Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

- Я знайшов тебе! – його голос тремтів і зривався. Він задихався від довгого бігу, гніву, болю і страху, - І я прийшов помститися за сестру!

Зовсім ще юнак. Вчорашня дитина. Мокрі пасма чорного волосся обліпили його худе обличчя. Він неуміло стискав пістолет в тремтячій руці, виставивши її перед собою. Де тільки надибав? Холодні краплі стікали по його щоках, і було складно сказати, чи то були краплі дощу, чи його сльози.

- Помститися? – без тіні страху спитала Генріетта, - За що це?

- Через тебе вона загинула! – вигукнув він, - Ти обіцяла! Обіцяла захистити її! Її і Пітера! Вона тобі довіряла! А тепер вона мертва!

- Я нікому нічого не обіцяла, хлопчику! В усіх своїх бідах твоя дорогоцінна сестричка винна сама! – вона криво посміхнулася.

- Маячня! – гримнув він, - Але це все неважливо. Вже неважливо. Реджі нема, і тепер я маю піклуватися про Пітера замість неї!

- І як же ти збираєшся це зробити, хлопчику? – спитала Генріетта.

- Дуже просто! Ти віддаси мені флешку! – він намагався виглядати впевнено, але був схожий на побите мокре цуценя, - Я знаю, що вона в тебе! Марвел отримає, що хоче, і дасть нам спокій! Я заберу Пітера, і ми будемо справжньою сім’єю!

Генріетта розсміялася. Цей дурненький хлопчина веселив її.

- Наївний маленький Вінсент! – посміхнулася вона, - Як же ти помиляєшся! Ти і твій племінничок досі живі, тільки тому що Марвел думає, що через вас зможе дістатися до флешки. Як тільки вона буде в його руках, в нього не буде жодної причини залишати вас живими. Я казала про це Реджині, але вона не слухала моїх порад. Хочеш, я і тобі дам одну?

Вона швидким кроком перетнула простір, що розділяв їх. Холодне дуло пістолета торкнулося її грудної клітини. Як раз там, де висів срібний хрестик.

- Ніколи, - почала вона тихим голосом, - Ніколи не підіймай на когось зброю, якщо не здатен нею скористатися!

Одним легким рухом вона відібрала в нього пістолет. І ніби це було єдине, що тримало його на ногах… Бо Вінсент впав навколішки і розридався так голосно і гірко. Захлинаючись власними сльозами. Захлинаючись відчаєм і безсиллям.

Генріетта дивилася з огидою.

- Я так… Так сумую… - його слова ледь можна було розібрати серед ридань, - Я лише хочу бути сім’єю для Пітера! Я хочу захистити його! Він залишився зовсім один!

- І на що ти готовий, щоб захистити його? – холодно спитала Генріетта.

- На все! – відповів він. І цього разу дійсно звучав впевнено, - Все, що завгодно!

- Мені подобається, як це звучить… - Генріетта знову посміхнулася, - Думаю, щось можна придумати.

Chapter Text

Вінсент Тортуґа з відзнакою завершив навчання в університеті. Він був найкращим на курсі. Всі передбачали для нього майбутнє великого науковця. Він мав перевернути сучасну хімію.

Вінсент був кращим і в аспірантурі. І став наймолодшим доктором філософії в історії вітчизняної хімічної науки. Він мав би стати професором ще до тридцяти років…

Але раптово змінив свої пріоритети. Ніби щось зламалося всередині нього.

Вінсент прослухав додатковий курс з педагогіки, склав кваліфікаційний іспит і пройшов практику в декількох середніх школах. А після цього просто звільнився з кафедри і подав заявку на місце викладача хімії в приватному пансіоні на півдні країни.

Ніхто не знав, що (або хто) змусило Вінсента так кардинально змінити своє життя. Він завжди був досить закритою людиною і мало ділився своїми переживаннями, навіть з найближчими друзями. Якийсь час Вінсента намагалися переконати змінити рішення. Можливо, взяти відпустку, з’їздити кудись в теплі краї… Але він твердо стояв на своєму.

Тому всім оточуючим довелося змиритися, що вченого з Вінсента не вийде. Але, можливо, вийде хороший вчитель.

- І все ж… - після десяти хвилин беззмістовної світської бесіди герцог Ренарблан вирішив перейти до суті, - Чим я зобов’язаний Вашому візиту, Вінсенте? Ви ж не просто чаю прийшли попити.

Вони сиділи в малій вітальні маєтку Ренарбланів, влаштувавшись в м’яких кріслах біля каміну. Вінсент дійсно пив чай. Герцог розслаблено погладжував по шерсті свого домашнього улюбленця, песця на прізвисько Туффі, який лежав на його колінах.

- Ви праві! – кивнув головою Вінсент, - Я пам’ятаю, коли Ви допомагали мені з оформленням документів і отриманням спадку, Ви залишили свою візитку і казали, що я можу звернутися до Вас, якщо раптом мені знадобиться Ваша допомога у майбутньому…

- Ви когось вбили і Вам потрібен адвокат? – посміхнувся герцог Ренарблан.

- Ні, я лише шукаю роботу, - з такою ж посмішкою відповів Вінсент.

- В мене нема знайомих в хімічних лабораторіях, на жаль, - Ренарблан явно натякав, що Вінсенту варто перестати тягнути кота за всі цікаві місця і нарешті висловити своє прохання.

- Зате брат Вашої дружини опікується одною дуже відомою приватною школою. І наскільки мені відомо, він в гарних стосунках з директором цієї школи, - пояснив Вінсент, - Там зараз є вакансія вчителя. Я хочу цю роботу.

- Зрозуміло, - кивнув головою герцог Ренарблан, - Ви хочете отримати роботу через зв’язки.

- Я хочу отримати шанс довести, що я найкраще підхожу для цієї посади, - заперечив Вінсент, - В мене є диплом, сертифікати і рекомендації. Я відмінно пройшов практику в декількох освітніх установах. І навіть стажувався в школі при колонії для неповнолітніх і написав статтю про роботу з «проблемними» підлітками. Але мені відмовили в співбесіді через мій вік. Я певен, що адміністрація школи навіть не розглянула мої документи! Якась пані Орвелл відправила мені відписку, що такий молодий вчитель не зможе викликати в учнів достатньо поваги. Це схоже на упереджене ставлення… Існує термін…

- Ейджизм, - підказав герцог Ренарблан, - Можу я поглянути на Ваші рекомендації?

- Звісно, - Вінсент злегка кинув головою і простягнув герцогу товсту папку з паперами.

Ренарблан досить довго розглядав вміст папки, іноді хмикав і схвально кивав.

- Знаєте, - почав він, коли нарешті завершив з цим, - Мій старший син навчається в цій школі. І молодший цього року має піти в перший клас. То ж, я особисто зацікавлений в кваліфікації вчителів. І Вашою, Вінсенте, я цілком задоволений! Я не думаю, що Ваш вік якось вплине на якість викладання.

- І Ви поговорите з лордом Астрасом? – спитав Вінсент.

- Боюся, якщо я рекомендуватиму Вас, він принципово буде проти, - посміхнувся Ренарблан, - В нас досить складні сімейні стосунки. Але от моя дружина… То інша справа. Сестру Веспер послухає. Я подумаю, як це влаштувати. Вважайте, що співбесіда вже призначена.

- Дякую, лорде Ренарблан! – стримано подякував Вінсент і забрав з рук чоловіка свої документи, - Це справді неймовірно важливо для мене.

- Будь ласка! – відповів Мішель, - І я ж можу сподіватися, що в коли-небудь в майбутньому Ви відповісте мені послугою на послугу?

- Звісно! – Вінсент і не сподівався, що йому допоможуть просто так, - Якщо це буде в моїх силах, я буду радий допомогти Вам!

Chapter Text

Робота в школі - це більше спосіб життя, ніж робота. Особливо, коли це пансіон, і ти буквально живеш на роботі. Але Вінсент справлявся. І навіть знаходив час для маленьких приємних дрібничок.

Цього вечора він зайшов до своєї кімнати і розслаблено видихнув, розминаючи шию. Робочий день добіг свого кінця і Вінсент збирався попіклуватися про свій невеличкий домашній садочок. Яскраві помаранчеві лілеї займали все підвіконня. Якісь з них були однотонні, якісь мали жовтуваті переливи, або коричневі цяточки мов у леопарда. Якісь були майже рожеві, а якісь – жовтогарячі і переходили в коричневий біля квітконіжки.

- Привіт, Вінні! – жіночий голос за спиною став такою несподіванкою, що чоловік впустив на підлогу глечик з водо, з якого збирався полити квіти, - Сумував?

- Та якось не встиг! – крізь зуби прошипів він, - Як ти сюди потрапила?

- В мене свої методи, - посміхнулася Генріетта і вказала на горщики на підвіконні, - Справді? Після стількох років?

- Мені що вже квіти не можна вирощувати? – ще сильніше розізлився Вінсент, - Ти робиш моє життя нестерпним! Залиш мені хоч якусь радість!

- Ох, бідося! Заплач ще! – скривилася Генріетта, - Життя апріорі нестерпне!

- Що тобі треба? – Вінсент вирішив не реагувати на її слова, - Я віддав твоєму кур’єру партію товару тиждень тому. Щось не так?

- Ні, якість відмінна, як завжди! – заспокоїла його Генріетта, - Я тут з іншого приводу. Директор цієї школи навесні йде на пенсію.

- Я в курсі, - відповів Вінсент, не розуміючи, до чого хилить його співрозмовниця.

- Ти займеш його місце, - зі стверджувальною інтонацією сказала Генріетта, і Вінсент не втримався і пирхнув.

- Еге, звісно! Так от комісія взяла і проголосувала за мене! Я ж ледве два роки пропрацював! – він завів очі за лоба. Вона ж не серйозно?!

- За тебе проголосують, - наполягала Генріетта, - Я про це попіклуюся!

Вона говорила серйозно. Вінсент шоковано подивився в її очі і аж здригнувся від морозного холоду, який панував у них. Він добре знав, що якщо Генріетта говорила так, вона була впевнена в своїх словах.

- Професорка Орвелл буде незадоволена, - тихо сказав Вінсент.

- Плювати я на неї хотіла! – відмахнулася Генріетта, - В тебе є тиждень, щоб подати заявку.

- Навіщо тобі це? – все ще не розумів Вінсент.

- Восени програма для обдарованих відновить свою роботу. В школу прийде новий учень. Дуже важливий для мене, - пояснила Генріетта, - Мені потрібно, щоб ти старанно пильнував його!

- Хто він? – спитав Вінсент.

- А це вже тебе не стосується! – суворо сказала Генріетта, - Я чекаю нову партію товару наступного місяця. Бувай! Гарного вечора тобі і твоїм квіточкам!

Звісно, Вінсент зробив, що вимагали. В нього не було вибору. Він по вуха загруз у цьому болоті з Генріеттою, Марвелом, їх розбірками і кримінальними справами. В кращому випадку, не послухавшись, він міг би опинитися у в’язниці… В гіршому, вони з Пітером обидва були б мертві.

Пітер… Все це, власне, було заради нього. Хоча сам хлопчик майже не знав свого дядька. Вони лише кілька разів зустрічалися в стінах школи. І на жаль, Вінсент не міг розповісти, ким вони є один одному. Занадто багато тоді довелось би розповісти… І це все теж могло б привести його або до в’язниці, або в могилу.

Тому Вінсент лише спостерігав за хлопчиком з далеку і тішився думками, що він живий, здоровий і має бабусю, яка його любить і піклується про нього. У Вінсента не було нікого. У Вінсента була лише його робота і помаранчеві лілеї на підвіконні.

Педагогічний колектив школи був трохи шокований заявкою молодого викладача на посад директора. Професорка Орвелл була в гніві. Вона сподівалася, що в неї взагалі не буде конкурентів, і вона обійме посаду без засідання комісії і голосування… Але не все сталося, як гадалося.

- Навіщо Вам це, юначе? – зіщуливши очі, спитала Орвелл, - Навіщо Вам взагалі робота в школі? Ви ж наче подавали великі надії як вчений!

- Подавав, - не став сперечатися Вінсент.

- І кинули все заради сумнівного задоволення навчати невдячних дітей за мізерну вчительську зарплатню? – продовжила допитуватись Орвелл.

- Як бачите, - знову погодився Вінсент, - Може, я просто дуже сильно люблю дітей.

- Ніхто не любить дітей! – шипіла Орвелл.

- А Вам навіщо ця посада? – спитав Вінсент.

- Я пів життя віддала цій школі! Я заслужила цю посаду! – Орвелл задерла підборіддя.

- Сумнівний привід, - Вінсент знизав плечима і пішов геть від цієї беззмістовної розмови.

Посада директора одноголосним рішенням комісії була віддана Вінсенту.

Одним з патронів, до речі, виявився університетський друг Вінсента, Роберт. Він нещодавно несподівано одружився з дочкою герцога Шайн, і вони з молодою дружиною разом взялися відновлювати багато років облишене напризволяще опікування школою.

- Нам здається, правила Пансіону потребують осучаснення, - сказав Роберт, - Тут все так і тхне позаминулим століттям. Освіта має відповідати потребам сучасного суспільства, розумієш?

- Я абсолютно з Вами погоджуюсь! – кивнув головою Вінсент, - І готовий разом обговорити можливі шляхи майбутнього розвитку школи.

Chapter Text

В посаді директора були свої плюси. Вінсент більше не змушений був виготовляти для Генріетти «товар». Лише слідкувати за хлопчиком-сиротою на ім’я Вільям Іґл і докладати Генріетті про кожен його крок. Теж не дуже етично, але вже краще…

А ще Вінсент відчував, що робить щось хороше, щось важливе, вводячи нові правила, скасовуючи вже застарілі, реформуючи освітню програму в Пансіоні. Уроки статевого виховання для старших, адекватна профорієнтація для молодших класів, перед тим як вони будуть змушені обрати профіль майбутнього навчання, тренінги з побутових навичок, де дітей у формі гри вчили сплачувати податки, записуватися до лікаря, проходити співбесіди і т.д.. А також більш толерантне ставлення до учнів і їхніх потреб, більше соціальної активності і сучасних розваг.
Бо бали – це, звісно, дуже крута традиція, але в двадцять першому столітті все ж хочеться іноді просту людську дискотеку, де можна подриґатися під музику як хочеться, а не рахувати ритм вальсу і тримати спину.

Це все допомагало Вінсенту триматися.

- Директоре! – почувся голос секретарки, - До вас лорд Ренарблан.

Ренарблан?! Що йому треба?!

- Пропустіть, я не зайнятий, - відповів Вінсент і зручніше вмостився у своєму кріслі.

- Вінсенте! – з порогу посміхнувся Ренарблан. І зараз він був схожий на типового казкового лиса, який збирався хитрістю здобути собі якусь вигоду, - Радий Вас бачити! І в цьому кабінеті! Я завжди був певен, що Ви далеко підете.

Ренарблан був вдягнений в кремовий літній костюм. В одній руці він тримав класичний капелюх з блакитною стрічкою, а іншою стискав срібну ручку своєї тростини із світлого дерева. Ручка була у вигляді голови лиса. І Вінсент бачив таку саму на інших палицях, з якими ходив Ренарблан, тож міг зробити висновок, що той замовляв їх у якогось майстра за персональним дизайном. Франт!

Вінсент Ренарблану не довіряв. Той був близький до Марвела. І не можна було бути певним, що їхня співпраця обмежувалася легальним бізнесом.

- Вітаю, лорде Ренарблан! Взаємно! – кивнув головою Вінсент.

- Прошу, звіть мене Мішель! Ми так давно знайомі! – наполягав Ренарблан.

- Добре, Мішель! – не став сперечатися Вінсент, - Сідайте, будь ласка! Ви з якоїсь справи?

- Так, - відповів Ренарблан і присів в одне з крісел для відвідувачів, - В мене є одна цікава пропозиція щодо вирішення проблем з конфліктами між учнями… І я думаю, Ви не відмовите мені у її реалізації. Пам’ятаєте, Вінсенте: послуга за послугу?

Вінсент зітхнув. Як же він «любив» ці борги минулого, які переслідували його…

Ввечері Вінсент відправився до закинутого складу, де в нього була призначена термінова зустріч.

Генріетта, як завжди, зустріла його невдоволеним виразом обличчя. Вона завжди була або незадоволена, або зла, або уїдливо посміхалася. Іноді (майже завжди) Вінсенту здавалося, що ця жінка взагалі не здатна на позитивні емоції. Іноді (майже завжди) Вінсенту здавалося, що Генріетта і Марвел – дві сторони однієї брудної монети. І жодна сторона не краща за іншу.

- Чого ти відірвав мене від справ? – навіть не привітавшись, почала Генріетта.

- До мене приходив герцог Ренарблан, - повідомив Вінсент.

- Чому це має бути мені цікаво? – спитала Генріетта.

- Тому що його прохання стосувалася Вільяма Іґла, - відповів Вінсент, - Він з якоїсь причини хоче, щоб я поселив його разом з його сином.

- З красунчиком чи з малечею? – Генріетта виглядала зацікавленою.

- З Домініком, - Вінсент завів очі за лоба.

- А, з красунчиком, - Генріетта кивнула головою, - Ти казав, ніби вони гризуться, мов кішка з собакою?

- Так, - підтвердив Вінсент, - Їх вічні сварки як безкоштовне шоу для всієї школи. Хоча я думаю, не все в їхніх стосунках так просто… Але все ж, якби була моя воля, я б тримав їх подалі один від одного! Вибухова суміш! Поки будуть розбиратися в своїх почуттях, рознесуть мені гуртожиток.

- Цікаво! – замислено посміхнулася Генріетта, - Хлопчику подобаються блонді… Весь у батька… Менше з тим! Зроби, як хоче Ренарблан старший! І доповідатимеш мені щодня, як там у них!

- Що?! Я маю підліткам свічку тримати?! Навіщо тобі це?! – розгубився Вінсент.

- Накажу свічку тримати – триматимеш! – одразу ж розізлилася Генріетта, - Я наказую – ти робиш! Чи забув як на колінах стояв і благав захистити твого племінничка? Забув, як сльозами мені туфлі заливав, га?

- Пам’ятаю я все! – виплюнув Вінсент, - Але я перестаю розуміти мотивацію твоїх наказів! Це все безглуздо! Я…

Він не договорив, бо був притиснутий грудьми і щокою до брудної цегляної стіни, вкритої графіті і сечею. Його шию лоскотало гостре лезо ножа. Генріетта була набагато нижча за нього, але неймовірно сильна. Вона скрутила його руки за спиною в якомусь дивовижному прийомі, і в нього не було навіть можливості сіпнутися.

- Послухай мене уважно, хлопчику, - шипіла Генріетта прямо йому у вухо, - Тобі не потрібно нічого розуміти! Все просто: я наказую – ти робиш. Я наказую – ти робиш! Яким би безглуздим тобі не здавався наказ! Одного дня я можу наказати тобі вбити мене. І ти зробиш це без зайвих питань! Тому що тут тільки я розумію, що роблю! А ти – лише маленька тупа маріонетка в моїх руках! Второпав?

Вінсент злегка кивнув головою і відчув, як лезо подряпало його шкіру.

- От і прекрасно! – посміхнулася Генріетта, і відпустивши Вінсента, поляскала його по щоці, - Хороший хлопчик!

Chapter Text

Сьогоднішній день відчувався особливим. Сьогодні Вінсент мав отримати жадану свободу. Принаймні, Генріетта так обіцяла.

Вільям Іґл, який, бляха, виявився принцом, сьогодні завершував навчання в школі і переставав бути проблемою Вінсента.

Тому Вінсент перебував у припіднятому настрої. Він повільно йшов по коридору Пансіону і розмірковував про свої плани на майбутнє.

Перед ним стояло багато питань. Звільнятися чи ні? Говорити з Пітером чи залишити все, як є? Можливо, взагалі кинути все і поїхати з країни?

Поки що про брудну білизну Марвела, фальшиві документи і справжню особистість покійної герцогині Блекфіш знали лише спецслужби. І Вінсент не знав, коли це все може стати публічним. І чи захоче Пітер спілкуватися з ним, коли дізнається, що його дядько весь цей час був поряд, але брехав йому, було великим питанням. Пітер все ще страждав підлітковим максималізмом, і Вінсент добре пам’ятав себе в цьому віці…

Від цих думок Вінсента відволікли голоси за рогом. Він впізнав їх одразу. Невгамовна трійця: Іґл, Кокоро, Дзанна.

- Пиздець, - Кокоро.

- Я викличу поліцію! - Дзанна.

- Ні! - Іґл, - Ви чули, що він казав?! Якщо цей псих щось зробить з Домініком, я собі не пробачу!

Вінсент насторожився. Про що це вони? Поліція і якась загроза Ренарблану? Чому саме сьогодні?!

- Ти що дійсно зібрався їхати до Аранеа сам?! Це самогубство, Уейле! – в цих друзів одні мізки на трьох, і всі в Дзанна.

- Я знаю. Але в мене нема вибору! – далі Іґл розповідав свій неймовірно надійний план щодо порятунку свого хлопця, резектуючи власним життям і життями всіх навколо.

З усього спічу Вінсент зрозумів, що Марвел тримає Ренрблана в полоні в маєтку Аранеа. І вимагає, щоб Іґл приїхав до нього без жодної допомоги. А той і рад це зробити. Герой, бляха. Вінсент завів очі за лоба разів десять.

- Ренарблани ж приїдуть на церемонію. Коли вони не побачать свого сина, вчинять скандал! – розумна думка від Кокоро. Це щось нове!

- Спробуйте всіх стримати! Будь ласка! – але переконати Іґла хоч в чомусь, коли він все для себе вирішив, було неможливо.

І звісно, друзі погодилися допомогти цьому малолітньому йолопу. Вінсент був змушений втрутитися. Він стрімголов помчав у свій кабінет, на ходу набираючи Генріетту.

- Що вже трапилося? Знову пожежа? – спитала Генріетта.

- Марвел схопив Ренарблана і маніпулює через нього Іґлом, - повідомив Вінсент.

- Марвел схопив герцога Ренарблана? – перепитала Генріетта.

- Малого Ренрблана! Домініка! – гримнув Вінсент, - Іґл вже побіг його рятувати і нікому не розповів. Це може закінчитися фатально!

- О! То все йде за моїм планом! – в голосі Генріетти відчувалася посмішка.

- В сенсі?! – здивувався Вінсент, - Всі ці роки мені здавалося, що ти зацікавлена в тому, щоб Іґл залишався живим і здоровим.

- Я була зацікавлена в цьому, - підтвердила Генріетта, - До цього дня.

- Почекай… - у Вінсента навіть сів голос, - Ти хочеш сказати… Що...

- Так! Хлопчик має померти, - спокійно підтвердила Генріетта.

- Але ти не можеш так з ним! – наполягав Вінсент, - Він жива людина!

- Ну, по-перше, можу, - пирхнула Генріетта, - А по-друге… Тільки не кажи, що проникся роллю доброго вчителя, Вінні! Пам’ятай, заради чого це все! Сьогодні Марвел буде не просто переможений. Він буде знищений на рівні ідеї! А це означає, що ви з Пітером нарешті зможете бути сім’єю. Забереш його від бабусі, звільнишся з цієї огидної роботи, купите будиночок біля моря… Все, як ти хотів!

- Ти фактично робиш мене співучасником вбивства! – мертвим голосом сказав Вінсент.

- Велика ціль потребує великих жертв, Вінсенте! – повчальним тоном наголосила Генріетта, - До того ж… Якщо зірвеш мої плани, доведеться на ще одну могилку квіти носити! Второпав?

- Так, - видихнув Вінсент.

- Ти ж мій розумничок! – розтягуючи голосні вимовила Генріетта, - Почекай годинки півтори, потім телефонуй у поліцію.

Вона кинула слухавку. Гудки луною відбивалися у вухах. В грудях шалено билося серце.

Вінсент підійшов до вікна. У дворі бісилися молодші учні, радіючи останньому навчальному дню. Серед них був і Пітер. Хлопець рідко виглядав дійсно радісним… Але сьогодні на його обличчі була щира посмішка і смарагдові очі світилися в променях яскравого теплого сонця.

Вінсент любив племінника. Пітер був його останньою рідною людиною в цьому світі. І хоча вони ніколи не були по-справжньому сім’єю, Вінсент зробив би все, аби ця посмішка залишалася на обличчі хлопця завжди.

Проте, перед очима поставали й інші обличчя. Обличчя Фіони Аранеа і її брата. Обличчя Домініка Ренарблана і його батьків. Обличчя Вільяма Іґла… Чи мав Вінсент моральне право зруйнувати всі ці життя заради одного життя свого племінника? Чи мав хоч хтось на цьому світі моральне право вирішувати, кому жити, а кому померти?

- Вибач… - видихнув Вінсент, не відводячи очей від постаті Пітера.
Він дістав телефон, зайшов у список контактів і віднайшов там номер Віктора Сенда. Той приходив поговорити на початку весни. Все допитувався, що Вінсент знав про свою сестру і її справи з Марвелом. Вінсент мовчав, тому чоловік попросив зателефонувати, якщо той передумає, або якщо з’явиться нова інформація.

Вінсент набрав номер.

- Пане Сенд, - сказав він, як тільки з того боку підняли слухавку, - Це Вінсент Тортуґа, і це дуже терміново…