужі вуста. Він погоджується з цим, загнаний до стіни він звикає, цілковито віддаючись довгоочікуваному поцілунку. Мадара робить все звичним і простим, немов так було щоденно і очевидно, як схід сонця. Обіймає, немов змій, водячи рукою по тілу, скидаючи зайвий одяг. Шовковий кафтан безшумно падає на підлогу.

—Ти весь час носишся з шаблею чи що? — раптово питає Мадара.

—Це… Це не зовсім шабля.

***

Chapter Text

Жарке посушливе літо. Це вже не те тендітне тепло на провесні, це нагадувало по обіді пекло (і пекло так само страшенно). Попри те справи на Січі ані на мить не зупинялися. Починаючи від тренувань і закінчуючи розвагами чи торгівлею все було в своєму налаштованому русі. Клан Учіх поступово перебирався на відбудований хутір, займалися його укріпленням подібним до січового. Проте на Січі з Учіх теж лишалося не мало, потрібні були люди повсюди: на будівництві, господарстві, тощо. Мадара особливо не контролював справи, покладаючись на власну старшину. Весь день він ховався від палючого сонця, то сидячи у прохолодному затінку, то за потреби замотувався з ніг до голови зручним кафтаном. Окрім поведінки, яку сприймали за характер, влітку особливо замічалася його блідість та могла сприйматися за хворобливу на фоні інших смаглявих козаків, що працювали весь день на сонці (проте вистачало наявності ніг, рук і голови аби поставити діагноз здоровий, на все інше не було потреби зважати).

Щодо іншого не пригадати. Багато чого сталося, а щось і досі стається. Навряд вас цікавить мирне співіснування Гетьманщини та Речі посполитої чи інші політичні новини. Мир як мир — усім всього вистачало і одне одного визнавали. Здавалося, що людина поборола ту хижу пристрасть до війни. Здалося.

***

Мадара не любив ходити у гості й не любив коли гості приходять до нього. Не любив бути неправим (і багато чого ще). Бавився більшість часу владою у своїх руках, але й це починало обридати і з часом він це теж не полюбив. Нині утримувався від запальних і відповідальних рішень, інакше кажучи, обмежився від раніше створеного світу, примарного й ідеального. День від дня проводив у роздумах про власну мету, чи вийшло все так як було заплановано від початку. Чому все давно пішло інакше. Чому він сиплеться подібно піску, коли стрічає Хашіраму. Від першої зустрічі й до останнього подиху. Не міг відмовити бачити його, робити що заманеться і по довгу мовчати. Не міг обмежити ці зустрічі, не міг стиснути у пляшку цей до біса тісний світ. Та й дивиться на дно пляшки де давно здохла муха, байдуже втоплюючи крила, лежала лапками догори. Краса, думав Мадара, що це взагалі таке? Світ приречений на смерть, кожен поодинці приречений на смерть і байдуже де. Чи тут на дні, чи поза межами пляшки. І ось хочеться залишити після себе наповнену посудину (не повну вражої крови), гідну для хороших сподівань і ладну зцілити душі майбутніх поколінь, але у відображені Мадарі не вистачало притоплених крил з якими не треба ані ґрунту, ані неба.

Попід хатинкою Хашірами полагодили парканчик, його облітав пахучий моріг, немов загоював нещодавні рани землі. І все до дрібниць виглядало звиклим, Мадара навіть на мить посміхнувся. Усе звичне могло стати рідним і хотів він того чи ні, але так і було. Це здавалося правильним і природнім, як серце зліва, що ніяк не вирвеш, ніяк не заміниш.

—Не думав, що ти осилиш так швидко ті книги, — каже Хашірама, спершись на деревце попід ґанком. — Але це на краще.

—Сумнівався в мені? — хитро дивиться.

Минуло трохи більше місяця від дня як Мадара намагався осилити читання і письмо. В якусь мить це перетворилося на основне щоденне заняття і він пообіцяв собі, що розправиться з цим якнайшвидше на зло Хашірамі.

—Ні, взагалі не думав, що ти серйозно поставишся до цього.

—Ще й як серйозно! — розмахує рукою, радісно повідає, — Так і не помітиш як серед твоїх книг з’явиться і декілька моїх писань! От побачиш!

Мадара з ентузіазмом, сповнений цілком серйозними намірами, попрямував у бік вхідних дверей. Сонячне світло різко змінилося на темінь приміщення і в очах різко потемніло. З набраної на початку швидкості він і забув яка низька стеля при вході.

—Тільки ти там… Цей… Не спіши сам, — не встигає зупинити Мадару і чує важкий грохіт удару. — Там низька стеля… Ти знов забув. — прижмурює очі на секунду і через ту саму секунду бачить як Мадара лежить на порозі. На лобі трішки кровоточать садна. З остраху Хашірама аж сам ледь не забув за низько зроблені балки на яких кріпився міцний дах.

—Ну ж бо, підводься, — намагається привести до тями, збризкує водою та б’є по щоках. — Та щоб тебе! — розводить руками, намагаючись об’єктивно оцінити ситуацію. З декілька хвилин дивиться на непритомне тіло і вирішує дати йому перепочити у хаті, однак дихає, а, отже, колись отямиться. Кінцівки холодні, як завжди, гарячки немає, від такого падіння залишаться болючі синці. З істини і логіки це все.

Як тільки намагається підняти тіло, то крізь темний кафтан просочилася кров. Звідки? Такий легкий удар прийшовся тільки на голову. Звідки кров? Хашірама ще раз проходиться руками поверх одягу в районі тулуба і помічає як забарвлюються у червоний долоні. З ходу розстібнув кафтан одразу побачив під низом світлу сорочку зі свіжою плямою крови в районі серця. Важко видихнувши, закотив рукава сорочки та взявся переносити Мадару до ліжка. Завдання не з легких, але що поробиш. Під сорочкою шкіра була всіяна старими дрібними саднами та шрамами, найбільше виділялася свіжа рана. Глибока і довга, немов хтось хотів дістатися і розрубати ребра. Швидко витерши кров, зробив пов’язку, яка вбирала кров і здається кровотеча ніяк не припиниться. Паралельно зробив компрес на свіжі садна на лобі, наробив свіжих трав’яних настоїв від болю й для відновлення сил. Прикладав вухо до грудей і відчував як розмірено б’ється серце, ледь чутно. Лишалося лише сподіватися.

Вечоріло, яскраві проміння сонця зазирали у вікно, розтікаючись по всій хатинці приємним полотном. Від цієї яскравості Мадара примружив очі, немов після довгого сну хотів зробити вигляд що спатиме ще. Мимовіль слабкість охопила все тіло і ще зо п’ять хвилин він дивився у стелю. Біль сильніший аніж був до цього, проте все ж таки спромігся підвестися самотужки. Помітив як Хашірама втомлено задрімав на табуретці, спираючись руками на ніжний край ліжка. У двері наполегливо постучали, а згодом пролунав голос Тобірами. Хашіраму це ніяк не обходило і він продовжив солодко дрімати попри зовнішній шум. Мадара обережно пройшов, відчинив двері. Стояв з перев’язаним тулубом, немов сорочка без рукавів. Навпроти врізався холодний погляд Тобірами, який ніяк не планував його тут побачити.

—Невже ти знов прибіг жалітися отаману? Якого біса ти тут робиш? Такий живучий чорт виявився!

—Невже.. — тихо говорить, тримаючись за голову, яка починала сильніше боліти.

—Невже ти ніяк не заспокоїшся, — бере у руку підборіддя і стискає з усієї сили, прагнучи нанести ще один удар, — Це було попередження, запам’ятай: двічі дурням не щастить. — різко відпускає і забирає руку.

—Лучше б я чорта зобачив, як тебе. — випльовує Мадара.

—Де Хашірама? Приїхав гетьман, хоче бачити отамана.

—Його нема, він спить.

—З якої радості ти так легко говориш? Що мені гетьману переказати?

—Хай теж іде спати. — хутко зачинає двері перед носом Тобірами.

Тобірама постояв ще з хвилину на ґанку, на останок лише з усієї сили стукнув ногою у двері, прокричавши прокльони в бік Мадари. Та й так гучно, що околицями порозліталися птахи. Перебив його тільки церковний дзвін.

Осторонь від ґанку, попід стінами на сонячній ділянці, висіла випрана сорочка Мадари. Він одразу це зрозумів, ніби у очі сипалися голки на які не можливо не звернути уваги. Для Тобірами немов чорти довкола танцювали, а світ здурів і всім це подобалося, окрім нього. Він був упевнений, що ніхто не бачить Учіх наскрізь як бачить він. І ця упевненість і впертість надавала не аби якої сили, від якої вже нема де дітись і не знаєш як утримати її. Була б абсолютна воля Тобірами, то винищив б кожного Учіху, ліпше було забруднити руки один раз, аніж бруднитися залишок днів.

До канцелярії вертається Тобарама. Захлопнув з усієї сили двері, що аж деревина потрскалась.

—Ну чого ти ото, — заспокоює сина Буцума, курячи люльку. — Де там Хашірама?

—Його величність спить, видко почнем без нього.

—Як завжди, ну що поробиш.

—Ну нікудишній з нього отаман, батьку! Давайте оберемо терміново нового. Я не збираюсь до віку перероблювати за Хашіраму його обов'язки.

—Як з жару сказав. — спокійно говоре гетьман, — Такі діла в тиху не робляться, відкладемо отаманство до наступної козацької ради.

—І скільки ми так вже навідкладали? Та стільки що Хашірама вже не знає чого надумати. Того і тягне на Січ всілякий непотріб.

—Не починай знов.

—А що не починати, як я зібрав вас про Учіх і поговорити, — забирає в товмача з рук сувій і пояснює, — Це я знайшов у канцелярії, випадково сувій Учіх змішався з рештою. Нічого страшного думаєте ви? Але ж там! Бачу розписано все польською, вчитуюсь, гукаю товмача і от, кажи, — пхає товмача у плече.

—Пане Гетьмане, така ситуація, що у документі розписаний план військового перевороту як підлаштований маневр. Спочатку йдеться, що клан Учіх уклав договір за яким зобов'язувався вести службу в ім'я короля і після перевороту...

—То виходить, вони підіслані! — обурюється ще більше Тобірама.

—Ну воно то так... Та.. — бурмоче товмач вчитуючиш знову і знову, — унизу не вистачає уривку, можливо там відірвана печатка якщо така була, бо була то значить документ і силі.

—Що значить що ні, там треба позбутися Учіх якомога раніше! Прямо зараз.

—Стояти! — стукає люлькою по голові, — Ти що підеш з цим єдиним папером? Мало. Замало.

—Для голови Мадари це вже забагато.

—Навіть так, а все ж союзники. І сам посуди скільки проробили разом, а як підіслані то давно б нашкодили і зникли.

—Дайте мені шаблю я того Мадару доріжу, — носиться з одного кута в інший, не знаходячи собі місця.

—Ні... Треба діяти хитріше, треба приглянути за Учіхами пильніше, а потім зловити на гарячому… Так точно більше буде підтверджень, — роздумує, відкашлюється, — Без самодіяльности, Тобірамо! Хашірамі ні слова!

—Отаман не в курсі справ? Оце вже батьку і є самодіяльність!

—Скажи де він зараз?

—То спить.

—Точніше!

—Знов з Мадарою.

—Ото воно! Він не повинен знати зайвого, щоб не налякати найкрупнішу рибу. Таким чином нам взагалі нічого не варте розкусити їх. Втямив?

—І знов все на мені?

—Ну звиняй, що поробиш з таким братом, тай часи такі... Сам все знаєш. Буду збиратися, покладаюсь на тебе, приглядай за Хашірамою!

Двері тихо захлопнулись, повіяло свіжим вечір'ям. Товмач ще трохи пом'явся в знов заговорив.

—Але все таки справа неоднозначна... Треба знайти загублений уривок сувою, так точно скажеш дійсний документ чи підставний.

—Жодних але!

—Давайте спершу розщукаємо ту частину, а не будемо переходити до запасного плану, — налякано товмач дивитися на Тобіраму який вже розважався заточеною зброєю.

—Тобі треба, то ти і шукай!

—Але ж…

+++

Хашірама без жодного поспіху розплющує очі, бачить Мадара вже отямився, сидить на ліжку, а, отже, дихає. Від цієї думки стало легше, навіть попри замлівше од сну тіло, все одно на мить здалося, що стало краще.

—У тебе міцний сон, я подумав, що ти вмер, — швидко починає пояснювати Мадара, —Приходив Тобірама, трохи нагримав, а ти так і не прокинувся од жодного шуму.

—Чого він хотів? — питає, сідає поруч на ліжко й втомлено протирає очі.

—Не знаю чи сталося що, але тебе хоче видіти гетьман. — потім замислюється та спокійно додає, — Сподіваюсь, ти ж підеш? — Пригадує перед очима крижаний погляд Тобірами і вже сам був ладен привести їм Хашіраму.

—Тю, Господи, ніби вони мене ніколи не бачили, а як що то самі все уладнають, — безтурботно говорить, — У нас не ставалося нічого не цікавого від дня хрещення Руси, того одного Тобірами на зборах вистачить.

—Як знаєш.

—Я на столі залишив книги, як будеш йти, обереш які хочеш, — швидко переводить тему, — Голова не болить?

—Болить. — коротко відповідає.

—Тримай, — дає у руки кухоль з трав’яними настоями, — трохи тамує біль, — вкладає його у ліжко і кладе на чоло холодний компрес.

—Спасибі, — мабуть, це вперше за весь час перебування на Січі, коли Мадара подякував.

—Може розкажеш нарешті звідки та рана, — вичікуючи дивиться Хашірама. Його погляд ні краплі не крижаний, це збиває з пантелику, але водночас стає так тепло і затишно, як квітам на провесні.

—Невдало пожартували з Тобірамою, — намагається посміхнутися, але ситуація насправді не веселила ні його, ні тим паче Хашіраму, — Видно ти був правий, він досі непривітний до Учіх.

—Ну знаючи твої жарти…

—Що ти хочеш сказати?

—Не жартуй так більше, у мене на твої жарти не вистачить чистих пов’язок.

—Тобто ти вважаєш мене винним?

—Я не вважаю тебе винним, просто ти ніяк не порозумієшся з Тобірамою і не перестанеш реагувати на його не змістовні жарти. — видихає та додає, — А так вважаю, що тобі потрібен відпочинок. Не роби різких рухів і ніяких тренувань. Рана зовсім свіжа, не ясно чи багато крові втратив. Припалювати краї рани сенсу немає, хай собі гоїться.

—Все добре, якось буде.

—Звісно буде, приходитимеш я буду міняти тобі пов’язки, — відволікся, щоб повторно намочити тканину і прикласти до чола. Поправляє розпатлані пасма чорного волосся, обережно торкаючись шкіри лиця, — Ти бо біса зарозумілий. А якби помер? Так би  і згодився мовчати? Чого не сказав раніш?

Мадара відчув себе присоромлено, ніби наробив незначну шкоду і вислуховує поучіння од батька. Справді, від моменту поранення він відрахував собі не більше двох днів і готовий був з легкістю прийняти таку дурну гордовиту смерть. Руки від яких він марив померти, зараз його лікують. І як його тут полишити.

Багато чого хотілося розповісти, але далі говорити він так і не згодився.

+++

Наступний день почався однаково як і минулі дні. Дрібні клопоти, ранкові справи на Січі, а також підготовка до ярмарку. Хашірама чекав цього дня більше ніж будь-якого іншого свята. Ця метушня і сама атмосфера наганяла живі спогади, ставало легко та радісно. Немов дитячі мрії віднаходили своє місце серед викривлених дзеркал і це чітке зображення вдавалося вловити тільки на короткі миті.

Хашірама з Мадарою якраз поверталися з прогулянки узбережжям річки. Прогулянка цим маршрутом, а саме околицями Січі, вже ввійшла у звичку і вони зустрічалися на одному і тому самому місці та гуляли. Хашірама вдоволений йшов зі свіжозібраними букетами трав, які згодом насушить і розкладе на дрібні жмутки. Мадара казав щось жарітвливе на цей рахунок, не завше розуміючи це захопленням віниками з трави.

Обідня година спливала, сонце несамовито пекло. Попід воротами, біля в’їзної вежі, було чути як козаки кепкують з якогось чахлого посланця. Ані на посланця Речі Посполитої, ані на посланця від татар чи турків він не був схожий. Того Мадара і поцікавився:

—То хіба вони не повинні передати отаману листа від посланця?

—Листа? — розсміявся Хашірама, — Це якийсь московит заблукав, у нього нема писемних наказів. Все розказує сходу, а нашому товмачу він не сподобався, Тобірама на другий раз його побив. Від тоді він приходить сюди як на службу і товче про свого царя, а нам що, а нам в сміх. Щоправда давно його не було, з Чигирину його одразу вигнали того він до нас і прибився.

—Московит значить?

—Так, безнадійні. То шведів зрадили то з військом вічно якісь не ясності. Ніякі з них союзники словом, — Проходить повз посланця, натягнувши шапку йому на очі, — Так хоч якась забава, а хоча щодо забав, сподіваюсь ніхто не планував справ старшині на день ярмаки? Бо найближчі три дні мене при свої обов’язках не буде.

—Ніби ти їх колись виконував.

—Тебе це теж стосуєтсья, — переводить стрілки на Мадару.

Стоячи на площі, до Мадари підходить один зі старшини Учіх та доповідає за обстановку на хуторі. Робота не зупиняється ані на мить, такими темпами до зими встигнуть перебратися на власний розбудований хутір. Ці новини викликали певне полегшення і заспокоєння, але до зими було ще валом часу, а не бачити Тобіраму хотілося з цього моменту, не чекаючи осені й зими.

—Робіть як хочте, але закінчити потрібно все до осени! — вимагає Мадара, кажучи це полковнику.

—Та як так! Ми тільки у розпалі робіт!

—Будете заперечувати і до осени не протягнете, — наполягаюче повторює Мадара. Полковник розгублено дивиться то на нього, то на доброзичливого Хашіраму, на фоні якого Мадара різко контрастував. Цю розмову перервав Тобірама, він швидко потягнув Хашіраму за передпліччя та відвів у бік. Від такого неочікуваного розвитку подій все стихло, навіть полковник змився з місця у вирі цієї метушні.

Тобірама ще раз оглянувся довкола перед тим як почати говорити. Вони стояли попід парканом, за одним з пустих куренів.

—Ти зовсім сказився?

—Ну це ж я ріжу людей серед білого дня.

—Хашірамо, ти забув чого тобі наказано робити? Приглядати і прилипнути це трохи про різне. Ти ж взагалі від нього не відходиш так ще й ходите бозна де! — говорить суворим хриплим голосом, — Не зв’язуйся з Мадарою, щоб ти там не задумав.

—От чому тобі так важко змиритися, що Учіхи нам союзники. Розуміш? Со-ю-з-ни-ки!

Тож це твої біди, що ти продовжує вбачати біль і приносити лише біль. — ще мить вони простояли у мовчанні, тоді Хашірама говорить далі, — Ти нічого не хочеш розповісти про свіжу рану, яку наніс Мадарі? Да таку, що ледь не прикінчив.

—Він тобі і це наплів! Та тобі ж чхати на те що твориться на Січі, тебе тільки Мадара і обходить.

—В тім і річ це єдине що він мене взагалі і наплів! То я чекаю пояснень від тебе.

—Ще чого, плентався довкола шаблі він, а крайній я.

—Як не розповіси мені, то я донесу цю справу на розгляд військового суду.

—Проти рідного брата підеш заради незнаного тобі клану зрадників?

—Замовкни.

—Чи точно вони нам союзники? Тобі нагадати, що ми З Річчю Посполитої теж союзники не один рік, але ти з ними так не обіймаєшся! Щось не так?

—Ти це куди клониш?

—А туди і клоню! Чи тобі нагадати прийом у польського короля з яким ти навіть привітатися боявся. — яро продовжує доводити свою правоту, — Не звикайся з Учіхами, не прив’язуйся і не нароби знов дурні!

—Не починай! Ти сам ще місць тому розпитував за Омікамі, у тебе ж біс з очей коли ти її бачиш!  — Хитро нагадує Хашірама. — От назви хоч одну причину не зв’язуватися з Мадарою.

—Та тому що…  — Зі злості не може підібрати влучних слів, та як ще з емоцій не наговорити зайвого, — Та хіба ти не розумієш? Тобі мало того що він Учіха? А тим паче Мадара. Звідки в тебе стільки дурощів вірити на слові?

Переговори заходили у глухий кут і одумавшись Тобірама спокійно каже:

—Але ж ти нікому не кажи за Омікамі…

—То ж і ти будь ласкавий, не вбий ненароком Мадару. — Хашаріма вириває руку з міцної хватки брата. — Змирись. Змирись, що клани не втопляться у минулому, у бійнях і крови. Подивись нарешті на Учіх не як на ворогів, а як на побратимів.

Хутко вирвавшись з хватки Тобірами, поправляє рукав сорочки та йде назад до площі. Вертається так, немов нічого не відбувається у весь цей час і навпаки стає тільки краще, хоча дійсність була складною і хижою. З кожним днем це все помітніше відчувалося, як розпечене повітря перед дощем, і дощ який ніяк не згодиться піти.

Скільки разів взагалі благав Хашіраму зупинитися й одуматися? Складно порахувати, та й чисел таких ще не вигадали. Скільки разів рятував його, застерігаючи од біди, виправдовуючи перед батьком. Та навіщо, думав він останнім часом, нічого не змінюється після кожного зауваження чи витівки у бік Учіх. Тобірама ледь не змирився з цим, та все ж пообіцяв собі пустити все на самотік. Ну майже все.

***

Chapter Text

Середина літа не встигала докучати своєю посухою. Час від часу ряснів теплий літній дощ, ніби прагнув скидати напругу з всієї землі. І дощив з кожним разом все частіше і частіше, здавалося земля просякнута розпеченою злістю. Відцвітали тендітні трави, жовтів і блякнув у далечині типчак. Хашірама вдивлявся у ці ледь помітні зміни природи через віконце канцелярії, яке виходило на вежу-дзвіницю. І як звично буває, стояв біля писемного столу, повернений спиною до дверей. Мадара сидів за столом і якраз зачинені двері та ще одне невеличке віконце складали усю широту його обзору.

—Аж не віриться, що ти покликав мене до канцелярії, щоб працювати. — каже Хашірама, дивлячись у слід військовому писарю, останній подивися на них обох і хотів затриматися та сказати щось ще.

—Чого витріщився? Сказано було, на сьогодні все, йди собі з Богом, — підганяє Мадара писаря, не бажавши з ним взагалі від початку мати справу, але без нього тут було не розібратися зовсім.  

—То ми можемо піти? Не подобається мені тут засиджуватися.

—Хто б казав, на відміну від мене ти весь час мелькав перед очима, ніяк не всівшись.

—Ну якби ти був трохи ніжнішим, то це б становило проблеми.

—А я казав тобі зупинитися? Казав! — Мадара встає з-за столу і підходить ближче. Спираючи руки на стіл так, що Хашірама опиняється оточений по обидві сторони. —Ти достобіса брехло, якщо скажеш, що тобі не сподобалося.    

—Мадаро… — відчуває як починають палати й маковіти щоки, і на фоні всього будь-що буде здаватися брехнею.

—Чи навчись брехати, чи просто визнай, що тобі подобається і не скигли. — Вогники в очах Мадари стрибали з не аби якою швидкістю, він кидав погляд то на вікно, то у вічі Хашірами. — Як не будеш скиглити, то я навіть дозволю тобі себе трахнути. — Хашірама прикладає кінчики пальців до його губ, невербально просячи замовкнути. Мадара прикладається й лише цілує пальці, говорячи крізь них, — Я дозволю це тільки тобі.

—Ти завше такий голосний, прошу, будь тихше… — прибирає пальці з уст, після того Мадара осувається, цілуючи шию навпроти.

Момент здався п’янким і бажаним, але швидко одумавшись Хашірама посувається поки вести діалог поки ще є сенс.

—А як зайде хто? Мадаро, ну чом ти такий легкодумний? — лагідно тримається рукою його щоки і бажає розірвати мить на найцікавішому, аби не нариватися на зайві пригоди, які не потрібні жодному з них.

—Послухай, — Мадара знов зиркає у вікно, схиляється і нашіптує на вухо, пояснююче все як найшвидше, — Гаразд?

+++

Що стосується уявлення про близькість, то в цьому випадку Мадара значно вирізнявся (не лише своєю прямолінійнийністю та грубістю). На відміну від Сенджу, включно зі звичаями на Січі, які дотртмуються замовчувати про особисте життя, зокрема тілесну близькість. Якийсь час Мадара взагалі вважав Тобіраму за монаха, який давно відрікся від власних бажань. А виглядало все і справді так, немов це Тобірама керує всім, навіть тим що не стає підвладне іншим людям, а саме почуттями.

Коли справа торкалася задоволення, Мадара здатен відкласти грубість у далекий куток. І так знову і знову він терпляче розповідає Хашірамі як ліпше вчинити, якщо він готовий зайти так далеко. Його досвід, на думку самого Учіхи, був незначним, але поруч з Хашірамою він відчував себе впевненим й бувалим. Не залежно від того казав Мадара мало чи багато, робив що небудь чи лишався бездіяльним, Хашірама зачаровано слухав і дивився. Борючись з власною метушнею й не помічав як рум'яняться його щоки й кінчики вух.

+++

Мадара моментально скоротив відстань між ними. Посунувся так, ніби дійсно зібрався цілуватися.

—Ось дивись, — шепоче на вухо Хашірамі, — Раз... Два...

Двері прочиняються з усієї сили, до канцелярії вривається Тобірама.

—От чорт, навіть до трьох не дав порахувати! — відступає крок назад Мадара, дивлячись у шкляні очі.

—Навіть не питатиму. Мадара, тебе по Січі шукаює посланець іди розберися! — наказує Тобірама.

—Я ж казав, що він зовсім недопитливий, зовсім! — підморгує Хашірамі, на що вони обидвоє тихо сміються. Це ще більше починає дарувати Тобіраму і він тільки підганяє Учіху та закриває за ним двері.

—Сміху нагнали і досить! Вам пощастило, що зайшов я, а не аби хто.

—Ну нам страшенно пощастило, що ти весь час за нами стежив, — виправляє Хашірама. — Якби ти під вікнами не стобичив, то розв'язали ми тут не одну війну за ранок. Низький тобі уклін, брате!

—Брехня все! Ніби робити мені нема чого, витріщатися на те, як на тебе витріщається Мадара.

—Погодься, ти обирав незручну мить, щоб зайти.

—Це збіг обставин.

—Та що ти!

—Неважливо! Я прийшов сповістити тебе про укладання нового наказу. Слід поновити облік запасів включно з даниною. Справа термінова, оскільки треба перерахувати виплати козацтву.

—А ви зі старшиною не намгалися зробити те саме, але без мене? На сьогодні ми вже скінчили працю, бачиш оту гору сувоїв? — показує у куток.

—Сідай і пиши!

—Давай ти напишеш.

—Ти отаман.

—А ти чим гірший? Ото і пиши!

—Сідай, — Тобірама тисне на плече і Хашірама був змушений присісти на стілець позаду нього. Хашірама тихенько скрикнув, а по відчуттям ледь очі на лоба не повилазили.

—Що таке? — питає Тобірама.

—А... Е-е... Плече, болить плече, будь ласка, обережніше.

—Як у тебе тільки совість не болить.

—Заціпся. — з одного боку турбота брата була цінною і здавалась правильною, з урахуванням азартної вдачі Хашірами. А з иншого боку це теж переходило межі, хотілося дражнити його, змусити нервувати, щоб більше не пхав носа у не свої справи.

---

Дупа боліла. І не можливо було розцінити цей біль як неприємний чи нестерпним, але бажаним чи очікуваним він теж не був. Він дещо віддав у палаючі стегна, а живіт м'яко скручувало від наростаючих спогадів.

Хашірама вперше стикався з такими наслідками своїх заплутаних почуттів. Виходило відчувати себе водночас блаженно і грішно поруч з Мадарою. Ніби тільки він і ладен розплутати цей ком почуттів, який, на думку Сенджу, нічим не відрізнявся від плутанини почуттів у Мадари.

---

—То все ж чому весь день стежив за нами? — допитується Хашірама.

—Понабирався від нього дурної звички питати те на що неможливо відповісти.

—Знаєш, я ще військовому суду нічого не казав за той випадок, ну знаєш як жорсткого карається бійня з нанесенням глибоких ран на Січі, а Омікамі... Хм... Дай подумати, може теж їй розповісти?

—Чорт ти, а не отаман!

—То що писати? — як ні в чому не бувало запитує Хашірама. Він розумів, поки він матиме мінімальні нитки впливу, то Тобірама їм не завадить. Наскільки це підло? Достобіса як! Наскільки це рятує дупу кожному? Так само!

***

Тобірама не одну годину стояв над душею. Закінчивши з нагайними справами, пішов геть. Зник там звідки і взявся. Хашірама не міг без скрипу поворухнутися, занімівша спина і шия посували собою першочергові незручності сидіння. З шафи, котра стояла позаду столу біля вікна, виходить Мадара. Показово витрушується від пилу.

—Якщо пекло є, то ним керує Тобірама, до вечір'я змусити тебе всидіти! — підходить ближче до Хашірами, — Я ж казав! Справжнінький сатана!

—А що ти робив у шафі? Хіба ти не виходив…

—Ти не знаєш про прогнивші балки в стіні. Це на краще. Сподіваюсь, Тобірама теж не знає.

—І?

—Шо і? І того перелізти то стіна шафи впирається у пролом, я відсунув стіну шафи і ось!

—Чого раніше не сказав? Я так з пів дня натерпівся сидіти!

—Ну тепер знаєш, я думав, отаман обізнаний, що коїться в його писарні.

—Ти певен, що більше ніхто не довідався про цей хід?

—Гадаю, Омікамі теж знає, бо то вона і запропонувала пробити шафу. — витримавши павзу, каже далі, — Та жартую, бачив ти зараз своє лице!

—Я серйозно питаю.

Мадара проігнорував серйозні наміри вияснити все. Спершу він нахилився до вуха і солодко проговорив:

—Я жартую. Серйозно.

Потім картинки перед очима Хашірами немов швидко й уривчасто змінювалися. І от Мадара заліз під стіл, який доречно оздоблений деревиною з трьох боків. З недоліків: тісний. Він стоїть перед ним на колінах. Спершу оголюючи гарячу шкіру стегон, цілуючи й кусаючи їх. Хашірама вдоволений процесом закидає голову назад і примружує очі. На мить реальність знов вколола, Хашірама відсуваючись на стільці каже:

—Зачекай! Мадаро! Це достобіса не правильно. А як зайде хто? — для наполегливості уточнює, — Зайде знову.

—Хто? — Відривається від початого Мадара, нитка слини склеювала ще якийсь час його з Хашірамою, а потім обірвалася, лишаючись вкрапленням під кутиком роту.

—Ну знаєш, на такому моменті буде складно пояснювати старшині, що між нами є. У випадку якщо дійсно нас хтось бачитиме, окрім Тобірами. — задумавшись, питає для себе, — То що між нами?

—Слухай, між нами буквально твій прутень у моїй слині. Я знахожу цю відповідь підходящою. — хитро дивитися знизу вверх.

—Чорт! — Хашірама згадав за своє збудження, природньо зашарівшись. Це єдине, що стояло (буквально) між ними у той момент.

—Щодо Тобірами ти не хвилюйся, про нього попіклувалась Омікамі, козацька старшина давно щасливі напились і посунули так і не дійшовши до хатин.

—Та я і не хвилювався. А вона... Ну...

—Випробовує нову зброю, їй потрібний рівний суперник, якого не шкода. — потім заразом пояснює, — Її взагалі він не цікавить, якщо тобі так цікаво. Їй все одно, розумієш? Я їй дивуюсь насправді. З усіх Учіх, вона, моя двоюрідна сестра, дійсно геніальна в своїй дивній природі.

—Це тому що вона жінка.

—Заціпся і дай закінчити.

Впевнено повернувся до жаданої розпеченої шкіри. Це довкола створювало певну задуху, включно із хтивим хлюпанням. І Мадара змусив його замовкнути, змусив глибоко і часто дихати, примружувати солодко очі до видіння нових сузірь. По закінченню він просто встає та йде геть.

—Ти куди? — розгублено і млосно питає Хашірама.

—Мити рота. — жартівливо питає,— Чи хочеш спробувати який на смак твій прутень?

***

Спадало вечір'я, а з ним і спекотній день, зникають сонячні промені. Тьм'янішає небо всіяне густими хмаринами. З тіні кімнати виднілась ікона Божої Матері у золотому обрамленні, її погляд зовсім не злий, спокійний. Очі заплющуються з блаженним миготінням вогнів подібно лицям на іконах.

Chapter Text

Літні дні минали, проносили з собою і минущу спеку. Довкола все видавалося свіжим, новим, а зранку дрімотливим. Від того природа тендітно переливалася у ранковій росі, посміхалася радісно (як тільки могла). Цілком буденним було все, таким, що повинно було трапитися. І так траплялося.
Спокійний день, хмари перебивали пекуче сонячне проміння і Мадара навіть згодився прогулятися до обіду. Відтак роботи лишалося зовсім небагато, але Тобірама вимагав робити все зранку. Ця звичка ранкових діл видавалася нестерпною, але на диво ніхто не сперечався з ним. Лишалося вірити, що це дійсно допоможе закінчити потрібну працю раніше і з дня на день Тобірама поїде звітувати до Гетьмана. Інакше все це виглядало як насмішка. Залишок дня Мадара був або роздратований або загалом надокучливий і сонливий.
***
Він йшов з Хашірамою вузенькою стежкою до берега річки. Дорогою, та і взагалі, Мадара не був розмовний. Йому подобається проводити час будь-як, аби віддаль від канцелярії і зайвих балачок. Але несподівано питає:
—Чув ви зі старшиною обговорювали похід на Очаків…
—Підслуховувати не добре, — намагається розбавити серйозний тон Хашірама.
—З усіх гучно розмовляв тільки ти, — повертається до нього і тикає вказівним пальцем у груди. — То що?
—Гаразд, кожного року наш флот обмінюється і поповнює запаси на берегах Чорного моря, цьогоріч наші запаси виснажені вкрай і старшина наполягає на тому щоб вирушити зараз. В такому випадку я наполіг, що ми не можемо вирушати без Учіх, та ми не можемо вирушити зараз!
—І в чому проблема? — спантеличено дивиться Мадара.
—На Січі рій справ, а в тебе не загоїлася рана. — турботливо усміхається, обережно кладучи руку поверх кафтана, ледь вище рани. — Відпочивай. У походах цікаво, але виснажливо, буває не спиш по декілька днів… Буває… Всяке словом.
—Я ж не помираю, — Мадара перехопив руку і хутко прибрав її.
—Ще не вистачало, щоб ти помер на рівному місці! — різко плескає в долоні.
—Все одно… Рушайте як слідує, ми перечекаємо на Січі.
—Восени, — Хашірама ніяк не заспокоїться і від того не знає куди подіти руки. Тепер починає поправляти комірець кафтану, а згодом переключається на неслухняне чорне волосся і так завжди. Хашірама був страшенно тактильним, але Мадара завжди вагався такому прояву уваги і не вмів сам приймати її. — Вже восени, я вмовив їх. Так що все добре.
—А що погано було? Ніби без мене не могли обійтися. — Кладе одну руку на бік.
—Я не забув, що обіцяв показати тобі Очаків! — емоційно нагадує Хашірама, чим викликав легкий шок. — Мені шкода, що через непорозуміння з Тобірамою ми підемо в похід пізніше, але обіцяю наступного літа ми точно доберемося до теплого Чорного моря.
—Не обіцяй, хто зна яке буде наступне літо. — Хотілося сказати «дощовим», а ще більше, що наступного літа бути і не повинно. Проте обличчя Хашірами було сповнене надії та турботи, а серце любови. І руйнувати ці надії ставало фізично боляче.
Дуже.
Нестерпно.
Мадара тільки непомітно стискав кулаки, дивлячись у блискучі брунатні очі. Його мрії, як і почуття, видавалися нормальними, здатними осилити все на світі. Можливо, глибоко в середині Мадара відчував те саме, але вважав за недоречним так захоплюватися і давати почуттям заволодіти собою. Навіювали думки, що схаменутися буде пізно, навіть якщо це взаємно. Взаємне не означає вічне. Навіть ця вічність підходила до кінця, було час схаменутися, перестати сипати ці улесливі слова. Перестати дуріти і п’яніти, ніби більше нічого не мало значення.
Ви коли-небудь просили сонце перестати світити? От і воно.

Вони продовжували стояти у тінях верховіття верби, неподалік від піщаного берегу. Здавалося рухатися далі не було сенсу, тут затишно й прохолодно, тут і продовжили розмову. Через деякий час розмови вичерпують себе, а не сказанні слова шкреблись у тиші й стояли комом у горлі. Від того знов відволік Хашірама:
—Дивись! То хіба не Омікамі там? — показує в бік берега, уважніше придивляючись. Вона сиділа на причалі і ловила рибу. Настільки непохитно виглядала, що Тобірама на її фоні здавався більш ніж метушливим. Дещо глузливим, що було цілком дивно.
—А чого там забув Тобірама? — це найменш кого зараз хотів бачити Мадара, проте жалкувати про прогулянку було вже запізно. Він просто пішов слідом за Хашірамою.
Вже підходячи ближче можна було почути невдоволене бурмотіння Омікамі, яка ледь не почала використовувати вудку як засіб самооборони.
—…От чого над душею стоїш?! Тепер ніякої риби не буде через тебе!
—Чудово ладнаєте, — підходить ближче Хашірама, вітаючись з ними. Потім підходить ближче до брата і каже, — Чим більше ти доводиш як не долюблюєш Учіх, тим більше ошиваєшся навколо них.
—Неправда! — обурюється Тобірама.
—Мадаро! Чом ти знов втік з канцелярії і не попередив нікого?! Мене і так пускати не пустили на Січ! — підходить до чоловіка і хапає різко за комір з обох боків, — Наступного разу сам ходи на хутір по звіти. — відпускає комір та як нічому не бувало посміхається.
—До чого твоя безцеремонність…— Мадара витягає з карману її штанів сувій по звітностям і штовхає дівчину у воду з причалу. — Хтось взагалі знає звідкіля у неї вудка? А ти чого дивишся? Слідкуєш тепер і за Омікамі?!
—Робити мені нема чого, — схрещує руки на грудях Тобірама, — Попід воротами такий галас був, вихожу, а там вже нікого. Вартові козаки сказали знов т а приходила. Ну я думав за вами піти поквапити з гуляннями, поки ворота цілі.
—Мадара Учіха, щоб ти лопнув! — виходить з води і кричить Омікамі, — Покидьок!
—Ну це дійсно було зайвим, — влізає у суперечку Хашірама.
—Заціпся! — йде геть Мадара, розмахуючи в руках ціленьким сувоєм.
—Скажи правду, чом ти прийшов до Омікамі? —повертається Хашірама і дивиться чітко на Тобіраму.
—Я випадково…
—Ти брешеш!
—Ні!
—Ти завжди, коли брешеш, тримаєш руки у кишенях!
—Я йду! — якнайшвидше втік від розмови. Хашірама дивився їм услід, залишившись самотньо спочивати на березі. Сів на теплий пісок, обійняв коліна руками, сховавши в них обличчя.

+++

Тобірама не з тих кого легко зацікавити, чи вивести на емоції, викликати особистісний інтерес, проте Хашірамі здавалося, що у Омікамі це вийшло. Хотіла вона того чи ні (скоріше ні, так і є). Та й незалежно від того на що саме розраховував Тобірама. Можливо їх споріднить спільна праця, можливо ненависть до Мадари, в різній мірі ясна річ, але сказати їм обом буде що. Ближчим і логічнішим була версія про наближення до Мадари і кола його підлеглих. Наприклад, щоб дізнатися про нього більше і без жодних зусиль і бруднення рук тиснути на слабкі точки. Хоча з реакції дівчини, вона не в захваті й не слухатиме жодну з блискавичних ідей Сенджу. Тим паче не допомагатиме у такій справі. Якщо вона захоче принизити чи провчити Учіху, вона зробить це самотужки без жодної побічної допомоги.
А з іншого боку Хашірама не відкидав версію, що вона йому могла сподобатися. Смаки брата завше були якимись дивацькими. А зараз те як він почав діяти всупереч собі… І якщо остання версія цілком підходяща, то його ненависть до Мадари виявляється лише суперництвом? Та хіба? Але ж вони з Омікамі родичі й цього пояснення повинно вистачити, щоб анулювати всі здогадки і заспокоїти Тобіраму. Чи навпаки? Багато чого залишається незрозумілим, а ці здогадки лише в’яло пов’язували реальність між собою.

***

Ввечері того ж дня Хашірама пішов покликати Мадару на вечерю. Всі робили свої справи на одинці, мовчки, ця тиша навіть трохи лякала. Затишшя Мадари здавалося тривожить, бентежить, здавалося, чорні очі наповнилися чорнильними нарисами злих історій. Його погляд ще якусь секунду спливає у пам’яти, тоді він постукав у знайомі двері й вони самі зі скрипом прочинилися. Мадара сидів на підлозі з серйозним замисленим лицем, довкола розкидані розгорнуті сувої, купа старих рукописів. Видно все це вміщувалося у скриню, яка стояла весь біля ліжка і була наразі відкрита. Мадара не одразу помітив, що хтось зайшов. Хашірама сів навпроти в позі лотоса, поправляючи рукава довгої сорочки.
—З чимось допомогти? — питає, на що Мадара несподівано лякається і потім ще довго бубнить та лається.
—Хай тобі грець! — прискіпливо дивиться у вічі, — Це у вас в родині так прийнято без стуку входити?
—Взагалі-то…
—Стули пельку! — перебиває, а потім каже, — Чого прийшов?
Мадара не поворухнувся з місця на якому був спочатку. Папери, що він тримав біля себе, як і більшість його рукописів, були польською. Тому було лише здогадуватися про що він розмірковував стільки часу.
—Е-е… Ну покликати на вечерю прийшов.
—Покликав? То йди!
—А ти?
—Йди вже! — Хашірама не збирався сперечатися тому помалу збирався уходити, аж раптом Мадара сам і зупинив його, — Почекай!
—Ти врешті-решт виріши чого ти хочеш, щоб я пішов чи чекав?
—Скажи, воля і свобода це однакові речі? — тримає у руках листи, пробігаючи по ним очима. — Мені для перекладу польського письма.
—Так… Ну… Е-е… Неочікуване питання, насправді одним словом не роз’ясниш.
—Кудись поспішав?
—На вечерю?
—І як ти можеш бути вільною людиною, як постійно думаєш про поживу?
—Це я постійно думаю? — присоромлено опускає голову донизу, а потім не втрачає можливості продовжити дискусію, — Зачекай, польського письма? Це з якої мови у «волі» інше значення?
—Так і скажи, що не знаєш!
—Ну дивись, — важко видихає Хашірама, намагаючись пояснити, на перший погляд очевидні речі, — Думаю, різниця в тім, що воля здобувається, як от у бою. А свобода дається тобі задарма, у тебе ж повітря ніхто не відбирає? Свобода пов’язана з вибором, хочеш їж, хочеш спи – це священне право кожного (вибір). Людина створіння свободолюбиве, але й і у відчуженій волі їй погано, без протиріч і без гніту людина може забувати межі вибореної волі. Так само можливо сказати, де починається та сама воля, те бажання володіти неї, а от чи є їй край… Та тю, хіба ж це не одне й те саме…
—Виходить, що і воля і неволя то мучіння земні. А Січ? Тут заборон більше ніж свобод. То виходить нема про що говорити, як і не було.
—З біса ти зухвалий! Якщо тобі так не добре повсюди, то може біда в тобі? В тобі не вистачає той волелюбності?
—Ти мислиш… Якось…— похитав головою і відвів погляд назад до паперів.
—Мадаро, я знаю, що наші думки не завжди сходяться, але… Але хіба не воля привела нас до того шо ми маємо, все що є на Січі … і …
—Влада, зокрема Січ — це не воля, це явище, що робить речі фізичними.
—Це лиш моє припущення, питаєш одне… тепер друге.
—Усі люди живуть з неправильними припущеннями.
—Гаразд, нехай залишиться по-твоєму, — Здається Хашірама і ще деякий час не хоче порушувати тишу. — Як там звіти? Все ладно?
—Які ще звіти?
—Які повинна була тобі передати Омікамі, на хуторі все добре?
—Не знаю, не хочу сьогодні читати то. — злагоджено і швидко відповідає Мадара, охолонувши до всякої суперечки і далі продовжив перебирати папери, незважаючи на Хашіраму.
—Гаразд, — видихає Хашірама та посувається ближче. Спочатку ставить руку вперед на якість папери, щоб підібратися до Мадари. Той увертається від поцілунку і Хашірама падає вперед. Все це трапляється одномоментно, і настільки швидко, що він не зрозумів чого знов наробив.
—Хашірамо-о-о! — кричить Мадара ухопивши його руку, яка була у чорнилах. Всі ті папери розкладені довкола були з невисохшими чорнилами в які влип Хашірама. Більшість писанини змазалася, а одяг просочився недописаними літерами. Він дивився в очі навпроти, відстань між ними була жалюгідно мала, й відчував як рука стискається навколо його руки все сильніше. Він встигає ухопитися за шию Мадари, та забруднити її цяточками чорнил. Мадара просто різко відпускає, відкидає.
—Йди геть поки не передумав і не вбив! — Слідом за ним закрив гучно двері, натякаючи, що не схоче бачити мінімум до наступного вечора. Водночас темінь очей Учіхи густішала від накопиченої злості. Злитися на Хашіраму було важко, адже він зводив нанівець усю злість, немов зберігав отой баланс між ними. В такі моменти це починало дратувати Мадару ще більше і не виходило нічого зробити, окрім як стиснути Хашіраму за кисті рук, знаючи, що більше у нього не вийде зробити. Навіть зламати їх. Він наче залізний і шовковий водночас. Це дратує. З цим нічого не зробити і це теж дратує.
Злить.

Chapter Text

Люди вбивають, люди ненавидять. Закономірно на противагу люди люблять, захищають і плекають. Як банальний нарис про добро і зло, де щось повинно доповнювати інше та утворювати новий виток історії.
Однаково і Мадара, який увібрав ці якості, розтрачуючи власне нутро на примітивне добро. По цей бік так само світило сонце, так само тримала земля, і дякувати Богу, вільно дихалося, але всякому раюванню підходив кінець. Почувати себе нестерпно і чужим було звичною справою. Так склалося, що клан Учіх принципі не мав своєї батьківщини і ці спроби осілого життя здавалися тільки спробою Гетьманщини контролювати кланом як їм зручно. Учіхи живуть у протиріччі днів, не витираючи руки од крові ворогів. Це клан призначений для помсти і ні що не допоможе це змінити. В тому що так все склалося Мадара звинувачував усіх, навіть Хашіраму. Вони стали залежні від отриманих незмінних станів, міняти які ніхто не прагнув (чи то через власну впертість, чи то страх). Мадара знову й знову ставить собі запитання: «Чи ладен він зараз вбити Сенджу, якщо здався ще тоді?». Не визнав свою слабкість, а можливо і сам прийняв свою смерть. Але він, здається, поки що визнає цю слабкість. Із подивом заглядається у його не злі, а лагідні очі, такі, що їм стає любови жити. Ця думка розливається жаром і не думати про Хашіраму стає важким випробуванням. А спроби викинути всі ці думки з голови були гірші за всілякі тортури які терзали не лише душевні рани, але й тілесні. Тай так що боляче ставало дихати.
Руки страшенно тряслися, навіть пристрелити себе було б нікчемно, вистріливши ця жага помсти всередині не вмирає. вона заражає инших і так цей механізм просто не побороти. Її Мадара перейняв від загиблих братів і близьких.
Ніщо не спинить помсту час якої настав.

+++

Місячна липнева ніч. Цвіркуни причаїлися серед трав, а віддаль, якщо прислухатися, можна почути ухкання сови. Гілля верби плелося між собою завдяки помірним колиханням вітру. Рудаве місячне сяйво відбивалося на землі, тьмяно освічуючи її, сяйво мерехтіло у Дніпрових хвилях, у трав’янистих ярах, на важких верховіттях дерев.

Було вже пізно, сонце відтак давно сіло, а місяць панував зоряним небом і дивитися на це подовгу було теж виснажливо, нудно. Мадара підвівся зі свого ліжка, зашторив короткими фіранками віконце і повернувся назад. Але тепер сів на краєчок ліжка, зажмурив очі від страшного безсоння. Все марно. Вирішує подихати свіжим повітрям, нічні прогулянки були йому до душі. Отак стоїть попід ґанком, на плечі накинув домоткане простирадло, жадібно вдихаючи свіже терпке повітря. Настрій ані трохи не поліпшився з вечора, а цей потяг до безсоння лише марно нервував. Біля хати ріс кущ шавлію, пахкий аромат врізався в ніс і теж відволікав від думок. Мадара ледь не вирвав з коренем куща, вдаривши його ногою. Ці дії тільки більше рознесли пахощі трави. Одразу на думку спала хатина Хашірами в якій пахло так само дурманно, якщо не гірше. Сплетіння трав лоскотали босі ноги, які зрадницькі вели до нього. Не те щоб він вбачав у Хашірамі душевну розраду й бажав забути власну байдужість, але був певен, що у таку годину Хашірама єдиний хто розділить його безсоння, розваживши його нудний стан. І тут на серці лягала вдячність. Хитке і дивне почуття, яке тільки міг відчути у своєму тілі Мадара. Він був вдячний йому за увагу і терпіння, і тремтів, і тлів цим почуттям, хоч ніколи не говорив так відверто. А навіщо? А як не мине?
На Січі тихо, стихає і вітер, всі, окрім вартових на воротах, поснули міцним сном. На що Мадарі було безмежно заздрісно. Спершу думає не стукати, так би мовити, слідувати «звичаям Сенджу». Та все ж сходиться та тому, що постукати не буде марним і вже кожен наступний стукіт був гучніший за попередній. Як тільки Мадара збирається вдарити ногою, двері тихо прочиняються. Хашірама у солодкій дрімоті і довгій лляній нічній сорочці, яка була незначно вище щиколотки. Обидвоє стоять переступаючи з ноги на ногу, ніби земля незручно тримала їх. Так вони і стояли на ґанку по різні боки від дверей.
—Чого тобі? — починає перший Хашірама, протираючи очі.
—Пішли купатися на річку. — ці слова доносились божевільним відголоском, ніби хтось вилив на голову відро крижаної води. Мадара сам для себе неочікувано сказав це, як перше ліпше, як те чим можна дорікнути й розважити водночас. — То пішли, — більш ставить перед фактом, аніж питає.
—Зачекай! — пошепки гукає, не відпускаючи ручку дверей, — Ти з глузду з’їхав? — на пряму питає, не розуміючи неочікувані прояви уваги з боку Мадари, зважаючи на його байдуже і дещо агресивне поводження останнім часом. Він то віддалявся і забувався на устах, то приходив як от зараз. І до всього Хашірама ставився як до чогось буденного, зрозумілого.
—Тобі тре час, аби зібратися? То сказав одразу! — ігнорує питання Хашірами, поправляючи на собі легке простирадло. На дворі не було прохолодно як для літньої ночі. Окрім того він був одягнений у просту сорочку і перші ліпші штани на шнурівці.
—Ти мене чув? Спочатку всі дні проводиш вкрай збайдужіло, вже не знаєш як підступитися до тебе! Потім все доходить до абсурду, то гониш, то кличеш. Тепер сам прийшов і думаєш я отак і побігу на твоє прохання?! — емоційно плескає у долоні й розводить руки.
—Ну… Так. — Мадара дивиться у затемнений і такий бажаний силует навпроти. Хоче вивести його у видимість місячного сяйва, подалі звідси. Бере за руку і різко губиться, одразу як тиша губиться у словах Хашірами й надалі.
—Назви хоч одну з нормальних причину, чом я повинен кинуте любе ліжко і піти з тобою, — одразу важко видихає й швидко договорює, — Тим паче твоя рана, я досі хвилююсь…
Мадара не відпускаючи руку, обережно погладжує її. Мовчить. Збирає навколо них оце розпечене повітря од неважливих розмов. Вільною рукою розважливо поправляє і прибирає з обличчя пасма чорного волосся. Цілує так ніжно і вміло як тільки міг. Не поспішаючи поглиблював солодкий цілунок, заводить руки у скуйовджене брунатне волосся , і стає як раніше нестерпно добре. Хашірама губиться, спершу навпомацки спирається на тіло Мадари, а потім увійшовши в азарт намагається, не відриваючи вуста, затягнути його до хатини. Аж раптом Мадара ухиляється і так легко покидає м’які обійми.
—Буде по-твоєму, — повертається сказати наостанок та знає, що темна сторона місяця ховатиме цю посмішку, — Добраніч!
За стільки часу Хашірама безперечно звик до настроїв Мадари. До звичок і думок, знав, що радує, знав, що злить. І вважав, що ладен прочитати цю людину, як відкриту книгу, все передбачуване і очевидне знов посипалося. Він знов ведеться на ці авантюри й найменше чого хотілося, щоб це закінчилося саме зараз, у цю мить, таким чином. Він вже знав наперед, що відчинить двері, що побачить Мадару і піде з ним. Знав.
—Мадаро! — огукує, наздоганяючи по стежці до річки. Як тільки наздоганяє, то завалюєтьcя всім тілом і валить їх обох на траву.
—Ау, взагалі-то у мене рана, — насмішкувато говорить, дивлячись у небо, знає Хашірама десь плестиметься поруч, а темінь не покаже того.
—Ходімо, ходімо до річки, — тягне за руки, і Мадара піддається на кожен рух. Він більше не робить зайвих рухів взагалі, надаючи перевагу спостерігати за ініціативністю Хашірами, яку він розкрутив як іграшку на пружинці.

Шмат дніпрового берега був піщаним, немов зітканий з золотих чистих рун, по боках розкинувся очерет, який тягнувся до плавких віт верби. Місячне сяйво вільно освічувало річкову гладь, як для такої пори, світла вистачало, щоб розгледіти силуети більш аніж добре. Мадара розстелив покривало на піску, потім прийнявся роздягатися. Побачивши сум’яття Хашірами, він лише поквапив його, без бажання зациклюватися на цьому. Хашірама в свою чергу неодноразово міг бачити інших чоловіків без одягу, навіть Мадару, здавалося чого б тут феноменального. Але ніяк не міг звикнути до його тіла, не міг позбутися цього не розсудливого бажання і ніяковості. Бажаність — це те, що взагалі Мадару робило особливим і значущим тут і зараз. Без усіляких «але». Хотілося володіти цим тілом, милуватися, чіпати, як м’яке листя меліси, цілувати, як ніхто не цілує. Ці думки здалися спочатку очевидними і прекрасними, аж в мить знову взяв сумнів. Мабуть, що ланіти добряче розмаковіли, вбираючи те напруження й ті думки.
—Все добре? — вибив з роздумів голос, пальці Мадари ніжно вимальовували візерунки на спині, ніби він весь час малював вогнем.
—Цей… Це ж давай тобі волосся заплету, щоб не намочилося даремно, — ще через якийсь час вдається забутися і відволіктися, Хоч і примхливо, але погодився на зручну зачіску. Тоді Мадара хутко обернувся спиною, даючи волю творити на своїй голові будь-що.
—Вибач за сьогоднішнє, — стримано й стихло каже Учіха, — Я бачу як мої настрої не дають тобі покою. Ходиш, як сам не свій. Не бери зайвого близько до серця, воно того не вартує. Нічого не вартує. Твій брат хоч і порядно муляє, але як брат він хоче кращого і він до біса правий. Так що… Вибач.
—Га? — відволікається від своїй думок.
—Ти мене знов не слухав?! — різко розвертається і виглядати серйозним виходить не так переконливо. — Та щоб я тобі ще щось казав чи вибачався ще й за що?! О так і втоплю тебе!
—Вибачаю, — Хашірама різко змінює тон на сумирний, чим заспокоює і збиває з пантелику Мадару, яке був не проти посперечатися. Не довго думаючи, кладе голову на плече і обіймає. Ця мить здалася затяжною, а Мадара як ніколи щирим. Хотілося зберегти цей крихкий світ зі своєю гармонією і спокоєм, але виходило вдаватися лише в ілюзії. Вони простояли так, в чом мати народила, ще зо 10 хвилин, якщо відчуття часу не дало знову збій.
Хашірама знав, що це закінчиться і все що було між ними теж прийде до свого логічного кінця. Спочатку Учіхи остаточно оселять хутір, а потім у керманича не буде і вільної хвильки, один тільки шлях до Січі чого вартує. Важко було сказати у цю мить чи змінила ця пригода Мадару, відчувався присмак инакшого повітря, відчувалися прохолодні ранки, а в його очах Мадара все такий самий. Такий же як колись, коли волів не говорити про це.
—Вибачаю…— повторює і роздумуючи каже, — І ти пробач мені, що ніяк не зможу розлюбити… та й…
На ум спадали лише перші спогади, всі дрібниці, які збігалися з реальністю тільки підсилювали ілюзію вічности. Мадара змусив перестати говорити, прикладаючи до вуст кінчики пальців.
—Ти до біса голосний, — шепоче, віддаючи перевагу ігнорувати давно сказане. Боявся загубити сенс слів і не так зрозуміти, не в те вірити. Того безжально здавлював на дні своє серце і лише тихо сміявся, споглядаючи його наївність. Безперечно вони стали ближчими за цей час, але змінилась не тільки дистанція між ними, про це Мадара це міркував раціонально. Заперечував. На інше він просто заперечливо заплющував очі. Допоки це приносить лише задоволення й спокій, воно не потребує коректур.
Зі своїх хмар Сенджу падає на землю як тільки відчуває бризки води на шкірі. Здавалося Мадара так і втопить його на мілині, якщо він не зрушить з місця. Та все ж з розбігу пірнув до самого дна. Ці забави виходили безтурботні та легкі, видовищні у відблисках сяйва, що захоплює дух від краси миті.
Накупавшись вдосталь вони розслаблено лежали на простирадлі, попід вербою, споглядаючи зорі. Не вдається бути мовчазним. Хашірама лише пошепки промовляє, як щось солодке стало звуком і зміст абсолютно не важливий.
—То ти вирішив вибачитися, — повертає голову у його бік, — Щось зовсім на тебе не схоже… Чи все ладно?
—Не схоже на мене і немає нічого в світі схожого на мене, — ігнорує питання, не воліючи копирсатися у душевних розмовах. — Нічого і нікого. Я радію цьому і зрання дякую за це своїй матері.
—Ти як завше, а, отже, впорядку. — сонно милується нарисами тіл у ночі, спостерігає як зникають зірки і говорить вже тихше і тихше.
—Хашірамо… — хрипло каже, проводячи долонею по щоці.
Спершу, порядно накупавшись, вони відмокали і зганяли прохолодне тілесне відчуття. Згодом піднявся вітер, який і змусив їх вдітися. Це не завадило далі проводити їм час як заманеться, дихаючи нічним повітрям у супроводі минучої насолоди.
—…Ти колись відчував себе істинно вільним? — замислившись, договорює почате.
—Додумав переклад значить? — позіхає Хашірама.
— Ти колись відчував себе істинно вільним? — спеціально повторює питання.
—І від народження раб божий і ще тисячно разів грішний і поневолений. Десь в душі, напевно, кожен гадає, що близький до істини. І це відчувається як… щось… немов… як будь що де немає військової канцелярії.
—Не посперечаєшся,— це змусило посміхнутися Учіху і серйозна розмова ніяк у них не виходила.— Ні військової канцелярії, ні Тобірами та й куняй собі хоч весь день.
—Ми стократно обтяжені чимось, в намаганнях прожити краще життя так і не встигаємо задуматись про це. Я мало про це міркував насправді, мізерно мало. — Хашірама не робить павзу і швидко проговорює, — Спочатку багаторічні війни потім малий час для зведення Січі і знову негаразди. Січ стала моїм втіленням волі, я радію, що можу розділити свої мріяння з иншими, разом ми можемо захистити набагато більше аніж кілька десятин ріллі. Спроба передати досвід иншим поколінням і захистити його — це те що робить нас сильними та вільними від лиха.
—То так…
—Гадаю, що так.
—Так…
—Що? — дивлячись на небо Хашірама не порушує хід діалогу. — А ти? Невже твоя воля привела тебе сюди й мучає?
—Аніскільки,— зухвало відповідає Мадара,— Хотілося подивитися як воно життя по той бік палаючого поля. Я можу сказати, що устрій Січі безумовно инакший. Це само собою, але наша вигадка про вільний стан тут не заперечить існування феодалів, поневолення, війн, смерті та й загалом зла. Всім добра не наробиш тож, думаю, саме ця думка робить очевидні речі, себто свободу для кожного, неможливим.
—Ти поспішаєш з висновками. Як і завжди.
—Як я можу поспішати з тим про що ти навіть не мислив?
—Мадаро…
—Заціпся!
—Тож тобі сподобалося на Січі? — Як ні в чому не бувало перепитує.
—Це немає вже жодного значіння.
—Має.
—Ні
—Так.
—Ні!
—Що ж…
—Я починаю розуміти чом на Січі немає жінок, — задумливо висловлює свою гіпотезу Мадара.
—І чого це?
— Бо твої балачки неможливо витримати… — чоловік піднімається і поправляє заплутане вологе волосся.
—Ти б не зміг мене ділити з кимось. Визнай це, Мадаро.
—Ділити навпіл вертикально чи горизонтально, шаблею чи сокирою? — посміхнувшись каже далі,— Не гріх розділити тебе з жінкою, яка так вправна у використанні зброї.
—Мадаро! — крізь зуби шипить Сенджу і теж підводиться за ним, хапаючись за передпліччя.— Не роби вигляд, ніби нічого не розумієш!
—Та як не дивись, цілим ти виглядаєш теж славно,— не затронувши жодну з фраз Хашірами, лишив їх без формальної відповіді. Балачки дійсно виходило витримувати все важче і важче, розум полонив сон. Ця млость приємно розливалася тілом, а рухи вдавалося чинити автоматично. Все це сповна забавляло Мадару: спочатку його злило безсоння і мала згадка про нього, а зараз він цілує його. Цілує так, що усвідомлення слів доходило повільніше ніж могло, і мовчати їм подобалося обом. Ділити з кимось це все? Ділити з кимось ще ці ночі і ці ранки, його уста й його тепло, серце, що сповнене щирості? Ділити? Ні. Мадара ніколи не пробачив це собі. Глибоко в душі він вважав, що вони належали лишень один одному. Лише разом вони існували як гармонійним єдиний механізм без зайвих чужих рук, очей або думок. І всі ці переживання спочивали так глибоко, що насправді почали здаватися очевидним. Найбільше Мадара боявся проявів цього дивакуватого, але такого до біса взаємного почуття.
Страх. Нічого більше.